Розділ 6.1

Посеред ночі з вітальні почувся шерех. Легкий, майже нечутний, але чітко не із цієї тиші. Щось або хтось ворухнувся там, де бути не мало. Очі Ісабель відкрились одразу. Баргрим піднявся ще швидше — напружений, із вухами, що сіпнулися вбік.

— Ти це чув? — прошепотіла.

Баргрим не відповів, але його тіло вже тягнулося до дверей. Ісабель встала з ліжка, скинула ковдру, накинула халат і пішла слідом. Ступала обережно, навшпиньках, відчуваючи кожну дошку під ногами.

Сходи здалися довшими, ніж зазвичай, темряву внизу пробивало лише м’яке світло від вуличного ліхтаря крізь фіранки. Вітальня здавалася безлюдною. Але щось там було. Вона це відчувала не гірше за Баргрима.

Пес завмер біля дверей, шерсть на загривку трохи піднялася. Ісабель першою спустилася на перший поверх й увімкнула світло. І вже за секунду посеред вітальні спалахнуло полум’я, не з ревом, не з вибухом, а тихо, немов сама ніч затамувала подих. Вогонь закрутився спіраллю, розгортаючись у силует — жіночий, граційний, величний. Коли язики полум’я згаснули, серед вітальні з’явилася Вона.

Ліліт.

Темно-карі очі блиснули. Довге чорне волосся спадало по спині ідеальними рівними пасмами. Вона була одягнута в чорну сукню, як ніч без зірок, із вогняними відблисками в складках тканини, які змінювались ніби живі. Її краса була неперевершеною, але не людською. У ній було щось від зміїної витонченості, щось від полум’я і тіней, що не знали жалю.

— Ну привіт, мила! — широко посміхнулася Ліліт і, провівши очима по вітальні, іронічно додала: — А я бачу ти так все… гм… мило облаштувала. Мені прям ніяково стало.

— Привіт, мамо! — Ісабель усміхнулася.

Ліліт обійняла доньку й, перевівши погляд на Баргрима, який стояв у кутку, пирхнула:

— Це що за комічний образ? Невже моя гонча вирішила стати німецькою вівчаркою?

— Мамо, не чіпляйся до Баргрима, — закотила очі Ісабель. — Краще скажи, навіщо ти… прибула? Невже скучила?

Ліліт відвернулася й, сівши в крісло, закинула ногу на ногу.

— Малятко, що ти собі дозволяєш? — голос Ліліт був тихим, але в ньому вібрувала загроза. Він не потребував крику — темрява слухала її без заперечень.

Ісабель зустріла погляд матері, стримуючи тремтіння всередині. Баргрим опустив голову, не наважуючись сказати ні слова.

— Не розумію про що ти? — знизала плечима й присіла на край дивану.

— Я заплющила очі на те, що ти викликала Варгарона. Хоча на цього зрадника в мене були свої плани.

— Варгарон був причетний до смерті поселення фейрі.

— Ох. Фейрі-шмейрі, мені байдуже на них. І тобі повинно бути також, — змахнула рукою Ліліт, й Ісабель стиснула вуста. — Потім ти врятувала вовчицю. І я могла б сказати, біс із нею. Утім є сам факт порятунку. І як мені реагувати на твої вибрики?

Ісабель напружилася й, стиснувши руки, промовила:

— Мамо, ти з’явилася, щоб що? Читати мені нотації?

Ліліт хмикнула, і її очі блиснули вогнем.

— Ти ще нічого не розумієш. Твоє серце надто живе. Надто людське. І саме воно зруйнує тебе, якщо ти не навчишся обирати — хто вартий вогню, а хто — тільки попелу.

Ісабель відчула, як мурахи повзуть по її шкірі. Відчуття не небезпеки, а холодного, надприродного натиску. Та вона витримала погляд матері. Вперше за довгий час.

— Можливо, мамо, тоді поговоримо про Талгарона?

Ліліт скривила гримасу.                                           

— Талгарон… тепер служить Асмодею, — фиркнула. — Підлий і нікчемний зрадник. Щоб йому… все його існування лише рожеві єдинороги мерещилися.

