Глава 13

– Увага! 10-й «Б»! Будьте ж людьми, врешті-решт! У вас є п'ять хвилин, аби визначитися з вибором і передати естафету далі! Не знаю, хто як, а я не збираюся стирчати з вашим класом усю зміну! В мене ще два класи тих, хто не проголосував!

Світленька й повненька Ніка Крапівіна, президент школи та цьогорічна випускниця, струснувши косою, з картонним ящиком в руках протопала між рядами парт і зупинилася біля дошки.

– Час пішов! – тупнула ногою, хмуро блимаючи на наших хлопчаків з-під густого чубчика. – Терещенко, попрошу без вульгарних жартів! Записки з прізвищами кандидатів перевірятиме сама директорка!

Напередодні новорічних канікул і Зимового балу клас гудів, як і вся школа. Сьогодні проходило загальношкільне голосування, серед старшокласників обирали короля і королеву, і на цю тему було безліч дискусій.

– А за себе проголосувати можна? Особисто я собі подобаюся! – вигукнув із задньої парти той самий Льова Терещенко.

Дашка, пирхнувши, тут же покрутила пальцем біля скроні:

– От дурник!

– А що? У кожного лева має бути чесний шанс стати королем! Правду кажу, Ніко?

– Тобі, Терещенко, можна все! Як виключення! – погодилася Крапівіна-президент. – Тільки не дивуйся, коли стануть говорити, що шкільний король схожий на мавпу!

– Що? Такий же красивий?

– Такий же дурний кривляка!

Дашка взяла ручку, аркуш паперу, й повернулася до мене:

– Не знаю, як інші, а я проголосую за Борьку Брагіна. Ось вже хто не олень і не бабуїн, як деякі. І не «жи́ла»: завжди списати дає. А за дівчат і не подумаю голосувати, все одно, виберуть Маринку Воропаєву, ось побачиш. А ти за кого, Насте?

Однокласники перемовлялись і сміялися, шепотіли поміж собою, сперечалися з поважною Нікою. В моїй старій школі ніколи не було новорічного балу, тільки загальношкільний ранок та святкове привітання вчителів у класі. Подібне голосування я бачила тільки в кіно, тому спостерігала з інтересом. А відповіла трохи розгублено:

– Я не знаю. Але обов'язково виберу! – Запевнила подругу у відповідь на її спантеличений погляд. Обережно запитала. – З інших класів також можна?

Дашка ствердно кивнула.

– Можна. Хоч самого павича! В нас у школі плюралізм думок, демократія поглядів і ніякого тиску! І, Насте, – коли я вже схилилася над аркушем паперу, вона сказала, потягнувши мене за рукав, – якщо що, про Фролова я пожартувала. Краще вже Брагін, повір мені ...

– Добре, я подумаю…

З дівчат я вибрала Дашу Кузнєцову. Чому ні? У цій школі Дашка мені подобалася більше за всіх. Вона і, правда, була славною, доброю і симпатичною. До її синьою пасма біля скроні і сміливого розвороту плечей дуже пасувала б корона шкільної королеви. Напевно Петька Збруєв був би радий побачити її такою величною і красивою. А ось хлопці ... Якою б гарною людиною не був Борька і якою переконливою подруга, в цій школі для мене існував лише один хлопець, від згадки про якого завмирало, а потім болісно стискалося і заходилося серце. Неважливо, що він і думати не хотів про мене. Неважливо, з яким гордовитим і байдужим виглядом проходив повз, не помічаючи ненависної зведеної сестри, легко обіймаючи інших дівчат. Неважливо, настільки переконливо ігнорував вдома. Навіть якби для всіх у школі він раптом виявився порожнім місцем, я б все одно проголосувала за нього.

Коротко глянувши на подругу, я написала на аркуші паперу «Стас Фролов», згорнула в кілька разів і разом з голосом за Дашку опустила в картонну коробку Ніки.

– Хух! – видихнула подруга, слідом за мною повертаючись за парту. Обернувшись до класу, заправила за вухо синє пасмо. – Здається, всі впоралися. Дивись, навіть Терещенко зі Збруєвим примудрилися записки кинути, отже, Крапівіна може топати далі. Залишилося дочекатися балу і з'ясувати: я мала рацію щодо переможців чи ні. На жаль, в цьому сенсі в нашій школі все передбачуване до нудного.

