Глава 2

Обіцяла те, що знала напевно — виконаю. І все пройшло чудово. Представники клієнта пішли задоволені з наміром у понеділок повернутися. Ось чому я так само, як усі, подумки вже розподіляла, куди витрачу премію і куди відправлю Женьку на екскурсію. Ось чому, увійшовши до офісу і прямуючи до свого столу, зробила вигляд, що не помітила кілька пляшок ігристого біля шухляди мого помічника.

— Привіт усім, народ! Я прийшла! Маріку, сховай це, щоб я не бачила.

— Привіт, Ліно! А ти й так не бачила! До речі, помітила, бос? Це твій улюблений мартіні! І мені вже не терпиться його відкоркувати.

— Бос? — я усміхнулася жарту друга. — Дивись, не назви мене так перед Регіною. А то викличе на килим і розповість про субординацію. Дівчата, не слухайте Суботу! На нього по понеділках знаходить затемнення!

— Помиляєшся, Вітрова. На мене сходить осяяння! І повір, тут усі в курсі, чия ми команда!

Сперечатися з Маріком було складно, і я знала це краще за інших.

З Мар’яном Суботою ми дружили з університету. Не сказати, щоб під час навчання були нерозлийвода, але ставилися одне до одного із симпатією. Наша дружба зміцніла на п’ятому курсі, коли з’явилися спільні інтереси й практика на серйозному виробництві, куди ми разом потрапили. Але рекламувати бетонні блоки й арматуру виявилося не дуже цікаво і, успішно захистивши диплом, я пішла шукати роботу ближче до індустрії моди та краси. А через рік, отримавши свій маленький відділ, і Маріка до себе перетягнула. Відтоді довіряла йому, як собі, і жодного разу в цій довірі не засумнівалася.

Зовнішність у Суботи була примітна для жіночих очей. Високий і добре складений брюнет із зеленими очима, він був на рідкість усміхненим і симпатичним. Міг би з легкістю розбивати дівочі серця, якби мав відповідний тип особистості. Але Марік уникав проблем, обходився книжками й власним товариством, а у вільний час вважав за краще ганяти трасами на спортбайку.

Він з успіхом привертав увагу дівчат із відділу, розважаючи їх історіями, які в начитаного Маріка ніколи не закінчувалися, при цьому примудряючись з усіма тримати дистанцію. З усіма, крім вірної подруги. Загалом для мене він був майже рідною людиною, і як усі близькі люди, терпіти не міг мого хлопця.

Просто-таки не виносив!

Стіл Суботи стояв поруч із моїм, і він неголосно сказав, коли я поставила сумку на робочу тумбу біля принтера і стала роздягатися:

— Наш Омежка тут. Приїхав разом із Регіною, діловий, як мої теки, і вже б’є копитом. Двічі до нас заглядав, питав тебе. Пристав до мене, чому твій телефон не відповідає.

— Арнольд? — я зняла пальто й повісила на плічка. Подивилася на друга. — А чому до тебе? — здивувалася. — Ви ж зазвичай один одного впритул не помічаєте.

І це «зазвичай» тривало вже не перший рік. Але, слава богу, син Регіни нечасто бував в офісі, а якщо й приїжджав, то проводив кілька годин у кабінеті матері, після чого водив мене на обід і їхав собі у «термінових справах». Іноді прихоплюючи із собою й Аллочку.

— От і я його спитав, чи не думає він, що ти в мене ночувала? — підняв брову Марік.

Я якраз зняла окуляри й округлила очі.

— Ти так і сказав? Він же жартів не розуміє!

— А я йому що, довідкове бюро? — хмикнув Субота. — Це не мої проблеми, що ви не спите разом. Особисто мене від однієї думки про це нудить. Ну, ти зрозуміла — про ваш секс.

— Води! — Марік підняв руку, вдаючи, що вмирає від спраги і п’є з пляшки. — Зглянься, ненаситна людинка, мені потрібна зупинка!

Я розуміла. І дозволити подібне могла тільки Маріку. Тому схопила зі столу перший-ліпший файл із паперами й тріснула друга по лобі.

— Замовкни!

