Глава 2, частина 2

— Владе, якщо чесно, я дуже втомилася й хотіла раніше повернутися додому, — зізнаюся. — У мене переклад не закінчений, який я взяла на підробіток. Якщо встигну зробити його до завтрашнього дня, то отримаю преміальні.

Влад фиркає, показуючи, як несерйозно для нього це звучить.

— Преміальні? Алісо, копійки ти отримаєш! Якраз на кіно й вистачить.

— А якщо навіть і так? — я зовсім не намагаюся сперечатися. У мене давно щодо цього є своя думка, але слова хлопця зачіпають.

— А жити коли, Сніжна? — знизує Влад плечима. Ну ось, і цей про те саме. — Я тебе тільки у вихідні бачу, а ще в перебіжках між навчанням і роботою, ось як зараз. Мені цього мало. — Він раптом зупиняється й повертає мене до себе за руку. — Тільки не кажи, що знову втечеш, і що тобі на мене чхати.

У Влада цілком забезпечена сім’я, йому не потрібно поєднувати роботу з навчанням, і навіть не потрібно розуміти мене. Я завжди вважала, що не можна вимагати від інших те, що вони дати не можуть, і він був із цим згоден. Але, на жаль, що більше ми разом, то частіше Влад забуває про нашу першу домовленість. А я сама знаходжу тисячі причин, щоб залишити між нами відстань.

Можливо, він має рацію, і це з мого боку нечесно.

Ми виходимо з метро й знову зупиняємося. Тут на вулиці вже не так гамірно, і можна розчути одне одного, не намагаючись перекричати протяг і шум підіймачів.

— А чого б ти хотів, Владе? — запитую я, дивлячись хлопцеві в очі.

Він дивиться мені в обличчя, а потім переводить погляд на лямку мого рюкзака.

— Ну, не знаю. Ми могли б ходити до моїх друзів, щоб нас частіше бачили разом. Ти могла б залишатися в мене іноді, батьки б зрозуміли. І взагалі, нам треба проводити час, як дорослі люди, які планують спільне майбутнє, а не як друзі.

— Рибалко, — я смикаю його за рукав, змусивши подивитися мені в очі, — ми ж домовилися, і ти погодився.

— Алісо, коли це було? Минулої зими! Невже ти за цей час до мене не звикла?!

— Звикла.

— Ну ось, бачиш! Нумо винаймати квартиру. Це зручно! Ти могла б тренуватися зі мною. Ходити в один спортзал і їздити разом в університет. Можна подумати, твоя сім’я буде проти!

— Думаю, ні.

— То що ж заважає?

— Але хто оплачуватиме банкет нашого самостійного життя, Владе? Квартиру, їжу, одяг? — кажу прямо. — Твої та мої тренування? Підручники, проїзд, розваги та ліки?

Влад хоче здаватися впевненим, але все-таки червоніє на пухких щоках. У цього хлопця міцне тіло, але характером він ще не подорослішав. Так буває, інакше б і сам побачив очевидне.

— Ліки? Сніжна, це ще навіщо? Та я здоровий, як бик!

Я відвертаюся, поправляючи шапку й пасма волосся, що вибилися з-під неї.

— Та дурниця, не бери в голову. Це я до слова сказала.

— А-а.

— Гаразд, ти маєш рацію. Підемо в кіно, — погоджуюся, усміхнувшись хлопцеві. — Тільки я їсти хочу страшенно! Гайда кудись заглянемо дорогою?

— Сподіваюся, не в піцерію, як минулого разу? Тобі треба стежити за фігурою.

Я здивовано піднімаю брову, вразившись такому зауваженню.

— Моя фігура мене цілком влаштовує, — відповідаю, як відчуваю. — А тебе хіба ні?