– До речі, Матвєєва, – Дашка знову розвернулася до мене, округливши очі, – як у тебе справи з нарядом на бал? Напевно, наші дівчата постараються переплюнути випускниць. Ти вже купила сукню? А туфлі? До майстра манікюру записалася в модний салон? Годинник цокає: тік-так, тік-так! Святу скоро бути, а ти що ж, навіть не знаєш, чи є в тебе новенькі мереживні стрінги в колір нігтів?.. Який жах!

Сказане прозвучало настільки пишномовно, що ми обидві розсміялися.

– Ні, Дашо, не записалася. І сукні в мене поки немає. А стрінги я не ношу, то обійдуся без манікюру.

– Ну й даремно. Це я про манікюр, – вже з серйозним виглядом відмітила Кузнєцова. З появою в класі вчителя відкрила конспект і знизила голос до шепоту: – Ти тепер у великому місті живеш, Насте, хіба не знаєш, що навіть провінційним Попелюшкам на балу потрібно виглядати пристойно, аби привернути увагу принца? Фіг з ними, зі стрінгами. Обійдемося й бікіні, ми дівчата не горді. Але цап-царапки наше все!

Я знала, бачила, в чому хизувалися місцеві дівчата, наскільки привабливо виглядали, навіть була згодна з подругою, але вимагати подібне від мачухи не могла. Та й не хотіла. Куди більше, ніж показати себе, мені хотілося подивитися на Зимовий бал, куди дирекція школи запросила справжню музичну групу. А щодо принца... Напевно, Стас з Мариною будуть гарною парою, в цьому не варто було й сумніватися, права Дашка.

– Ні, Дашо, я не стану просити мачуху, мені незручно. А плаття Галина Юріївна обіцяла купити гарне. Ми з нею сьогодні ввечері якраз у магазин зібралися. Якщо, звичайно, вони з батьком звільняться раніше.

– М-да-а ... – спантеличено протягла Кузнєцова, разом зі мною починаючи записувати в зошит тему уроку: «Формування постіндустріального суспільства». – Дивна якась у тебе мачуха, Матвєєва. Незвичайна. Вона, бува, не прибулець із космосу?

– Чому це? – я все ще звикала до жартів подруги.

– Ну, зазвичай, мачухи терпіти не можуть своїх падчерок: канони жанру, протест становищ і все таке. А в тебе ось навпаки. Навіть дивно.

– Ні, вона директор і, розумієш ... – я посміхнулася, здвигнувши плечима, не знаючи, як повніше, якими словами описати своє ставлення до дружини батька. – Вона просто дуже хороша людина, віриш?

Дашка мені повірила, на тому й зійшлися. Та, все одно, взяла з мене обіцянку не дати можливості всіляким Дінкам Губенкам і Маринкам Воропаєвим утерти нам ніс. Як це зробити – я не уявляла, але обіцяла подрузі постаратися.

Після уроків ми з дівчатами дружно залишилися на тренування по чирлідингу. Наступного дня був призначений загальношкільний чемпіонат з баскетболу, змагання обіцяло бути цікавим, велелюдним, і Альбіна Павлівна нас добряче ганяла під музику, кожен раз вимагаючи виняткової синхронності дій і порядку в танці.

Мені здавалося, в нас чудово виходить. Навіть Маринка майже завжди, як я з містка ставала на руки, ловила мене так, як того вимагала Альбіночка – в ритм і під коліна, в той час, як дівчата за нашими спинами піднімали вгору Аню Скворцову (майже таку ж худеньку, як і я, та, як з’ясувалося, не таку гнучку, як я). Відступивши на крок, давала мені стати на ноги, а опісля, піднятими вгору руками, знову замикала кільце дівчат.

– Можна подумати, ми в цій школі не загальні знання отримуємо, а вчимося на артисток кордебалету, – звично бурчала Дашка, переодягаючись після тренування в роздягальні. Сьогодні нам всім дісталося від тренера, але не в характері подруги було змовчати. – Ну, не можу я ногу вище голови підняти, мої м'язи – проти такого насильства над природою! Як думаєш, Насте, може, я дерев'яна?

