Розділ 14

Баргрим, оглянувшись, побачив, як звідусіль почали вискакувати демони, мов рій скажених тіней. Він люто загарчав і кинувся на перших із них, роздираючи їх кігтями й зубами.

Калеб, розвернувшись, ухопив демона, що стрибнув на нього, за горло й жбурнув убік. І саме в цю мить із темряви виник ще один гончий. Шагарт. Його червоні очі світилися в пітьмі, і без вагань він кинувся допомагати Баргриму, рвучко прориваючи ряди демонів.

«Шагарте, що ти тут робиш?»

«Володарка потрапила в пастку Мамона й Талгарона. Вона наказала йти за вами!»

Демони вили, роздираючи повітря навколо. Талгарон, ковзаючи, як тінь, наблизився до Ісабель і зловісно вишкірився. Дівчина створила полум’яний батіг і ляснули ним по демону. Він зашипів.

— Ти думаєш, що можеш вистояти проти мене? — прохрипів Талгарон. — Я пропоную об’єднатися проти матері й скинути її з престолу!

— Я не зраджу Ліліт. А ти що, увімкнув ображену сучку? — засміялась Ісабель і ще раз хльоснула батогом. — Образився, що матір любить мене більше, і тому зрадив їй?

Талгарон заричав і зірвався з місця. Ісабель сильно вдарила батогом, та демон різко відхилився убік, і перший удар списом пробив її плече. Дівчина скрикнула від різкого болю й відступила. Побачивши, як кілька демонів накинулися на Калеба, не вагаючись, вона знову замахнулася батогом, і розпечені ланцюги із шипами врізалися в темні силуети, розкидаючи їх вбік. Калеб підвівся, але ціною цього стало те, що вона пропустила другий удар. Спис розсік їй бік, і біль скував тіло, а батіг розсипався на попіл. Третій, короткий удар пронизав її стегно, змусивши впасти навколішки.

— І ти хотіла мене перемогти? — хрипко засміявся Талгарон. — Самопожертвою?

Калеб рвонувся до неї, але в ту ж мить Талгарон, здійнявши голову до неба, змінився. Його тіло почало хрустким звуком деформуватися: виросли чорні, шкірясті крила, а роги, схожі на гілля мертвого дерева, прорвали його череп. Він перетворився на справжнього монстра, який випромінював саму суть кошмару.

— Калебе, не підходь! — закричала Ісабель.

Баргрим і Шагарт, не чекаючи наказу, одночасно кинулися на Талгарона. Вони стрибнули високо вгору, вчепившись зубами й пазурами в його крила. Роздираючи їх, шматуючи чорну плоть, вони змусили монстра завити від болю. Одне з крил нарешті вирвався з м’ясом і кісткою, і Талгарон похитнувся.

Погляд Ісабель затуманився, свідомість вислизала. Калеб, бачачи це, з лютим ричанням побіг до неї, але не встиг — між ними все ще стояла навала демонів, і секунди тягнулися вічністю. Калеб не зупинявся — він відбивав кожен напад, рвучко вириваючи свої кігті з їхніх тіл, його лють була неймовірною. Але з кожним новим демонів, які кидалися на нього, він відчував, як його рухи стають важчими, як біль від ран і втоми починає пригнічувати його. Він не міг зупинитися, не міг дозволити собі впасти, поки не дійде до Ісабель.

Він скинув одного демона із себе, проте в цей момент ще два з’явилися з темряви, і Калеб був змушений втримувати свою позицію, блокуючи їхні атаки й відкидаючи їх назад. Його серце билося все швидше, кожен рух давався з надзвичайним зусиллям. Він міг відчути, як час тягнеться, і розумів, що вже не встигне, що кожна мить може бути фатальною для Ісабель.

Тим часом Талгарон, оскаженілий від люті, різко відкинув від себе Шагарта, відправивши його котитися по землі. Схопивши обома лапами чорний спис, він вишкірився й кинув його в Ісабель.

Все сталося за мить…

Баргрим рвонув вперед, перегороджуючи шлях спису. Клинок із оглушливим хрускотом пронизав його тіло наскрізь. З його рота вирвався хрипкий стогін, і він важко осів на землю. Талгарон заревів і кігтями вихопив із тіла гончого спис. Шагарт, люто загарчавши, знову кинувся на демона й почав рвати його кігтями й гострими зубами.