— Мене теж, Алісо, не подумай! — поспішає запевнити Влад. — Просто я на майбутнє кажу — ти така струнка, але тобі личить! Знала б ти, як сильно дівчата в спортзалі схиблені на калоріях і біодобавках, щоб тримати себе у формі. Чіпляються до мене без кінця, але я завжди пам’ятаю, що маю дівчину! Досі не вірю, що ти погодилася зустрічатися зі мною.

Влад знову обіймає мене, цілує в щоку й, доки ми йдемо, починає щось розповідати про сьогоднішній день і про себе, уже за секунду забувши про те, із чого почав розмову. Він може говорити годинами. Колись він і сподобався мені тим, що заповнював розмовою будь-які паузи, нічого не вимагаючи натомість. Це давало змогу не нудьгувати з ним, здавшись некомпанійською чи холодною. А ще думати. Непомітно думати про своє.

Ось і зараз я мимоволі повертаюся думками до того, що сталося сьогодні в школі, і до непристойної пропозиції чоловіка. І засмучуюся. Якщо батько учениці вирішить нашкодити мені — я втрачу роботу, яку ледве здобула, як одна з найкращих студенток факультету. А якщо промовчить, то надалі, зустрічаючись із цим мерзенним типом і розмовляючи з ним про його доньку, мені доведеться вдавати, що в мене амнезія.

Як же це гидко й несправедливо!

Ми не йдемо з Владом у піцерію. Зігрітися врешті захотілося набагато більше, ніж їсти, і я задовольняюся гарячим лате з корицею, випивши його за столиком у кафе кінотеатру. А також товариством друзів мого хлопця, яких ми «несподівано» зустріли на прем’єрі фільму.

Гаразд, удати, що я не здогадалася, навіщо Влад мене сюди привів — не так уже і складно. Я насправді уникаю галасливих компаній і вечірок, що не дуже влаштовує мого хлопця. По-перше, не люблю, а по-друге, у мене немає на них часу. Тож двадцять хвилин у товаристві знайомих Влада я сприймаю, як справедливий внесок у наші стосунки, і намагаюся бути привітною. Тим більше, що комедійний бойовик виявився чудовим і справді вийшло забути про клопоти.

Зате, повертаючись додому, я згадую про замовлення на переклад і розумію, що спати тепер ляжу не скоро. У всього є своя плата, і мені сьогодні за позапланову прогулянку в кіно доведеться заплатити трьома годинами сну й роботою.

Що ж, не страшно. Завтра п’ятниця, а там субота й… висплюся ще!

Звичайно, якщо Ромка дасть.

***

Коли я повертаюся додому близько десятої години вечора, на сходовому майданчику тихо, друзів брата не чути, і я відчиняю двері до квартири своїм ключем, зрадівши, що, нарешті, опинилася вдома.

Наші з братом батьки останнім часом дедалі частіше живуть на дачі, і ми звикли з Ромкою господарювати самі. Дядько, цивільний льотчик, після довгих рейсів давно рвався на природу, до недобудованої лазні, тиші й улюбленої пасіки. Тітка ж не бажала годувати своїм тілом комарів і залишати нас без нагляду. На цьому ґрунті торік у них розбився весільний сервіз і трапилася криза стосунків, але, слава богу, вона тривала недовго, і вони помирилися.

Це була одна з причин, чому вони з’їхали на дачу й тепер проводять більше часу наодинці. А друга причина — мій брат Ромка. І я їх розумію.

Якщо з моїм вихованням у тітки й дядька ніколи проблем не виникало, то мій брат, який молодший за мене на рік, ще школярем попив кровинки в батьків за нас двох.

У дитинстві Ромка ніколи не засинав у визначений час і їв тільки те, що хотів. У школі бився, тікав з уроків і відстоював самостійність у старших класах, днями пропадаючи в друзів. Водночас грубіяном він не був, батьків любив і навіть примудрявся займатися футболом, — він просто не терпів нагляду й управління в будь-якому вигляді. І друзів знаходив собі до пари — таких самих шалених і некерованих.