Дашка не була дерев'яною й аж такою невмілою, якою себе вважала. Вона старалася, дуже старалася і боялася всіх підвести. Сьогодні був особливий день тренування, коли, заразившись командним духом, дівчата не сварилися між собою, а дружно переживали за завтра. Дінка Губенко, що було відкрила рот, аби відповісти Даші, під похмурим поглядом Скворцової мовчки відвернулася до шафки, продовживши фарбувати блиском губи.

Я встала з лави і простягла Дашці її сумку, поправила на спині свій рюкзак.

– Просто Альбіна Павлівна хвилюється, а в тебе все відмінно виходить, Даш!

– Ти гадаєш?

– Ну, звичайно!

Ми вийшли з роздягальні, я посміхалася подрузі й не помітила, як врізалася носом у груди Воропаєва – тренування з баскетболу ось-ось мало розпочатися.

– Настя? Привіт, – кивнув хлопець, і мені нічого не залишалося, як відповісти:

– П-привіт.

– Почекай!

Але я вже бігла від нього геть до автобусної зупинки, пам'ятаючи, що вдома на мене чекає мачуха.

А ще... В ту ж хвилину, як ми зіткнулися з Сергієм, у коридор, що веде до спортзалу, увійшов Стас. Я чомусь не хотіла, щоб він побачив, як його кращий друг міцно хапає мене за руку.

В будинку було тихо. Електронний годинник на стіні показував третю годину дня, й батьки ще не повернулися. Зазвичай, я не любила бувати вдома одна: дім, великий і новий, не до кінця обжитий, здавався похмурим і лунким, колючим у своїй просторій новизні, коли я чула на сходах власні кроки. Та сьогодні хотілося тиші. Хотілося скинути з плечей тягар минулого дня, де я знову прикидалася, що мені не боляче, коли бачу Стаса з іншими дівчатами.

Так, тепер я знала назву почуттю, що жалило. Й іншому почуттю, що тугою стискало груди, – назву я знала також. Я більше не могла ховатися від себе самої – ховатися за страхом перед ненавистю зведеного брата. Бігти від всього того, що несподівано прийшло в моє життя – разом із приїздом у дім мачухи. Мій приїзд назавжди змінив її… Здається, правду казала Галина Юріївна: за ці кілька днів я, справді, стала старшою.

Я сумувала за ним, за своїм жорстоким мучителем, красивим темноволосим хлопцем, який посміхався іншим, був надто впевненим у собі. Вдома сама уникала Стаса і, разом з тим, з трепетом і очікуванням у серці, прислухалася до кроків за стіною. Слухала музику разом з ним і мріяла, що колись я стану гордою і красивою, і можливо, одного разу він перестане ненавидіти мене.

Навіщо? Навіщо я приїхала сюди, якщо почуття – це так боляче? Якщо серце хоче бачити, а злі слова: «Забирайся з мого життя» – женуть геть?

Я й не помітила, як опинилася в його кімнаті. Ще хвилину тому стояла з чашкою чаю біля кухонного вікна й дивилася на засніжений двір, а зараз уже переступила поріг чужої спальні й увійшла. З цікавістю озирнулась навсібіч, обережною усмішкою зустрічаючи запах зимової хвої і знайомі речі зведеного брата: вони то зникали, то знову з'являлися в моїй кімнаті, весь час нагадуючи, хто її справжній господар.

Стас не дарма ображався на мене – його нова спальня була такою ж просторою, як моя, але виглядала зовсім не обжито. Навіть нові меблі, не до кінця зібрані, звантажені красивою купою в кутку, не додавала затишку. Так само, як зім'ята постіль і скинуті на стілець речі. І все ж, було тут щось небезпечно-звабливе, те, що притягло увагу, змусило мене пройти кілька кроків і опуститися на ліжко. Провести рукою по м'якій подушці і навіть на секунду опустити на неї голову ...

– Насте! Насте, дівчинко, ти вдома?

Господи! Ні, я не могла заснути! Мені це тільки здалося! Я кулею вилетіла з кімнати зведеного брата й заметушилася в холі другого поверху, не знаючи, куди бігти. Вискочила на сходи, зустрічаючи мачуху з батьком, які в пошуках мене вже піднімалися сходами.