Ісабель, шокована побаченим, не відчула навіть болю власних ран. Вона поповзла до Баргрима, долаючи кожен сантиметр, ніби крізь тягучу темряву. Коліна роздиралися об уламки каміння, руки тремтіли, але вона не зупинялася, не могла зупинитися.

— Ні… Баргриме, ні, тримайся!

Баргрим підняв на неї згасаючі очі й почав повзти до неї.

«Ти сильна… Ти зможеш все пережити… Моє дівчисько. Я радий був служити тобі. Дружити…» — його думки останнім поривом прорвалися в її свідомість.

— Ні... прошу, тільки не ти! — крізь сльози закричала. — Не покидай мене! Прошу, Баргриме! Не покидай!

Баргрим важко видихнув, і його тіло знесилено обм’якло.

На Ісабель накотилася хвиля болю, глибшого за будь-яку рану. Десь в її грудях щось розірвалося, наче самий світ упав. З її тіла раптово вирвався вогонь — дикий, нестримний. Вогонь здійнявся догори, осяваючи руїни й темряву.

Ісабель, торкнувшись до тіла Баргрима, знову закричала.

Її крик був настільки потужним, що земля під ними здригнулася й розійшлася тріщинами. Калеб намагався добігти до неї, утім був відкинутий чорною енергією, яка разом із полум’ям вибухнула з її тіла, мов темна хвиля. Це була не просто магія — це була сама чорнота, з якої вона була породжена, темна, безжальна сила, яка випромінювалася з її серця, спалюючи все на своєму шляху. Вона була подібна до пустки, в якому нічого не залишалося, окрім безмежної тіні. Повітря довкола Ісабель здригалося від шаленої енергії. Її волосся здійнялося вгору, роздмухане нестримним поривом вітром, очі палали яскраво-червоним вогнем, а серце кричало від втрати.

Над головою заклекотіло небо. Чорні хмари закрутилися в гігантську спіраль, буря стрімко росла, поглинаючи все навколо. Блискавки били так часто, що світло стало майже безперервним. Кожен удар освітлював моторошні силуети руїн і демонів, що завивали від жаху й втікали в хаос.

Буря ревіла, немов тисяча голосів мерців. Пил, уламки дерев і кістки здіймалися в повітря смертоносними вихорами. Сам простір здавався розірваним між світами, й Ісабель втратила свідомість.

Талгарон спробував підвестися, однак буря відкинула його назад. Він заревів, спотворене обличчя скривилося. Шагарт також відступив, і в цей момент із тріщин у землі виривалися язики полум’я, переплітаючись із блискавками. Земля стогнала, під їхніми ногами повзли широкі розломи, поглинаючи уламки будинку, уламки минулого.

Демони, які ще лишалися, закричали й почали тікати, розсипаючись у пил або провалюючись у зяючі тріщини під землею. Повітря було просякнуте запахом гару, крові й попелу.

І серед цього кошмару, серед реву стихій і загибелі, з’явилася Ліліт. Її чорне волосся розвіювалося від вітру, а очі палали темною люттю, і без жодного слова вона вдарила Талгарона, який намагався підвестися. Удар був такий потужний, що демон захрипів, згортаючись від болю. Ліліт, із блискавичною холодною люттю, змахнула рукою — і в повітрі з’явилися важкі чорні ланцюги. Вони обвили Талгарона, скувавши його руки й ноги, затягнувши його на коліна. Він заревів, рвонувся, але кайдани тільки стискалися міцніше, врізаючись у його плоть, лишаючи криваві смуги.

Ліліт, не дивлячись на його страждання, зірвала з його лап спис — зброю, яка досі виблискувала краплинами крові Баргрима й Ісабель.

Коли вона обернулася, погляд її натрапив на Ісабель.

Дівчина лежала без свідомості в самому центрі пекельного вогнища. Полум’я, яке вирвалося з її серця, оберталося довкола неї, наче живе, захищаючи й водночас погрожуючи всьому навколо.

Ліліт зробила крок до доньки. Вона протягнула руку, обережно намагаючись наблизитись, але полум’я виросло ще вище, ніби попереджаючи її. У цей момент поруч із нею з’явився Шагарт. Його темна морда спотворилась від ненависті, а очі світилися червоним відтінком.

