Чудовисько

На грудях! У неї вже були груди — і дуже помітні, светр з ангори так їх і обтягував. Я до пуття не розуміла, що відчуваю. Ревнощі? Заздрість? Мої груди були такими ж плоскими, як у брата, і я чомусь вирішила, що це жахливо.

Вібеке раптом піднеслася в моїх очах кудись на недосяжну висоту — де мені її було не здолати. Навіть якби штовхнула на землю й почала бити кулаками… Сейдж не дозволив би мені бити її — і не тільки тому, що після бійки з Вібеке мене, напевно, відвезли б до лікарні з опіками. А й тому, що Беккі була вродлива, висока, доросла й з грудьми!

Сейдж повернувся швидше, ніж я очікувала. У своїй улюбленій футболці, намазав волосся гелем, на руку начепив фенечку, і кросівки ці він одягав тільки в особливих випадках…

Я перевела погляд на Вібеке — ось він, особливий випадок. І раптово брат почав дратувати мене не менше за цих чужих підлітків. Придурок, закоханий баран, п’ятнадцять років, а як маленький! Вирядився! Вичепурився! Йде, либиться! І все заради кого? Заради якоїсь дурепи із цицьками…

— Тілі-тілі-тісто, знайшов дівку з міста. А тісто впало, й дівка пропала, — заспівала я, сердито сунувши руки в кишені.

— Лорі! — суворо зупинив мене Сейдж.

— Ковбаса й лосось копчений — наречена й наречений!

— Погуляймо? — запропонувала Вібеке, навіть уваги на мене не звертаючи. — У вас тут є що-небудь цікаве?

— У нас є величезний батут. Ти коли-небудь на таких стрибала? Умієш робити сальто? — заворкував Сейдж, сліпуче усміхаючись.

— Тілі-тілі тісто, регоче все місто! Тісто засохло — наречена здохла! — вигукнула я, розвернулася й швидко пішла геть, зі злістю штовхаючи каміння, яким був посипаний майданчик біля будинку.

— Долорес! Долорес! — закричав мені вслід Сейдж. — Ну що ти як маленька?!

— Відвали! — огризнулася я і додала крок, майже побігла. Мене душили образа й розчарування. Я рвонула туди, де для мене точно знайдеться розрада — до невеликого будиночка на задньому дворі, оточеного невисоким парканом. Туди батьки відправляли мою собаку, коли в нас у будинку були гості. Вона, як і я, не любила чужих і починала нервувати в їхній присутності.

Гейзел виросла. Вимахала. Вона важила вдвічі більше за мене — майже шістдесят кілограмів! Коричнево-бура, із чорною мордочкою, білими грудьми та заокругленими вухами — інколи вона більше нагадувала мені гігантського кота, ніж собаку.

Гейзел помітила мене і стрибнула на невисоку огорожу, поставивши на неї величезні лапи. Я увійшла, обійняла собаку, ми з нею впали на тирсу й почали брикатися й борсатися.

— Хейз, — зітхнула я і притулилася обличчям до білих грудей. Сльози потекли струмками. — Прийшла ця Чубакка, а Сейдж до неї одразу прилип. А вона — нічого особливого, ти б бачила. А брат її — зовсім відстій! З волоссям, як у дівчини… На біса вони сюди приперлися?! За що?!

Гейзел нагострила вуха й подивилася кудись поверх паркану. Я підняла голову й простежила за її поглядом. Неподалік стояв Вальтер, або як там його, й озирався на всі боки. Зовсім один. Вібеке й Сейдж, мабуть, вирішили, що їм удвох буде краще. Без свідків. Мої щоки запалали, а горло стиснули невидимі лещата.

— Гей! — закричала я йому. — Забирайся звідси! Сестра твоя — ідіотка! І ти ідіот!

Але хлопчик і не думав провалювати. Я схопила палицю, яку Гейз гризла кілька хвилин тому, і кинула в нього щосили. Палиця приземлилася біля ніг Вільяма. Він подивився на неї з повною байдужістю, потім розвернувся й пішов геть.

— Так-так, вали! І швидше!

Я підняла грудку сухої землі — тверду, як камінь, і кинула їй услід. І майже влучила в нього: грудка пролетіла просто в нього над головою.

