Розділ 4

Ісабель принесла дівчину-перевертня додому. Обережно поклавши її на диван й накинувши на неї ковдру, нахмурилася.

«Запитаю ще раз, і що нам з нею робити? Вона поранена!» — Баргрим приліг біля дивану.

— Я не впевнена, але, можливо, зможу зцілити її.

Ісабель промовила невпевнено і, склавши руки на грудях, відступила.

«Зцілити? А ти практикувалася? Гм… Можливо, подивися у своїх книгах, що робити в даній нестандартній ситуації?»

— Твій сарказм зараз взагалі недоречний! — фиркнула Ісабель.

— Зателефонуйте… Калебу, — простогнала дівчина.

Ісабель округлила очі. Телефон. Вона кивнула й поспіхом відійшла.

— Так-так, нікуди не йди, — зупинилася й захитала головою. — Ну, тобто, я зараз…

Баргрим підняв морду й поглянув на Ісабель, яка метушилася по вітальні. Ще зовсім недавно куплений, цей пристрій залишався для неї загадкою, користуватися ним вона ще не навчилась до пуття. І саме зараз, коли він був так потрібен, вона не могла його знайти.

Ісабель чортихнулася й побігла на другий поверх. Баргрим важко зітхнув, підвівся й також пішов шукати. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи апарат у щелепі.

— Ох, а я вже майже перевернула весь будинок догори дриґом! — Ісабель полегшено видихнула й узяла телефон із його рота. — Дякую. Ти найкращий.

Баргрим сів на задні лапи, дивлячись на неї з притаманною йому хижою серйозністю.

«Твої дії щодо цієї дівчини-перевертня показують, що ти — щось більше, ніж донька Ліліт».

Ісабель завмерла на східцях. Кілька секунд дивилася на нього, а потім повільно кивнула.

— Ну, і де ти його знайшов?

«У твоїй нерозібраній валізі в іншій кімнаті».

— Дякую, — усміхнулася Ісабель і поспішила до Амари.

Повернувшись у вітальню, вона присіла на край дивану й увімкнула телефон.

— Амаро, я принесла телефон.

Дівчина повільно розплющила очі й важко зітхнувши, потягнулася до телефону.

Раптово почувся сильний стукіт у двері, й Амара здригнулася.

— Не бійся. Все буде добре, — впевнено промовила Ісабель.

Баргрим тут же прибіг у вітальню й заричав.

«Запах звіра й серцебиття. Хтось стоїть за дверима!»

«Будь біля дівчини! Я перевірю!»

Ісабель підійшла до дверей і ривком відчинила їх. На порозі стояли троє чоловіків. Високі, кремезні, з холодними поглядами. Й один із них привернув її увагу.

— Це з тобою я зіштовхнулася на площі! — вона склала руки на грудях, нахиливши голову набік.

— Можливо, — озвався той, кого вона впізнала, і поглянув на неї з-під густих вій.

Ісабель хмикнула й оглянула незнайомця: темне скуйовджене волосся, прядки якого спадали на чоло. Погляд проникливий, уважний. А от очі… сіро-блакитні, наче зимове небо перед бурею.

— Наскільки я знаю, ми з вами не знайомі, — холодно мовила Ісабель, ковзнувши поглядом по трійці. — І в гості незнайомців я не кликала.

— Ми прийшли за Амарою… — озвався один із чоловіків і стиснув кулаки.

— Калебе, досить із нею говорити! Забираймо Амару й ходімо! — заговорив чоловік із рудим волоссям і рушив уперед, але Ісабель навіть не поворухнулася. Той, кого вона упізнала, молодий чоловік на ім’я Калеб, зупинив його рукою, і чоловік різко зупинився.

Ісабель прижмурилася й, поглянувши на Калеба, зухвало промовила:

— Переконай мене, чому я маю впустити вас у свій дім!

— Що? — одноголосно промовили два чоловіки й вишкірилися.

Калеб мовчав. Стояв, мов витесаний із каменю, не зводячи очей з Ісабель. І в його погляді вже не було байдужості — тільки зацікавленість і дещо інше. Пильність. Напруга.

Чоловіки рушили уперед, й Ісабель піднявши долоню, різко промовила:

— Стоп, хлопчата!

Полум’я вирвалося з її руки — гаряче, дике, живе, й Ісабель посміхнулася.

Чоловіки інстинктивно відступили й загарчали, як звірі. Утім Калеб не ворухнувся. Навпаки — зробив пів кроку уперед. І саме в цю мить Ісабель побачила, що його очі стали чисто блакитними, як полум’яне сяйво, відбите в льодяній воді.

— Відьма! — вигукнули двоє чоловіків.

— Відьма? Це комплімент. Я значно гірша, — усміхнулася Ісабель і, перевівши погляд на Калеба, додала: — Якщо ти дійсно друг Амари, то забереш її. Якщо ворог — то я спопелю не лише тебе, але й твоїх дружків.

Калеб прижмурився, на мить затримав погляд на її обличчі, ніби щось обмірковував. Його погляд ковзнув по Ісабель — уважно, майже хижо, але без ворожості. Скоріше із цікавістю. Він кивнув повільно, наче визнаючи її право на захист. Оглянувшись до своїх дружків, коротко скомандував:

— Тайроне, Бреде, залишайтесь тут.

Чоловіки загарчали, утім підкорилися.

Ісабель, перевівши погляд на чоловіків, помахала їм рукою. Вогонь миттєво згаснув, лишивши в повітрі легкий запах диму та озону.