— Значить, справа все ж таки в Талгароні? — обережно запитала Ісабель.

— Я уклала угоду з Асмодеєм! — гаркнула Ліліт, і вікна в будинку затрусилися. — А ти все зіпсувала. Сьогодні, коли врятувала душу священнику!

Полум’я знову здійнялося навколо Ліліт, і вона стиснула кулаки.

— А я вже наївно подумала, що ти дійсно за мною скучила! — зітхнула Ісабель.

— Якого біса ти втручаєшся у справи демонів та нищиш їх? — зарепетувала Ліліт.

— Я робитиму вибір сама, — спокійно промовила.

Ліліт голосно розсміялася, і вогонь зникнув. Вона піднялася з крісла й, склавши руки по бокам, продовжувала глухо сміятися.

Баргрим вперше підняв голову й, повільно наблизившись, поглянув на Ісабель.

— Мамо, я не буду просити вибачення за те, що вважала правильним.

— Ти думаєш, що пізнала цей світ, — обернулася Ліліт і злісно зиркнула на доньку. — Утім я тебе розчарую. Світ прогнив, Ісабель. І справа навіть не в наших діях. А в тому, що ми кидаємо в ґрунт лихий, мерзенний паросток, а люди самі підживлюють його своєю жадобою, гнівом і нікчемністю.

Ісабель знову зітхнула й відвернулася.

— Не відвертайся від мене! — заволала Ліліт. — Я відпустила тебе на землю, щоб ти своїми очима побачила цинізм та жорстокість людства. А знаєш, яка різниця між мною і деякими людьми? Ніякої! У тому то й суть! А хочеш, я приведу тобі маленький приклад?

— І який же? — Ісабель склала руки на грудях.

— Двоголовий орел: одна голова бреше, інша киває. Набір для рольової гри в царя. А насправді — це двоголовий хижак. У пазурах меч і скіпетр, не для захисту, а для гніту. Над ним корона з тіней царів. Це не герб, а печатка темряви, символ занепалої величі, яка клекоче жадобою пануванням й кривавою величчю.

— І що ж потрібно зробити, щоб цей гніт не розповсюджувався? Можливо, саме ви його й підживлюєте?

Ліліт хижо посміхнулася.

— Можливо, і так. Однак, виконавці війни не ми. А та сама хижа двоголова куриця насправді підживлює нас, а не ми її, — у голосі Ліліт пульсувала зловісна насолода. Її очі блищали, ніби вона щойно виграла чергову партію у свою улюблену гру.

Ісабель мовчки вдихнула. Її щелепи зціпилися. У цю мить щось у ній прорвалося.

— Мамо, я захотіла побачити світ, тому що більше не витримувала твого контролю! — вигукнула вона, зриваючись із дивану та стаючи навпроти Ліліт. — Твоя ілюзія щастя, цей фальшивий фасад досконалого твого світу душила мене! Я знала — за тією ширмою, яку ти так дбайливо тримала переді мною, ховається твоє справжнє царство — пекельного вогню, болю й вічного страждання! — Вона перевела подих, її голос тремтів, але погляд лишався впевненим: — І світ ще не так прогнив, як ти намагаєшся мені довести. Я вірю, що навіть цю хижу курицю можна відгородити від цивілізованого світу. І не дати їй більше живитися ненавистю!

— Ти забуваєш, хто я! — заверещала Ліліт, і від її крику будинок здригнувся. — Ти забуваєш, ким ти є. Якщо ти й далі втручатимешся в справи смертних, я заберу його, — вона кинула погляд на Баргрима. — Гонча не для того, щоб тішити тебе своєю відданістю.

Баргрим напружився. Його м’язи під шерстю сіпнулися, очі спалахнули полум’ям. І вперше — він загарчав. Не тихо, не з пересторогою. Глибоке, тваринне, небезпечне гарчання розірвало повітря між ними.

Ліліт застигла. На мить її вуста сіпнулись у здивуванні, вона втупилась у нього, мов уперше бачила.