Хлопчисько розвернувся, підняв іншу грудку землі й запустив назад — так точно, що та врізалася в решітку огорожі, за якою я стояла, і розсипалася в хмару пилу. Я зойкнула й закашлялася. Гейзел припала на передні лапи й загрозливо заричала.

— З глузду з’їхав?! — закричала я. — Ти знаєш, хто це, біля моїх ніг? Це справжня акіта! Вона просто розірве тебе на шматочки! Придурок!

І тут мовчун Вільям послав мені глузливу посмішку й показав середній палець.

— Жити набридло?! — повторила я.

Він щось відповів мені незрозумілою мовою. Напевно, це та сама норвезька. Я нічогісінько не зрозуміла, але, судячи з голосу та інтонацій, мені не сказали нічого хорошого.

І тоді я знайшла камінь і вийшла за огорожу. Гейзел нервувала, вона важко дихала й глухо гавкала. Я замахнулася й запустила каменем у Вільяма. Цього разу він не встиг ухилитися, і мій подаруночок врізався просто йому в обличчя. Не очікував від мене такої точності! Ось, тримай!

Кров потекла з його носа, заливаючи губи й підборіддя. Хлопчисько сплюнув і швидким кроком попрямував до мене. Бравада й нахабство почали швидко покидати мене. Він налетів на мене, схопив за комір куртки й повалив на землю. Я почала вириватися й верещати. Спробувала роздряпати йому обличчя, але він був куди більший і набагато сильніший.

— Щоб ти здох! Щоб ти здох! — заверещала я.

Вільям схопив мене за зап’ястя, притиснув до землі й наблизив обличчя до мого — його широко розкриті сірі очі здалися просто величезними на тлі блідого обличчя.

— Тупе. Дрібне. Чудовисько, — сказав він ідеальною чистою англійською. — Відлупцював би тебе, але соромно лупити дитину.

— Тоді відлупцюй-но мою собаку, — заволала я. — Гейзел, ату його! АТУ!

Я мільйон разів поверталася до того моменту. Адже все могло скластися зовсім інакше. Я могла просто прикусити язик і гордо прийняти поразку. Розібратися з ним сама, без собаки. Або просто розревітися, і Вільям пішов би сам. Але я не змогла впоратися з ураганом своїх емоцій.

Гейзел, підкоряючись моїй команді, перестрибнула через паркан, і наступної секунди у Вільяма врізалися шістдесят кілограмів звіриної люті. Його тіло просто відлетіло вбік. Він не кричав, але його рот беззвучно хапав повітря, поки мій собака роздирала його груди, обличчя, руки, якими він намагався закритися. А потім я побачила кров — яскраво-червоні бризки. Білий кардиган Вільяма став брудно-бордовим.

— Гейзел! Гейзел, стій!

Собака мотала тіло хлопчика з боку в бік і відмовлялася мені підкоритися.

— Гейзел! Стоп!

Звір немов не чув мене. Я спробувала відтягнути її вбік, але куди мені. Кожна її лапа була товща за мою руку.

Вихід був тільки один. Я впала зверху на тіло Вільяма й міцно обхопила його руками. Підім’яла під себе його руки, щоб Гейзел більше не змогла дерти їх. Обійняла голову й притулилася обличчям до його обличчя, щоб собака не могла доторкнутися до нього. Гейз переключилася на ногу Вільяма, але я відштовхнула її морду своєю ногою.

— ФУ, ГЕЙЗ! ФУ! — закричала я так голосно, що зірвала голос. Я ще ніколи в житті так не кричала. — ІДИ!

Вільям застогнав. Здається, знепритомнів від болю. Його обличчя було все в крові, на щоці — рвана рана. Він підняв руку, слабо відштовхнув мене — і я скрикнула, коли побачила два пальці, що бовталися. Я заридала й почала кликати на допомогу.

— Мамо! Тату! Сейдже! Потерпи, зараз хто-небудь прийде! Мені шкода, мені так шкода, ти маєш рацію… Я чудовисько…

Я чудовисько, а моє ім’я перекладається як «страждання»! Ось що воно означає! «Долорес» — це страждання й біль!