«Володарко, — прогримкотів він, нахиляючись, — спис у нас. Час повертатися».

— Моя дівчинка, — дивлячись на доньку, прошепотіла Ліліт.

«Зрадник Талгарон поранив вашу доньку списом! — опустив морду донизу. — І вбив Баргрима!»

Ліліт, зціпивши зуби, поглянула на Талгарона, який, скоцюрблений у ланцюгах, шипів і гарчав, нездатний вирватися. В її очах з’явився холод, давній і безжальний, немов темрява первісного світу.

Полум’я навколо Ісабель ревло й співало пісню розбитого серця, буря за спиною шмагала землю, а над головами тріскало небо, як розірване полотно. Земля здригалася під невимовним натиском енергії. Ліліт, дивлячись на це, відчула, як її власна сила почала тьмяніти перед цією стихією. Вогонь навколо Ісабель палахкотів, сповнений люті й безумства.

Ліліт знову зробила крок до полум’я, однак раптом за спиною виросла світла постать. Шагарт гаркнув, але вмить пригнувся до землі, не сміючи й оком змигнути. Ліліт різко обернулася й застигла. Перед нею стояло створіння в сяйві — висока постать із яскравими крилами. Ліліт прижмурилася, закриваючи обличчя долонею, і відступила. Спис в її руках почав тліти, перетворюючись на попіл. Вона закричала від пекучого болю й, не витримавши, випустила його з пальців, а зброя розсипалася просто на землі. Це було не просто світло. Це було щось більше — те, що глибоко всередині її темної суті викликало первісний, нездоланний страх.

Не залишилося вибору. Вогонь закрутився довкола, обплітаючи її, Шагарта й Талгарона, і вже за мить вони зникли.

Царство Ліліт було темним і величезним, розкидане на нескінченні простори, де кожен камінь, кожен уламок здавався сповненим давнього зла. Вогонь горів не лише в її серці, а й у самій землі — ритмічні спалахи багряного полум’я виривалися крізь тріщини, палаючи яскраво навіть у найглибшій темряві. Повітря було густим від сірки й магії, а чорноокі створіння кружляли в хмарах попелу, співаючи моторошні пісні. Королівські палаци, збудовані з розірваних душ і рваних енергій, трималися на владарюючих закляттях і волі однієї істоти — Ліліт.

Вона стояла в тронному залі свого чорного замку, який був спотворений часом.

— Нікчемний виродок! — заволала Ліліт, викликаючи відлуння по всім залам.

Її очі палали ненавистю. Вона стискала кулаки так сильно, що з долонь закапала чорна кров. На колінах перед нею лежав, скований пекельними ланцюгами, Талгарон, тепер побитий і виснажений, але все ще з тією ж глумливою посмішкою.

— О, велика царице, — прохрипів він, облизуючи скривавлену губу, — ти втратила свої іграшки! Чи, може, твоє полум’я вже не таке гаряче?

Ліліт знову закричала, і стіни залу тріснули від люті її голосу.

— Шагарте! — гримнула вона.

З тіні вирвався великий гончий з очима, що палахкотіли, як два чорні місяці.

— В підземелля його! Негайно! — голос її став низьким, наче сама порожнеча.

Іще двоє гончих, тіні без імен, виникли з мороку й схопили Талгарона. Той засміявся ще раз — глузливо, надривно.

— Ти боїшся… Ти починаєш боятись, Ліліт!

— А ти скоро навіки замовкнеш! — прошипіла вона, обертаючись до темного трону.

Ланцюги заскреготіли по чорній підлозі, віддаляючись разом із гучним сміхом Талгарона, який луною ще довго відлунював у підземних коридорах.

Щойно гончі зникли за масивними дверима, тиша зависла в повітрі, ніби павутина. І в цю мить простір затремтів. Темрява ніби згорнулася всередину, і з неї виринув силует. Асмодей.

— Навіщо припхався? — не дивлячись на Герцога Пекла й міряючи кроками зали, загарчала Ліліт.

— Я прийшов… нагадати, хто справжній володар цієї темряви.