– Ну, ось і донька, Гришо. Вдома, все в порядку. Віра! – Галина Юріївна зупинилася й приклала до вуха телефон, що відізвався дзвінком – Ви вже на місці? Добре, зрозуміла. Так, зараз нашвидку перекусимо і під'їдемо з Настею. Вибирайте поки без нас!

– Ти ж знайома з Мариною й Сергієм? – поцікавилася мачуха, сідаючи за кермо, коли двадцятьма хвилинами пізніше, натягнувши шапку, куртку й чоботи, я забиралася до неї в машину. Ми відправлялися в торговий центр за новою сукнею. Батька Галина Юріївна принципово залишила вдома.

– Так, ми з Мариною вчимося в одному класі, а з Сергієм я не дуже добре знайома, адже він старше.

– Ну то й що? Подумаєш! – здивувалася мачуха, нагадавши мені пристебнутися. Завела машину і м'яко вирулила на дорогу. – Сергійко у Віри симпатичний хлопець. Напевно, дівчат у школі за носи водить, еге ж?

– Н-не знаю, мабуть.

– Що, невже не подобається? Ні крапельки? В дитинстві він був таким блакитнооким янголятком, що ми всі називали його Херувимчиком.

Галина Юріївна посміхалася. Кинувши на неї обережний погляд, я зважилася зізнатися:

– Не дуже.

Жінка засміялася.

– Ну і правильно! Мій Стасько кращий. Надійніший, хоч і дурень ще. Ось Маринка знає. Як сім'ями познайомилися, так Віра синові її в наречені й мітить. Як думаєш, Настуню, підійде вона Стаськові? Іноді з боку краще видно.

І знову серце закалатало, а щоки запаленіли. Язик немов прилип до піднебіння. Тільки й змогла, що пробурмотіти й кивнути:

– Мені здається, Марина дуже красива дівчинка. І... подобається Стасу.

Ну ось, сказала. І тут же відвернулася до вікна, щоб не видати себе поглядом. В очах защипало при згадці про поцілунок зведеного брата і Воропаєвої у спортзалі, і я постаралася глибше вдихнути, щоб заспокоїтися. Мені треба навчитися жити з почуттями до брата, навіть якщо від них тільки боляче. А Марина ... Марина багатьом хлопчакам подобалась, і Стасу також, я не могла збрехати мачусі.

– Красива? – жінка задумалася. – Мабуть. Кому подобається холодна краса. Я не дуже покладаюся на свій смак у всіх цих новомодних красотах, мені більше до душі просте, людське. Як на мене, так ти у мене куди симпатичніша і очам, і серцю.

– Я?! – я так здивувалася, що розвернулася до мачухи обличчям. До цього я була найкращою тільки для бабусі.

– Ти, – кивнула Галина Юріївна з усмішкою. Скосила в мій бік сірі, уважні очі. – А чому ти дивуєшся, дівчинко? Я в цьому сенсі більш ніж упереджена, як і будь-хто з матерів чи батьків. Ось і Стасько в мене ще той болиголов, але ж мій. Безтолковий, але улюблений син.

– Н-не знаю.

– Зате я знаю. І здається мені, моя мила, що прийде момент, і ми з тобою ще посміємося над нашою сьогоднішньою розмовою.

– Ох, Настенько, – зітхнула мачуха через якийсь час, коли перед нами виросла висока будівля торгового центру, показалася стоянка, заповнена машинами, а галасливий проспект лишився за спинами, – щось я хвилююся. Вперше так переживаю, немов сама на бал збираюся. Диво та й годі! Добре, що Віра з дочкою вирішили скласти нам компанію. Це не сорочку Стаськові купити, в сукнях мені, як порадникові, довіряти не можна. Хіба могла я подумати, що доведеться мати справу з дівчинкою ...

– Вибачте.

Мачуха знову розсміялася. Я давно не бачила цю вольову жінку в такому гарному настрої. Припаркувавши автомобіль біля входу, вона вийшла з нього і м'яко обняла мене за плечі.

– Ходімо вже, скромнице моя. Передчуваю, нам обом це страшенно сподобається.

Марина з мамою чекали нас у кафе. В торговому центрі, в цей вечірній час, перебувала безліч народу, й ми не відразу знайшли їх. Побачивши подругу з донькою, мачуха вітально махнула рукою.

– Здрастуйте, дівчатка! А ось і ми з Настею!

– Привіт, Галю!

