Глава 6, частина 2

— Марджанов, привіт! Русланчику, потанцюй із нами! — чіпляють мене знайомі дівчата, що опинилися на шляху, і мені потрібен час, щоб не грубо від них відв’язатися.

Коли це виходить, я помічаю, що подруга Сніжної залишилася на балконі одна, а Аліси поруч немає. Не дивно, вона завжди уникала холодних місць.

Чорт, і качка Рибалко теж немає!

Я повертаюся до квартири якраз у момент, коли той влаштовує шоу на вході в одну з кімнат, думаючи, що тут нікому нема до них діла. Цей ідіот на всю тискається на очах у своєї дівчини з іншою і настільки впевнений у тому, що вона про це не дізнається, що навіть не дивиться на всі боки. Залишилося тільки член зі штанів дістати й розкласти подругу, і можна вважати, що він знищив Сніг.

Я знаходжу поглядом Алісу й розумію, що на ній немає лиця. Вона майже злилася з білим фоном вітальні й розплющила очі, у паніці задкуючи назад.

Так, істерики та сцени — це не про відмінницю Сніжну. Набагато краще виснажувати себе навчанням, потім роботою і доводити світові, якому чхати на всіх, що вона його гідна. Що вона гідна любові близьких, хороших оцінок і уваги, навіть такого кретина, як Рибалко.

Ось тільки всі ці сподівання — чортові ілюзії, які одного разу завжди розбиваються! Я стільки разів намагався їй сказати, що вона помиляється й у житті все простіше. Хочеш — робиш, а не хочеш — ні. Це ж легко, бути собою! Але тільки хто б мене слухав — точно не Сніжна.

Аліса задкує і біжить до чужої спальні, бо інакше не уникнути зустрічі з парочкою і негарної сварки, на яку з радістю збіжиться вся тусовка. Ну а мені однаково. Коли я кидаюся слідом за Сніжною, ці двоє так присмокталися одне до одного, що нікого не помічають.

Забігши до спальні, я оглядаюся, але Аліси ніде немає. І тільки дверцята гардеробної хитаються, видаючи, куди сховалася дівчина.

Я не думаю, що роблю. Я просто заходжу слідом за нею. Вона злякано скрикує, але я тут же накриваю її рот рукою, насуваючись ближче.

— Тихо, Сніг, — кажу неголосно, — це я. Чорт! — чортихаюся, зайшовши за спину Аліси, і швидко прикриваю двері до гардеробної, бо придурок Рибалко зі своєю куркою ввалюються в кімнату слідом за нами.

— Владе, ти впевнений, що сюди ніхто не ввійде? — я чую, як зачиняються двері спальні, відрізаючи звуки з квартири.

— Упевнений, крихітко. Ми з тобою справжні екстремали!

— Ой, мені це так подобається! А якщо хто-небудь здогадається?

— Усім начхати, ти ще не зрозуміла?

— А тобі?

— І мені!

— На всіх?

— Зараз — так…

Ось це засідка! Але найгірше, навіть, не їхні дебільні, пристрасні зітхання-розмови, а те, що вузькі двері до гардеробної кімнати набрані з поперечних планок на кшталт жалюзі, й Аліса продовжує бачити постіль перед собою та виставу на ній. І судячи з того, як заведена парочка, спектакль обіцяє бути брудно-відвертим. На більше ці двоє не здатні.

Хрінова ж ситуація! Гірше може бути тільки, якщо тебе за чимось подібним застукають батьки.

Я все ще прикриваю рот Аліси рукою і схиляюся до її волосся.

— Хочеш, щоб я втрутився? — тихо запитую.

— Ні! — вона видихає майже беззвучно в мою долоню, але я чую. І відчуваю, як її пальці впиваються в моє стегно. «Ні», — смикає підборіддям, і мені стає зрозуміло, що вона не справляється із шоком.

Я прибираю волосся з її плеча й нахиляюся до вуха.

— Заплющ очі! — не прошу, а вимагаю пошепки, зачепивши його губами. — Заплющ, Сніг, і забудь про них! Це чуже життя, більше не твоє, чуєш? Вони просто двоє мерзенних черв’яків! Ти переступиш через них і підеш далі.

Аліса тремтить, ніби стоїть під вітром і їй холодно. Я підійшов до неї близько, але підступаю ще ближче. Спустивши долоню з обличчя, обхоплюю дівчину під шиєю, притискаючи до себе в бажанні зігріти й не відпускати.

Я не хочу, щоб вона зараз чула, що відбувається в спальні, і думала про іншого хлопця. Я хочу, щоб вона думала про мене. Завжди!

Вухо в Сніжної ніжне й прохолодне, з акуратною золотою сережкою в мочці із синім камінчиком під колір її очей. Мені не треба бачити це, я знаю. Мої губи набагато гарячіші за її шкіру й, замовкнувши, я продовжую торкатися ніжного вуха ротом. Слухаючи, як стукає власне серце, обережно відігріваю Алісу своїм диханням, опускаю голову й торкаюся губами її щоки. Провівши ротом уздовж вилиці, повертаюся до вуха, щоб прихопити його вже сміливіше і спробувати язиком.

Аліса приємно пахне й ідеально відчувається в руках. Її м’яке волосся лоскоче обличчя, а пальці не відпускають. Ми стоїмо так тісно, як не були ніколи, і від відчуття замкненого простору й темряви, в якій ми опинилися… від того, що це «вона» зі мною, у мене починає їхати дах.