— У нього немає ошийника? — звузила очі й скривилася.

Ісабель ступила назад, поклавши руку на загривок Баргрима.

— Він більше не належить тобі. Він мій друг. І я не дозволю тобі його забрати.

— Та як ти смієш? — Ліліт різко наблизилася й підняла руку, але Ісабель спокійно, без тіні страху, перехопила її долоню.

— Замість погроз, краще скажи мені: хто мій батько?

Це прозвучало майже тихо, але кожне слово було загострене, ніби лезо.

Темрява навколо стиснулася. Очі Ліліт звузилися. Вона мовчала. Лише поглядала на доньку з тим самим невимовним змішаним виразом — гнівом, болем, роздратуванням… і, можливо, страхом.

— Обери, — прошипіла вона, — або це місто, яке я зітру з лиця землі у вогні, або відповідь на своє дурне питання.

— А якщо я не оберу? — очі Ісабель блиснули викликом, і вона відпустила руку матері.

Ліліт стиснула кулаки так сильно, що шкіра на руках засвітилася вогнем.

— Не грайся з демонами, дитино, — її голос був ледь чутний, але вібрації від нього розходилися будинком. — І якщо я не стану для тебе щитом, то стану бурею.

Її образ почав тремтіти в повітрі, полум’я виривалося з-під її ніг.

— Подумай, що важливіше, Ісабель. Минуле? Чи майбутнє, яке я досі намагаюся для тебе зберегти?

І з цими словами Ліліт розчинилась у вогні, залишивши по собі лише тремтіння повітря, запах гару й відлуння бурі, яка ще не стихла.

Баргрим підійшов до Ісабель, торкнувся її ноги носом.

«Здається, я їй більше не подобаюся».

Ісабель сумно усміхнулася.

— Не хвилюйся. Вона не забере тебе. Принаймні я сподіваюся, що десь у глибині її чорного та жорстокого серця все ж таки є маленький паросток любові.

«Ти в це віриш?»

— Баргриме, до речі, а ти знав мого біологічного батька? — поглянула на пса.

«Можливо, і знав. Однак Ліліт добре приховує свої таємниці й змушує інших їх забути».

Вогонь переніс Ліліт у саме серце нічного французького кварталу.

Вітер шепотів між вузькими провулками, проносився над чорними дахами, змішуючи запахи старого тютюну, прілого жасмину й солодкого рому. Старі ліхтарі миготіли, ніби боялись освітлювати те, що от-от з’явиться. Кам’яна бруківка, волога від вечірнього дощу, виблискувала, як чорне скло, а балкони старовинних будинків ховали тіні, що жили власним життям.

І він був там.

Талгарон стояв у тіні арки, яка вела у внутрішній дворик, напівзарослий плющем. Звідти долинав звук старого фортепіано — хтось грав джаз, ніби не підозрюючи, що в самій тканині ночі сходяться сили, які могли зруйнувати цілі світи.

Ліліт підійшла до Талгарона повільно, ніби хижак на полюванні.

— Памʼятай, моє демонятко… — її голос був солодкий, як гріх, і холодний, як лезо кинджала. — Я тебе створила. Дала тобі ім’я. Вдихнула в тебе жагу.

Талгарон напружено глянув на неї, однак не промовив нічого. Навіть його тінь, здавалося, застигла. Ліліт нахилилася ближче, майже торкнувшись його щоки, і тихо додала:

— І ніякий Асмодей чи хтось інший не замінить мене.

Вона випросталась і, обійшовши Талгарона, повільно торкнулася до його спини.

— А зачепиш Ісабель… — її очі спалахнули червоним полум’ям, і навіть стіни навколо здригнулись, — пізнаєш всю міць мого гніву.

Полум’я закружляло навколо її ніг, злизуючи бруківку, і знову, не залишивши навіть попелу, вона зникла.

Талгарон залишився сам, із затіненим обличчям і посмішкою, яка могла означати як покору… так і виклик. Над ним прокотилась тінь хмари, і фортепіано стихло — так, ніби сама ніч вирішила прислухатися.