Глава 18, частина 2

У лікарні багато людей і метушня здається нескінченною. Одну машину швидкої допомоги змінює інша, когось везуть на каталці, якийсь мужик кричить, що його отруїли й вимагає головлікаря, і я ледь не гарчу на фельдшера в приймальному відділені, намагаючись дізнатися, куди привезли Алісу Сніжну.

Вона перебуває в реанімаційній залі. Стан хворої стабілізували, але скільки це триватиме — молодий лікар, хлопець років тридцяти — сказати не може. І пустити мене до неї теж не може, хоча я представляюся її чоловіком, бо в цей самий момент хворій надається необхідна допомога.

Ні, Аліса до тями не прийшла й досі перебуває в стані кардіогенного шоку. Лікар озвучує можливий діагноз простими словами, і все, що я розумію — це те, що, можливо, знадобиться хірургічне втручання. Але потрібне негайне обстеження й ні хвилини зволікання.

А ще, що в неї всередині серця щось відірвалося… Або може відірватися. Я дивлюся на хлопця в медичній формі та глохну на останніх словах.

— Ні! Ви не можете цього допустити!

— Заспокойтеся й сядьте, Руслане. Ми робимо все можливе!

— Хто її оперуватиме?

— Я ще не сказав напевно, що операція буде.

— Але їй потрібна операція, я це точно знаю! Вона проходила необхідні обстеження в клініці й готувалася до неї, а потім… Неважливо! Передайте вашим лікарям, нехай знайдуть інформацію! Має ж у вас бути якийсь зв’язок з іншими лікарнями! Обмін файлами, зрештою? Скажіть їм, що Алісі потрібна допомога!.. — Я впиваюся пальцями в передпліччя лікаря. — Або я сам скажу!

Йому вдається мене зупинити, хоча це дуже важко, і подивитися в обличчя.

— На жаль, у нас немає такої можливості. Уся інформація про пацієнтів у будь-якому медзакладі охороняється законом і лікарською етикою. Ми можемо отримати її тільки за згодою хворого або його родичів. Дочекайтеся рішення лікарів. Зараз ви безсилі щось зробити!

— Хто її оперуватиме, якщо буде таке рішення?

— Хірурги нашого відділення.

— Ні! Я хочу, щоб мою дружину оперував професор Шибуєв! Ви можете з ним зв’язатися?!

Хлопець серйозний і стриманий, але навіть у такий момент він не втримується від сухого сміху.

— Ви б ще зірку з неба захотіли, шановний. Вибачте, але це неможливо!.. Я мушу йти. Чекайте тут.

Чекайте?!

До біса! Сидячи тут, можна тільки волосся видерти, або скиглити від відчаю!

Я стрімко виходжу з відділення в коридор, дістаю телефон і набираю номер молодшого Шибуєва.

Андрій одразу ж відповідає на дзвінок, але я не вітаюся з другом. Зараз не до цього.

— Андрію, Аліса в лікарні, — схвильовано й різко вимовляю. — Забрала швидка. Мені потрібен твій батько. Терміново! Заради бога, скажи, що він удома!

Шибуєв відповідає спантеличено й трохи збентежено:

— Руслане, він щойно приїхав. Хвилину всього, як увійшов до будинку…

Але коли це ті, хто сподівається, чули відмову? Ніколи. І я практично вимагаю:

— Андрію, будь ласка, передай телефон своєму батькові!

Професор сам відбирає стільниковий із руки сина, і я розумію це за його коротким і басистим:

— Слухаю, Руслане. Говори!

Я хочу кричати й просити. Я готовий благати, якщо треба, і переконувати нескінченно довго… Але тільки-но чую голос людини, яка по-справжньому здатна допомогти Сніжній, як рішучість зникає, і я безсило промовляю, відчуваючи, як горло душить страх відмови й помилкової надії.

— Павло Павловичу… Аліса зараз у реанімації. Була зупинка серця… Допоможіть їй, благаю вас… Вони не зможуть так, як ви… Вони не знають… Будь ласка!.. Якщо вона помре, я теж не хочу жити!