Асмодей не приховував своєї зневаги до Ліліт. Його обличчя спотворювала ненависть, і його голос був як рик звіра, що прагнув порвати свою жертву. І від кожного його руху важким відлунням прокочувалося відчуття небезпеки. Його шкіра насичена темним відтінком, наче чорне каміння, і була покрита мерехтливими тріщинами, в яких вигравали червоні язики полум’я. Його обличчя важке й похмуре, з виразними рисами, але водночас із надзвичайною жорстокістю.

— Яка цікава ситуація, — злий сміх Ліліт ще більше розлютив Асмодея, і стіни замку затремтіли.

Ліліт, не зважаючи на їхні гнівні погляди, залишалась холодною і непохитною.

— Вирішила погратися зі мною? — вдарив кулаком об підлогу й на ній пішли тріщини.

— Не руйнуй мій замок! — обурилася Ліліт і поглянула на нього. — І твоя маленька гра з Талгароном майже збила мене з пантелику.

— Що ти верзеш?

Ліліт підняла палець вверх.                             

— Хоча, Талгарон зрадив не лише мені! — хмикнула. — Він змовився з Мамон і забрав списа, щоб спершу убити мою доньку, потім мене й, звісно, тебе.

— Де спис Люцифера? — люто прогарчав Асмодей.

— У мене його немає, — розвела руками Ліліт.

— Не грайся зі мною!

— Дурень! — закричала Ліліт. — Якийсь нижчий демон Мамон і мій виродок Талгарон обдурили нас! А спис… знищений!

— Хто посмів?

Його тіло зменшувалося, шкіра світлішала, втрачаючи пекельний відтінок. М’язи, що колись були мов камінь, тепер ставали гнучкішими, людянішими. Обличчя втрачало демонічну маску, риси чіткішали, хоча в очах ще тліла безодня пекла. Темне волосся поволі посивіло, надаючи йому вигляду древнього володаря. Кожна лінія на обличчі промовляла про давні битви. І хоча тепер він був просто чоловіком, загроза, що йшла від нього, залишалась незмінною.

— А ти як думаєш?! — зірвалася на крик Ліліт. — Хто загнав Люцифера в клітку?!

— Цього не може бути…

— Може чи не може — яка, в біса, різниця?! Списа немає!

— Ну що ж… ти зазнала поразки, Ліліт! — розсміявся Асмодей, відлуння його сміху розсікало стіни чорного тронного залу. — Сама ж потрапила в пастку Мамона і…

— Заткнись! — вона знову зірвалась, але її голос зламався на середині фрази. Її очі палали, пальці стискали повітря, ніби вона могла розірвати ним плоть.

— Ти розкидаєшся гончими, вбиваєш своїх слуг, втрачаєш артефакти, — голос Асмодея став м’яким, майже ніжним. — Знаєш, на що це схоже? На слабкість.

Ліліт стиснула кулаки так, що з долонь закапала кров.

— Прийшов учити мене, як жити? — звузила очі Ліліт. — Краще б дістав мені Мамона. Я хочу, щоб його голова висіла на вході до замку.

Асмодей клацнув пальцями, і до її ніг впало мертве тіло демона Мамона.
На мить Ліліт завмерла. В її очах спалахнуло хиже задоволення. Куточки вуст смикнулися в напівусмішці, а десь глибоко всередині щось солодко стислося: одне бажання виконано.

— Не дякуй, кривава королево, — кинув Асмодей. — А як же Талгарон? Твоє демонятко не лише зрадило тебе… а й мене.

— З ним я сама покінчу.

— А як же твоя донька?

Ліліт миттєво зірвалася. В одну мить вона опинилася перед ним і вчепилася йому в горло.

— Ще раз скажеш її ім’я — я вирву тобі язика!

Асмодей не здригнувся. Він зітхнув і легко зняв її руку, ніби стирав із себе пил.

— Досить ілюзій, Ліліт, — його голос став крижаним. — Ти досі не усвідомила, кого виносила й народила…

— Не смій! — закричала вона, та його вже не було.

Асмодей розчинився в чорному димі, а її крик вибухнув силою, що потріскав стіни.

Ліліт залишилася сама. Вона згорбилася й прошипіла:            

— Це ми всі ще нічого не зрозуміли, яка наступає буря.