Загалом, було складно й, мабуть, могло стати гірше. Поки одного разу дядько Юра з тіткою Ірою не прийняли рішення дати синові бажану свободу (з домовленістю жити вдома й закінчити університет). А заразом і мені. Попросивши мене, як старшу сестру, доглянути за братом.

Тож тепер ми з Ромкою більшу частину тижня жили самі (не рахуючи тих днів, коли в нього хто-небудь ночував), і непогано ладнали.

Сьогодні брат був удома, і коли я зайшла в передпокій, висунувся в прочинені двері своєї кімнати — такий самий блондин, як я, тільки темніший. Й очі світло-карі в нього в матір. Запитав буркотливо низьким голосом молодого чоловіка, який раптом видався більшим за мене й вищим:

— Аліско, де тебе носить? Ти час бачила? У такий час на вулицях маніяків — як бліх на собаці! Неприємностей захотіла?

Знявши рюкзак, я спустила його до ніг і розстебнула пуховик. Відповіла рівно, роззуваючись:

— По-перше, я була не одна. А по-друге… ввічливіше, Ромо, не хочеш спробувати? На мене твій фатальний погляд не діє.

— Алісо, ну серйозно. Я переживав. Ти на мої три повідомлення відповіла трьома «все ок». А красномовніше не можна? — передражнив мене брат.

— Не можна, — втомлено видихаю, прибираючи одяг до шафи й знімаючи шапку. — Я була в кіно з компанією, незручно було писати.

Але брат надто добре мене знає, тому спантеличується:

— А чого ти туди пішла? Ти ж не збиралася?

— Ромко? — я здивовано озираюся, підхоплюючи рюкзак і прямуючи до своєї кімнати. — Що з тобою? Ти переріс мене на голову й вирішив, що маєш право опікуватися? Це я старша сестра, забув?

— Я-то пам’ятаю, — бурчить брат, почухавши запалий, міцний живіт під вільною майкою. — А от ти забула, що сьогодні була твоя черга готувати вечерю!

Точно. Я ледь не спотикаюся, обертаючись. Так ось у чому справа!

— Ой, Ромо, вибач. Я виправлюся, чесно! Просто Влад несподівано зустрів мене в метро й потягнув у кіно. Я правда не збиралася туди йти після роботи.

— У твого хлопця — дистрофія мозочка, брак емпатії та логіка риби. Придурок! Він по життю туго міркує, а ще егоїст. Алісо, перестань йому поступатися й навчися говорити «ні». Ти не уявляєш, як це спростить тобі життя.

— А ти, отже, не егоїст?

— Я розумний егоїст і гордий! Терпіти не можу поступок! Закладемось, що твій качок дрих пів дня, поки ти працювала?

— А споримо, ти міг і сам приготувати вечерю, начхавши на чергу? — відрізаю Ромці, піднявши брову.

— А я і приготував, щоправда, ми все зжерли. Але сподіваюся, твій хлопець хоч здогадався тебе нагодувати?

Хм. Я мовчу, проходячи до своєї кімнати, і Ромка тихо лається.

— Жадібний дебіл! Не розумію, що ти в ньому знайшла?!

— Він на мене не тисне, ясно? І він не ображає мого брата!

Я відчиняю двері до спальні, вмикаю світло й чую в спину:

— Ха! Нехай би спробував ризикнути здоров’ям, за мною не стане! Алісо, там на столі є яблуко й одне авокадо — я таку фігню не їм! А ковбаси і яєць немає! Зате є хліб!

Так і хочеться закотити очі до стелі — перший раз, чи що.

— Ну, спасибі, рідний. Хто б ще про мене так піклувався!

Однак коли Ромка скалиться, я готова йому пробачити що завгодно.

— Я знав, що ти оціниш, сестричко!

І хоча брат у мене все-таки егоїст, коли я зачиняю двері, то мимоволі усміхаюся.

Якщо в мене і є друг, нехай і некерований, то це він!