– Добридень…

Підійшовши ближче, обмінялись привітаннями, і я дуже сподівалася, що Галина Юріївна не помітила, як поспішно Марина відвернулася, щоб не привітатися зі мною.

Я знову подумала про те, що не зробила цій дівчинці нічого поганого. Що радо з нею подружилася б, якби вона була такою ж привітною, як Дашка. Жаль, що я їй аж так не подобаюся. Мабуть, її брат Сергій сказав правду: це дуже важливо для них – хто ти і звідки приїхала. Дівчинці з шахтарського містечка не було місця поруч них. Я відчула, як на плече знову опустилася рука мачухи.

Сукню для балу Віра Олександрівна купила доньці ще два тижні тому, а сьогодні вертіла перед собою модні лакові туфельки на підборах, синього кольору, що, за її словами, пречудово пасували до блакитної сукні Марини й до квітів волошкового кольору у її світлому волоссі.

– Ще б візажиста знайти пристойного, такого, щоб зі смаком і з руками. Й перукаря. І щоб ціну космічну за послуги не дер! Знала б ти, Галочко, в яку кругленьку суму нам із Всеволодом обійшовся торішній бал. Та й цей, бачу, в не меншу копієчку виллється, а все заради улюблених нащадків. Сергійкові ось теж костюм новий купили, фірмовий – за рік виріс наш хлопчик, мов на дріжджах. Ще трохи – і Стаса твого пережене.

– Ох, сумніваюся, Віро, – м'яко заперечила мачуха. – З таким-то акулячим апетитом, як у мого Стаська, то навряд, – посміхнулася впевнено. – Адже ми теж на місці не стоїмо, мужніємо. Он, Гришу в плечах майже наздогнав, а в мене чоловік не кволий. Шкода, бракує часу за сином стежити, все робота та робота. Минулого року мої мужчини самі з костюмом упорались, аби матір не смикати, а в цьому – вже так не зможу. Настя в мене. Хочеться порадувати пасербицю святом, бо не скоро в їхній школі трапиться наступне.

– Та так, – жінка зітхнула, і я відчула на собі її пильний погляд. Минув час з нашої першої зустрічі, й вона заново розглядала мене, немов спогади стерлися з пам'яті. А можливо, я справді змінилася: мені дуже хотілося вірити останньому. – Бачу. Хто б міг подумати, що в Гриші є дочка ...

Мачуха легко обірвала подругу.

– Віро, не починай. Адже сказано вже стільки разів!

– Як хочеш, Галю, – вона знову підняла туфлі на рівень очей і посміхнулася: – Галочко, подивися: правда, краса? Останні, й розмір саме наш! Немов особисто на Мариночку чекали. Уявляю, якою вона в мене буде красунею. А ще ж є й інші випускниці, і треба про це пам'ятати.

Якщо секундою раніше поміж жінками промайнуло щось схоже на напругу, то воно тут же зникло.

– Дуже гарні туфлі, – погодилася мачуха. – Зі смаком у тебе, Віро, завжди був порядок.

– Так для Стаська ж стараємося, – грайливо розсміялася жінка. – Щоб у нього й шансу не залишилось пройти повз. Завидний жених у тебе, Галю, росте. Боїмося втратити!

– Мамо, перестань! – невдоволено сказала Марина, і на її місці я б так само зніяковіла. – Тут же Настя!

– І що? – здивувалася подруга мачухи. Нахилилася до столика, аби заховати туфлі в коробок, а потім у сумку. – Настя, можна сказати, своя людина в нашій сім’ї. Зведена сестра Стаса. Думаю, вона за тебе тільки порадіє...

– Ні! Я не хочу! Не хочу, щоб вона... Щоб він... – Але Марині все-таки вдалося опанувати себе й закінчити спокійно, навіть якщо її очі й зблиснули холодом у мій бік. – Щоб усі знали, яке в мене буде вбрання. Не хочу!

Модний бутик вечірніх суконь, куди привела нас Віра Олександрівна, вражав своїми цінами. Я почула одну, озвучену дівчиною-продавцем на прохання якоїсь незнайомки, й жахнулася: плаття, схоже на літній сарафан, тільки довжиною в підлогу, вартувало, як три бабусиних пенсії! Тут все було дорогим і незвичайним. І таким красивим! Зі слів мами Марини, стало зрозуміло, що сукню для балу вона купила саме в цьому магазині, і я з задоволенням розглядала речі, уявляючи, яка та сукня, напевно, красива. І неодмінно сподобається Стасу, як подобалась і сама Маринка. Ні, я не вірила, насправді, що одна з цих суконь може стати моєю. Швидше, просто милувалася гарним вбранням.