Щойно вони переступили поріг, Баргрим загарчав. Глухий, загрозливий звук рознісся кімнатою. Калеб різко зупинився. Його зіниці звузилися й стали яскраво-жовтими, і він рикнув у відповідь — глухо, низько, майже нечутно, але достатньо, щоб Баргрим ще більше оскалився.

«Баргриме, любчику, відійди!»

Баргрим повільно почав відступати.

— Грізний у тебе пес, — не відводячи погляду від Баргрима, промовив Калеб.

— Спокійно, — Ісабель швидко встигла покласти руку Калебові на плече.

Але вже за мить Калеб відчув, як жар розтікається по плечу, немов іскра пройшла крізь тканину одягу. Він сіпнувся — не від болю, а від несподіванки — і знову зустрівся з її поглядом. Ісабель забрала руку, не поспішаючи, підняла її догори, і вогняна іскра виблиснула між пальцями.

— Не бійся. Доки я не збираюся спопеляти тебе, — її голос був спокійним, майже лагідним.

Калеб усміхнувся куточком вуст. Він наблизився й, не зводячи з неї погляду, простягнув руку й обережно зняв з її волосся листок.

— А схоже, що мені страшно? — посміхнувся.

Ісабель ледь підняла брови, але не відвела погляду. Його пальці торкнулися її зап’ястя, ніби випадково, та тіло Ісабель миттєво зреагувало — пульс підскочив, а дихання стало глибоким. Але це був не просто фізичний відгук. У серці ніби щось клацнуло, занадто гучно для простого дотику. Це було ніби коротке замикання в електромережі її самоконтролю. Її внутрішній вогонь, зазвичай чітко контрольований, ворухнувся, наче пробудився від сну, і замість звичного спокою розлився тривожний жар.

Вона на мить втратила відчуття стабільності. Її зазвичай холодна впевненість захиталась, як стара вежа при землетрусі. Кожен нерв раптом став надто чутливим, а емоції надто голосними. І глибоко в ній прокинулось небезпечне бажання: залишитися в цьому моменті ще на секунду довше.

Але вона змусила себе відсторонитись. Ледве помітний рух — відхід на крок назад. Усмішка — холодна, контрольована, ніби щит. Її погляд залишався впевненим, утім всередині — калейдоскоп незрозумілих відчуттів, які вона раніше не відчувала.

— Амара у вітальні. Прямо по коридору, — відвернувшись, промовила Ісабель.

Калеб зайшов у вітальню й кинувся до дивану. За ним пішли Ісабель і Баргрим.

— Калебе, пробач… — простогнала Амара. — Я не хотіла…

— Не хвилюйся, мила. Я поряд. Я заберу тебе додому.

— Ні. Батько не дозволить… — по її щоках потекли сльози.

— Я не дозволю батькові зробити це з тобою… з нами.

Калеб легко підняв Амару на руки. Його рухи були впевненими, сильними, але обережними. Поглянувши на Ісабель, кивнув.

— На Амару напали демони в лісі.

— Звідки ти знаєш, що це були демони? — нахмурився Калеб і притиснув до себе Амару.

— Якщо ти не знаєш, де буває твоя дівчина, то не варто й у мене запитувати, звідки я знаю, що то були демони! — розвела руками й, обійшовши чоловіка, відчинила двері.

Коли він вийшов, провела його довгим, уважним поглядом й промовила:

— А я сподівалася, що ми будемо жити спокійно. Наївна.

Баргрим підійшов ближче, його лапи м’яко ступали по підлозі, і він хрипко видихнув:

«Ну все. Тепер я зрозумів, чий запах я чув поруч із будинком!»

— І чий же?

«Оцього… чоловіка», — злегка розтягуючи останнє слово, відповів Баргрим.

— Дуже цікаво, — Ісабель поглянула на Баргрима й примружилася. — Із цим розберемося завтра. А зараз йдемо відпочивати.

«Я ж ніколи не сплю. Чи ти вже й про це забула?» — намагався пожартувати Баргрим.

Утім Ісабель ніяк не відреагувала на його слова. Зачинивши дверцята, вона зробила глибокий подих і, намагаючись позбутися відчуття занепокоєння, опустила голову й пішла у ванну кімнату.

Баргрим здивовано провів її поглядом і приліг біля дверей. Якщо ті дивні чоловіки, від яких пахло звірами, повернуться, то він буде готовим.

Ісабель зайшла в кімнату й повільно зняла свій одяг, залишаючи його на підлозі, і підійшла до ванни. Тепла вода, що поступово наповнювала ванну, дарувала відчуття затишку, але дівчина не могла позбутися того внутрішнього напруження, що трималося в її грудях. Сьогодні вона врятувала двоє життів. Це було досить приємне відчуття. Утім разом із цим почуттям була присутня й розгубленість. Ісабель повільно опустилася у воду, дозволяючи теплій рідині облягати її тіло. Вода накривала її поступово, немов обіймала у свої тенета спокою.

Ісабель заплющила очі й занурилася, відчуваючи, як її тіло повністю поглинає волога, а навколо стає темно. Під водою все здається віддаленим — ні звуків, ні думок, лише важкість тіла й тиша, що огортає. Це був момент, коли вона могла на мить відключитися, забутися. І все ж, навіть занурена в цю темну безодню, її розум не міг позбутися боротьби між тими частинами, які прагнули спокою, і тими, що жадали сили й контролю.

З глибоким вдихом Ісабель повернулася на поверхню, відчуваючи, як вода стікає з її шкіри, але не могла позбутися відчуття, що цей короткий момент розслаблення — лише ілюзія. Вона обтерла вологе обличчя, ніби намагаючись змити із себе не тільки воду, але й сумніви, що накопичилися в її душі.

— З початком нового життя, — прошепотіла Ісабель.