Скільки разів, сердячись на себе і свої безглузді стосунки з Мерзляєвим, я скаржилася другові за келихом мартіні на те, як мене взагалі примудрило з ним зв’язатися.

Ні, я, звісно, знала «як». Зараз уже могла припустити без жодних здогадок, що мене, ще недосвідчену дівчину, окрутила й прибрала до рук Регіна. Недарма моя директорка, щойно я змінила концепцію роботи всередині колективу й почала приносити агенції гроші, наблизила мене до себе. А коли одного разу по простоті душевній я заїкнулася їй про те, що мрію відкрити власну рекламну агенцію, — запросила додому й познайомила із сином «неофіційно».

Регіна, мов сваха, опікала нас й засипала натяками. Приставляла до мене Арнольда. Нашіптувала у вухо, що не може дівчина без батьків плисти за течією життя, як неприкаяний лист. Що мені потрібне сильне й надійне плече. Хороший хлопець, на якого я завжди зможу покластися.

Розпещений материнською опікою, самозакоханий і водночас ледачий Арнольд під ці параметри зовсім не підходив, але не звикла я до чоловічої уваги й не одразу розібралася в дрібницях. А ще у мене з’явилася пристойна зарплата, і мені лестила увага такої впевненої й досвідченої жінки, як Регіна.

Її діти-близнюки були на неї схожі. Усі троє з гострими підборіддями, гострими носами, темноволосі й злегка чванливі.

А може, й не злегка. Я мало торкалася життя сім’ї Мерзляєвих поза роботою. І навіть потім, коли ми з Арнольдом стали хлопцем і дівчиною, стосунки клеїлися в нас насилу. Я не любила бувати в них удома, а Арнольда дратувала моя Женька, яка при виді Мерзляєва кривила носа так, ніби він зіпсував повітря. Тож зустрічі в нас траплялися найчастіше на роботі, а іноді, де вийде.

Наш «перший раз» був таким незграбним і жахливим, що ми два місяці не підходили одне до одного. Я вже вирішила, що все між нами скінчилося, і можна плисти неприкаяним листом далі, поки не втрутилася Регіна.

Ні, вона не говорила зі мною, але от із сином — безперечно. І як будь-яка молода й недосвідчена дівчина, я зрозуміла це лише заднім числом, уже аналізуючи почуття її сина до мене, що спалахнули знову. І потім наш «другий раз». Уже не такий жахливий, як перший, але це й близько не було схоже на феєрверк емоцій. Радше на атракціон можливостей: «давай уже зробимо це швиденько». Немов ти потрапив до клубу розваг для дорослих і треба цій дорослості відповідати.

Минулого Нового року ми з Маріком напилися текіли в барі «Червона дупа» (який насправді називався «Червоний Абрикос», але вивіска на абрикос скидалася менш за все), наобіймалися по-братськи і розповіли одне одному про свій «перший раз». Господи, спочатку ридали від жалю, а потім іржали до сліз, як коні, нічого не приховуючи.

Загалом за нагоди, мені теж було чим підколоти Суботу.

Я повісила пальто в шафу й сіла на робоче місце. Увімкнувши комп’ютер, неголосно зауважила другові:

— Маріку, ти коли-небудь доб’єш Арнольда, і Регіна тебе звільнить.

— Ні, Вітрова, ти коли-небудь кинеш свого Омежку, відкриєш рекламну агенцію і зробиш мене своїм заступником. Обіцяю вкалувати не покладаючи рук і називати тебе виключно Босою!

— Це пропозиція?

— Так, май на увазі.

— Гаразд, — я серйозно видихнула і сховала хвору ногу під стіл, — можливо, я подумаю. Коли-небудь… не зараз!

Марік продовжував дивитися на мене, поки я відкривала робочі файли, удаючи, що збираюся працювати, хоча в усього колективу на сьогодні робота була тільки одна — підписати контракт і почати робочий тиждень із корпоративного фуршету. І я не витримала:

— Субота, дірку просвердлиш! Не збираюся я бігти до Арнольда, задоволений? Треба буде – і втретє прийде.

— Ти за ним ніколи й не бігала. Мене інше цікавить.

— Що саме?