Мені більше не страшно

— У тебе бувало так, що ти зустрічаєш людину один раз, другий, а потім розумієш: якщо зустрінеш її втретє, то втріскаєшся по самісінькі вуха? Ось і в мене таке було зовсім недавно. Ах, що це був за хлопець — мрія! Я мало очима його не з’їла на першому побаченні, віддалася на другому, а зустрічатися втретє не стала. Написала йому, що все, адьос-досвідос. Він не зрозумів, що сталося. Носився за мною кілька місяців, а я відшивала його. Ходила із задертим носом, а сама приходжу додому з універу й ридаю в подушку останок дня. Як йому поясниш, що я помру в муках через тридцять років? Я не така егоїстична. Ні, навряд чи, звісно, наше кохання стільки протримається, я не вірю в таке довге кохання! Але раптом це воно — те саме кохання, яке на все життя?! Як мені тоді дивитися йому в очі, коли в п’ятдесят років прийде пора помирати? — розсміялася Мішель.

«Господи, та як я смію взагалі скаржитися на своє життя?» — раптово подумала я.

— Долорес, це таке полегшення — розповісти про все комусь. Ніхто не знає, крім мами. Усі друзі думають, що я просто обожнюю мучити хлопців, ха-ха. Іноді все так і проситься назовні, але я не хочу співчуття, або щоб вони потурали мені в усьому. У мене й так характер лайнячий, а якщо мене жаліти почнуть — це буде катастрофа. Послухай, ти писала в Інстаграмі, що сім’я вмовляє тебе піти в університет. Іди! Якщо є хоч найменший інтерес у душі — йди за ним. Бери все, що на блюдечку протягують. І на те, що не простягають, зазіхни теж! — вигукнула Мішель. — Я вчуся в коледжі, це кайф. Тільки там і забуваєш про це лайно, на кшталт смерті в муках. Там немов паралельна реальність, у якій не існує болю й хвороби. Там життя, драйв, щодня щось нове. Гарячі хлопці з футбольних команд, милі ботаніки, бунтарі на мотоциклах. Вибач, я захопилася, знаю, що хлопці для тебе — це болюча тема.

— Усе нормально, продовжуй, хто мені ще про це розповість? — усміхнулася я, приходячи в повний захват від того, як круто вона справляється зі своїми емоціями й перемикається на позитив.

— Багатенькі красуні з фігурами Джіджі Хадід: красиві, але порожні, як церкви в п’ятницю ввечері. Сірі мишки, про яких усі згадують тільки через десять років після закінчення універу, коли мишка раптово стає мером міста, — хихикає Мішель. — Прекрасні неформалки з болтиками в язиках і проколотими сосками.

Вона висовує язик, і я бачу сріблясту кульку, що лежить у рожевій улоговинці. Ми регочемо, як здвинуті.

— Ти мусиш побачити все це. І багато іншого. І спробувати все, що можеш спробувати. Ну крім сексу утрьох і наркотиків — я вважаю, воно того не варте, — червоніє Мішель і вішає на обличчя вираз «упс». — І щоб Господь Бог на тому світі вигукнув: «Долорес Макбрайд! Ну ти запалила!» Так-так, я читала й цей пост теж, про Бога й твої з ним розмови. Я після тебе теж із Богом розмовляти почала. Й уявляти його по-своєму. Тепер це не нудний старий, що загинає пальці на кожній моїй помилці, а улюблений татусь, із бородою, як у Джейсона Мамоа, і татуюванням «Всіх люблю» на м’язистому плечі.

Мішель відсалютувала чашкою. Я підняла мінералку у відповідь.

— Вип’ємо за нас, молодих і безстрашних, — сказала вона, і ми випили, дивлячись одна одній в очі. — І нехай твій Стигмаліон одного разу перестане бути в’язницею. Шкода, що я не можу тебе обійняти, Долорес Макбрайд. Гадаю, ти така ж тепла, як твій Інстаграм.

***

Я мовчала всю дорогу від Дубліна до Атлона. Кілька разів гірко заплакала.

— Все пройшло нормально? — насупився Сейдж.

— Усе було чудово, — кивнула я.

Сейдж не став більше допитуватися, просто поклав руку на моє плече. Правою притримував кермо, а лівою обіймав.

— Я хочу в університет, — тихо сказала я.

— Боже правий, у мене слухові галюцинації!

— Ні, я справді сказала це.

— Знову вони! Господи, я, напевно, перевтомився.

— Сейдже, ну припини, — ляснула я його. — Дещо змінилося, і тепер я вважаю, що мені варто відчинити цей щиток із високовольтною напругою.

— Де цей чарівник? Я хочу його розцілувати!

— Цілуй свого хамелеона. Цей чарівник занадто чарівний для тебе.

Я показала йому середній палець, Сейдж клацнув мене по носі.

— Якщо серйозно, то я дуже радий, що ти зважилася на це, Лорі. Дуже-дуже радий! І які доводи, дозволь дізнатися, змінили твою думку?

— Сьогодні мені здалося, що нові люди й нові знайомства — це може бути цікаво.

— А я тобі що весь цей час талдичив?!

— І ще я зрозуміла, що тільки між людей зможу подолати свій страх і нарешті почати… жити.

— Так, дитинко! — закричав Сейдж, наче ми з ним щойно виграли фінальний бій у комп’ютерній грі.

— І ще університет допоможе мені стати деким. Я все думаю про це, і з кожним днем ідея вабить мене дедалі більше.

— І ким же?

— Мені цікаво лікувати й піклуватися про когось. Напевно, я б могла бути лікарем, якби не мій острах перед людьми і якби мені не загрожувала смерть від чужої крові. Або слини. Або сечі, або шлункового соку, або навколоплідних вод, або блювоти…

— Усе-усе! Я зрозумів! Професія лікаря тобі не підходить.

— І я подумала, що могла б лікувати того, на кого в мене немає алергії.

— Мене?

— Сейдже, ти нестерпний! Тварин! Собак і кішок, коней і голубів, хом’ячків і зайчиків! Мені можна до них торкатися! І мені подобається до них торкатися. Я хочу бути ветеринаром. Що думаєш?

— Я думаю, що мені страшенно пощастило із сестрою, — обійняв мене Сейдж. — Вона така добра, розумна й вродлива. І любить зайчиків! Мій детектор розчулення зараз зламається до чортової матері.

Я розсміялася, а Сейдж продовжив:

— Насправді я завжди знав, що ти захочеш бути ветеринаром.

— Та годі.

— Так! Пам’ятаєш, мені було десять, а тобі п’ять, і ти побачила, як я з друзями знайшов у саду їжачка і…

— Чи пам’ятаю я, як ти помочився на бідного їжачка? Та в мене досі психічна травма, бовдуре, — буркнула я.

— А потім ти зарядила мені кулаком у живіт, схопила їжака голими руками й побігла на кухню, щоби помити його в раковині.

— І, між іншим, сколола руки до крові.

— Але все-таки відмила його! І потім тиждень зі мною не розмовляла. Я вже тоді подумав, що з тебе вийшов би чудовий звіриний лікар. Ну або поліціянт.

— А я ось усвідомила це тільки зараз. Дивно, так? Рідні часто знають нас краще, ніж ми самі. Що ти ще знаєш про мене, чого не знаю я? — запитала, штовхаючи Сейджа в бік.

Але Сейдж нічого не відповів. Він дивився на дорогу й усміхався ну дуже дивною усмішкою. Наче справді знав щось іще. Але скільки я не наполягала, не просила його й не дулася, він так і не зізнався в тому, що було на думці.