— Що сказали лікарі?

Я повторюю все, що зміг запам’ятати, і секунда тиші, що настає за моєю відповіддю, мені здається вічністю. Не витримавши, я кричу в телефон:

— Павло Павловичу, я вам усе віддам! Хочете нирку? У мене обидві здорові! Беріть хоч праву, хоч ліву, мені все одно! Або ще що-небудь відріжте! Тільки Алісу врятуйте… Прошу!

— Дурень. Де вона?

Я називаю адресу лікарні, в якій зараз перебуваю, і професор Шибуєв, не прощаючись, відключає дзвінок. Поки я стою хвилину чи дві, сліпо дивлячись перед собою, він раптом передзвонює.

— Руслане?

— Так. Я слухаю!

— Твоє щастя, що моє таксі не поїхало, а я встиг ознайомитися з історією хвороби дівчини. Я дав команду своїй бригаді готувати операційну й зателефонував у відділення Швидкої допомоги. Зараз хлопці з реанімаційної відвезуть твою Алісу в мою клініку. Не вештайся в них під ногами, і не істери, в якому б стані вона не була. Ти мене почув?

— Так.

— Поки не покличу, щоб я тебе не бачив! Але будь там — Андрій розповість, куди їхати.

— Спасибі, Павло Павловичу…

— Рано дякувати. У мене просив, тепер проси вище — і щоб ось так само, серцем! А я всього лише людина.

— Я буду!

— Давай, справа серйозна, хлопче. Мені допомога не завадить…

***

Алісу відвозять раніше, ніж приїжджає Андрій, і мені вартує величезних зусиль не кинутися до каталки, яку супроводжують лікарі, і дати їм можливість помістити її в машину.

Я помічаю крапельницю на тонкій руці та купу якихось датчиків і дротів. І біле обличчя Сніжної — нерухоме й вродливе, немов вона сама сніг. Як би я хотів побачити зараз на ньому її розкриті очі — яскраво-сині під усіма цими лампами. Почути її голос, зустрітися з нею поглядом і забрати її в усіх цих людей.

Чому, ну чому я не Бог? Що йому пообіцяти, щоби він її урятував?

— Думаєш, йому від тебе щось потрібно? — до мене підходить Андрій і сідає поруч. Кладе куртку поруч на довгий диванчик. — Ти помиляєшся.

Я відриваю руки від голови й дивлюся на нього.

— Я почав говорити вголос?

— Угу. Але ти не перший, Марджанов. Люди завжди говорять вголос, коли залишаються сам на сам у порожній кімнаті. Їм усім потрібна рука, яка покаже вихід і виведе із замкнутого простору. У цьому ми схожі одне на одного, тому й рівні перед Богом. Усе просто. — Андрій важко видихає. — Щоправда, не однакові.

— У чому ж тоді різниця?

— У сенсі існування. У цілях, у коханні, у пошуках виходу. У кімнати немає розміру й немає строку. Але є перешкоди, розумієш? Можна блукати в ній вічно й бути забутим, а можна зловити Бога за бороду, якщо пощастить і він почує. Тому так важливо говорити.

— Чортів філософ! — лаюся я на друга, але не зло. — Замовкни, Андрюхо, а то я повірю.

— Та я-то що, — смикає бровою Шибуєв. — Це так, міркую вголос. Натякаю, що можеш мене не соромитися. Ти б чув, які цікаві розмови велися в нас на кухні за столом, поки я ріс. Наприклад, про силу ментальної енергії. Або про пам’ять крові. У дитинстві я думав, що мої батьки — інопланетяни.

— А потім ти виріс і зрозумів, що так і є? — здогадуюся, й Андрій невесело усміхається.

— Типу того. Комашки з душею, як каже батько. Пил, який спроможний кинути тінь на Чумацький шлях.

Я проводжу рукою по обличчю, із силою моргаю і встаю. Дивлюся у світлий коридор, з якого вже встигли забрати Алісу, і де продовжує ходити медперсонал.

— Шибуєв, мені пора, — кажу, кваплячись нахилитися й взяти речі. — Покажи, куди їхати?