Це сукню я побачила випадково. Вона висіло на манекені, що стояв на покуті, і я зупинилася біля нього, як укопана, не в силах відвести очей. Блідо-рожеве, в дрібних крапельках стразів і з легким мереживом на ліфі, довжиною вище колін, воно було настільки ніжне, чуттєве й витончене, ніби зумисне пошите для юної дівчини. Схоже на тюль, що колишеться й летить під подихом вітерцю. Дівчина, яка одягне його, запросто відчує себе незвичайною.

Я просто прикипіла до нього поглядом, не вірячи, що подібна краса існує. Що одяг може бути таким вишуканим. У цей момент навіть думки не допускала, що він може стати моїм.

– Подобається? – запитала Галина Юріївна, зупинившись за моєю спиною, і я вражено кивнула:

– Так дуже.

Десь біля плеча відгукнулася Марина, і тут же здивовано вигукнула Віра Олександрівна, звертаючись до продавця:

– Що я бачу! Як же так, дівчино? Сукня все ще не продана?.. Але ж ви ще два тижні тому сказали, що воно нібито відкладено! Я не могла помилитися. Чи у вас з'явилося ще одне подібне плаття? Що це за ігри з покупцями, не розумію ...

Продавчиня за товарною стійкою швидко відірвалася від касового апарату і, не розгубившись від подібних слів, привітно відповіла:

– Ні, сукня ексклюзивна і продається у нас в єдиному екземплярі, що підтверджує гарантія виробника. Вибачте, але ми тільки сьогодні його знову вивісили. На жаль, клієнт не зміг оплатити покупку, але до останнього оплачував броню. Подібна практика не суперечить правилам нашого магазину, якщо термін оплати покупки не перевищує двох тижнів.

Дуже ввічливо і гранично ясно, але я все одно вже не чула навколишній світ. Я дивилася на це ніжне рожеве диво і не могла надивитися.

– Гарне плаття, – погодилася з подругою мачуха. – І, здається, сподобалося моїй Насті. Дівчино, – недовго думаючи, звернулася вона до продавчині, поки я продовжувала витати у хмарах, – будьте ласкаві, допоможіть нам з приміркою.

– Але, мамо... Вони ж сказали, що його купили. Вони сказали!

– Марино, припини.

– Я хочу це плаття! Саме це і ніяке інше! Ну, будь ласка! Адже ми його першими знайшли!

– Я не стану купувати другу сукню до свята тільки тому, що тобі так хочеться. Ти вже не дитина, повинна розуміти, що це дорого навіть для нас. До того ж ми вже купили туфлі.

– Ну то й що? Так нечесно!

– Галю, – Віра Олександрівна з винуватою усмішкою дивилася на подругу. – Може, вибереш для Насті інше плаття? Тут багато красивих. Я із задоволенням допоможу.

У мене завмерло серце від очікування відповіді, я б не змогла сказати мачусі й слова проти. Але вона відповіла, і серце забилося знову. От тільки голос її затвердів, зазвучав по-іншому, нотками, яким не хотілося перечити.

– З радістю, якщо Настя захоче інше. Але здається мені, що їй подобається саме це.

Вже опісля, в примірочній, коли Віра Олександрівна з дочкою пішли, пославшись на термінові справи, дівчина-продавець ненароком додала, допомагаючи застебнути блискавку на талії й поправляючи на мені юбку:

– Ваші друзі даремно засмутилися. Я говорила їм минулого разу, що це плаття на дуже струнку дівчину. Подружці вашої дочки було б у ньому незручно ...

Галина Юріївна купила мені не тільки плаття. Але ще туфельки і поясок під колір сріблястої лаванди. Я тримала все це в руках і відчувала себе найщасливішою дівчинкою на світі. У мене була сукня і було запрошення на мій перший Зимовий бал. Якби на світі існувала справжня Попелюшка, вона абсолютно точно не могла бути щасливішою за мене!