— Алісо…

Так, я знав, що це буде саме так — поколювати руки від дотику до неї та відчуватися, як чистий кайф. Я сам заплющую очі й байдуже, що відбувається навколо. Ми стільки разів сперечалися, але я не переставав її хотіти, і зараз просто не можу із собою впоратися. Одного разу я сказав Сніжній, що якщо вона дозволить, я зроблю все сам, і не жартував.

З нею мені не потрібні ні розмови, ні прелюдії — я просто втрачаю гальма.

Боягузка Сніжна, хіба може для нас щось значити один чортів рік?

Ну чому він, цей тупий качок, а не я? Чому?!

Ця думка не йде з голови, і я далі неквапом цілую її шию, випадаючи з реальності й обіймаючи. Непомітно для себе опускаю руки на її стегно й живіт. Підбираюся до неї ближче, запустивши долоню під пуловер, і погладжую прохолодну шкіру під грудьми, продовжуючи зігрівати й привчати. Робити її своєю.

Звідки ця думка? Та яка різниця! Головне, що в мені нічого їй не опирається. Й Аліса не опирається мені, коли моя долоня забирається під її спідницю й стягує до стегна колготки. Коли я торкаюся Сніжної так, як тільки міг мріяти, і не вірю собі.

У неї тонка талія і шовкове стегно під пальцями. Моя долоня лежить на ньому, але я боюся рушити далі, і до нестями цього хочу. Вона більше не тремтить. Я чую, як високо Аліса дихає і завмирає від руху моїх губ. Як легко здригається, але не відсторонюється, коли я проникаю під її бюстгальтер і накриваю рукою груди. Піднімає підборіддя, відкидаючись на мене плечима, коли під спідницею я все ж таки забираюся в її бікіні. Тримаю губами щоку й дозволяю собі те, чого хочу найбільше — впізнати її там.

У мене ніколи не було проблем забалакати дівчину, але зараз слова здаються зайвими. Як і сторонні звуки. Я чую своє серце й відчуваю під рукою серце Аліси — воно сильно б’ється, проганяючи з дівчини останній холод. А разом із ним і страх. Тут, у напівтемряві чужої гардеробної, вона виявилася куди сміливішою, ніж у своїй спальні.

У Сніжної невеликі, але пружні груди, з тугими вершинками сосків. Вона з тих рідкісних дівчат, у кому гармонійно поєдналися крихкість і жіноча округлість, не дарма Ромка скаженіє, коли хлопці дивляться на його сестру. Але я закохався в неї раніше, коли вона ще була худеньким дівчиськом із косою, одного зі мною зросту, і приходила до молодшого брата в клас дізнатися, чи не побився він із ким-небудь знову.

Він і бився — зі мною, і мені подобалося відповідати зухвалістю на її розкритий синій погляд. То розгублений, коли потрапляло мені, то суворий — коли Ромці. Зате вона мене помічала. Так часто, що потім звикла бачити у своєму домі й вивчила ім’я.

Я б хотів чути його від неї частіше.

— Руслане… — шепоче вона на вдиху, бо я перейшов усі заборони й зараз пещу її пальцями там, де волого й гаряче. Погладжую долонею між гладеньких стегон і сам рухаюся біля її стегна назустріч цій ласці.

— Не можна, чуєш… Ми не можемо!

— Можемо. Ми вже займаємося сексом, Сніг, і це найкраще, що може бути.

Я відповідаю тихо, обводячи її вухо язиком, і відчуваю, як вона здригається, але вже не від холоду, а від моїх занадто сміливих дотиків. Мені хочеться їх більше, і її собі більше. Не тільки відчувати Алісу, а й бачити. Я так давно схиблений на ній.

Качок-Рибалко із подругою вже звалили. Недовго пристрасть кипіла — і пари хвилин не минуло, як усе згасло. Придурок так поспішав спустити не тільки яйця, а й стосунки в трубу, що навіть не допоміг дівчині встати з ліжка. Йолоп!

Аліса не бачить цього, я їй не даю. Але те, що відбувається між нами — для неї занадто, і вона просить:

— Руслане, будь ласка, не тут.

— Але ти підеш зі мною?

— Так.

— Алісо? — я боюся вірити.

— Так!

 Я прибираю руку з її грудей і повертаю Сніжну до себе. Подивившись у приховане тінню обличчя, нахиляю голову й цілую в губи. А вона відповідає. Я ж не збожеволів? Відповідає з бажанням і не менш пристрасно, ніж я, потягнувшись до мене й поклавши руку на мою шию.

Люблю її губи, ні в кого таких немає. М’які й соковиті, з манкою прохолодою, я продовжую їх цілувати, поки в гардеробній не залишається повітря.

— Ох, Марджанов, — вона перша відривається від мене, — дай мені паузу, а то я задихнуся! І часто ти практикуєш поцілунки в шафі?

Аліса в порядку й, здається, здивована тим, що сталося, не менше за мене, але руку з мого плеча не знімає і не відсторонюється. Мої очі звикли до напівтемряви й, клянуся, я бачу, як світиться її погляд.

— Навіть сопляком би до такого не додумався! — чесно відповідаю, усміхнувшись. — Тільки з тобою все можливо. Ходімо!

П.С. Дорогі читачі, в окремому блозі буду публікувати фанарти до роману - запрошую зазирнути  і побачити Алісу і Руслана🫶 Чи так ви їх собі уявляєте?