Андрій теж встає. Бере в руки куртку, і ми йдемо поруч. Виходимо спочатку з відділення, потім із будівлі лікарні й підходимо до моєї машини.

— Я з тобою, — кидає Андрій і сідає в «Теслу». Пристібається ременем, диктуючи адресу для навігатора.

Однак, коли ми виїжджаємо на дорогу, й автомобіль починає набирати швидкість, а мої пальці нервово стискаються на кермі, він командує, показуючи рукою вбік:

— Зверни до заправки, Руслане. Зараз же! Звертай!

Я машинально звертаю, але різко гальмую, заїхавши на стоянку автозаправки із заносом.

Шибуєв виходить із машини, і мені нічого не залишається, як зробити те саме.

— Андрію, якого біса?! — гарчу на друга, грюкаючи дверима. — Мені треба в лікарню до Аліси! Вона там одна! Що ми тут робимо?

Але Андрій незворушно підтискає рота й прямо дивиться на мене.

— Марджанов, тобі потрібно зробити паузу, — раптом видає. — Випити кави, поїсти. Ти собі вже всю шкіру на руках роздер до крові й губи прокусив. Або вколоти заспокійливе. Останнє — на крайній випадок, але в мене із собою є.

Я не вірю тому, що чую.

— Ти жартуєш?

Він заперечно хитає головою, підходячи ближче.

— Руслане, я серйозно пропоную. У тебе всі ознаки сильного стресу й близької втрати контролю над ситуацією. Тебе трясе й, найімовірніше, у тебе лихоманка — у такому стані ти ще влетиш куди-небудь до чортової матері! Кому буде краще, Алісі?

— Немає в мене ніякого стресу! Що ти вигадав? Я чудово почуваюся!

Я повертаюся до машини, щоб сісти за кермо, але Андрій мене зупиняє:

— Руслане!

Мені доводиться повернутися до друга й скинути із себе його руку.

— Я знаю, Шибуєв, що не маю турбувати твого батька. Я і не збираюся! Просто приїду й почекаю в коридорі. Я обіцяв Аннусі, що не залишу Алісу одну. Я маю бути з нею!

— Аліса не одна, а з бригадою лікарів. Ти хотів отримати професора Шибуєва, ти його отримав. Зараз операційна бригада повертається на роботу, а це першокласні фахівці — краще не знайдеш. Я знаю свого батька, він зробить усе, що зможе, а потім спробує зробити все, що не зможе. Але вони всі люди, яким належить підготувати операційну й відстояти на ногах половину ночі. Позбав їх знання, що ти сидиш під дверима й рвеш себе на шматки!

— Руслане… — Андрій знову підходить ближче й обіймає мене за плечі. — Спробуймо із чашки кави та хот-дога. Потім поговоримо й поїдемо. Тут точно нікому немає діла до нас.

Я не знаю, чому саме ці обійми друга вибивають ґрунт у мене з-під ніг. Або його спокійний голос. Але страх за Алісу вбиває, і більше немає сили його терпіти.

Або себе терпіти.

— Чорт, Шибуєв! — я грубо відштовхую друга. — Котись до довбаної матері! Що ти знаєш про те, що я відчуваю?! Як винен?! Я люблю її все життя. Я зобов’язаний був їй допомогти раніше! А натомість розважався з іншими весь той час, поки Аліска одна ростила нашу доньку. Я ненавиджу себе й готовий відірвати будь-який шматок! Це я маю бути там і все терпіти! Я, а не вона… не вона.

У Шибуєва довгі руки, і долоня знову дотягується до моєї шиї. Хочеться дати йому в морду, а краще дістати самому. Але Андрій, сволота, знає, як добити без кулака, і вбиває фразою:

— Треба буде зателефонувати батькам Аліси. Ти знаєш їхній телефон? Напевно, вони теж її шукають.

Замість відповіді я видихаю, і сухо обкушую губи. Опустивши плечі, смикаю підборіддям.

— Ні.

— Гаразд. Ходімо, Марджанов, подумаємо, як бути. Чорт, ненавиджу це!.. 

***