Розділ 2

—  Я... Кхм— кхм, сідайте будь ласка, Анно. – Він підняв праву брову, а потім потер щоку, чоловік був здивований і спантеличений водночас, ну звісно така ситуація буває тільки в кіно. – Отже ось куди ви так поспішали, на яку вакансію ви прийшли влаштовуватись до нас у компанію?

—  Дякую, я за освітою фінансист— бухгалтер, хотілося б працювати за професією, поки такої вакансії я не знайшла, ваша компанія моя остання надія,—  я опустила руки на коліна у жесті – ніби здаюся.

—  На жаль, такої вільної вакансії у нашій компанії немає зараз, але можу вам запропонувати місце помічника начальника компанії зі страхування, тобто моєї помічниці. – Чоловік говорив доволі серйозно, але щось мене змусило насторожитися.

—  Ви серйозно? Знущаєтеся? – Я ніби ображена цією пропозицією почала говорити до нього на ледь підвищеному тоні.

—  В сенсі? Я цілком серйозно, моя помічниця нещодавно звільнилася з причини, буцімто у мене паршивий характер і я рідкісний козел, —  я ніби у запитанні «чи це раптом не правда?» підняла ліву брову, —  хм, навіть не думайте мене це запитувати Аню, або ви не будете мати шансу навіть на це місце.

—  По— перше, якщо це можливо, називайте мене Ен, а по— друге, перспектива помічниці мене не дуже змушує радіти.

—  Аню, —  проігнорував моє прохання він і нарочито голосно і твердо назвав мене знову так, як я не люблю, я вже хотіла була його поправити, але вирішила дослухати, що він скаже, —  зарплатня помічника начальника нашої компанії не мізерна, вона дозволяє жити на досить широку ногу, плюс день нормований і ви можете брати ще якісь підробітки, якщо вам це потрібно.

—  Скажіть, а у вас всі працівники хами як та, що на вході? Просто в такому колективі мені буде важко.

—  Ви про Марію? – Здивований був він.

—  Мабуть, якщо вона так ставиться і до клієнтів – то вже зовсім скоро ваша компанія почне втрачати свою репутацію.

—  Я вас почув і прийму міри, ах так, ще дещо… —  Він загадково подивився на мене, а по мені раптом пробігли мурашки.

—  Що?

—  Ваш одяг... У наc є прийнятий дрескод – діловий стиль, якщо ви мене розумієте. Прошу вас одягатися відповідно, а не як сьогодні.

—  Ну це вже хамство так прямо говорити дівчині навіть якщо це співбесіда, що її одяг не відповідає вашій компанії, я починаю розуміти вашу колишню помічницю. – Він тільки посміхнувся, а я ще більше обурилась.

—  До завтра Аню, чекаю вас у себе в кабінеті о пів на дев’яту.

—  Побачимо ще.

Я не з тих людей, які відверто хамлять, але його наглість перейшла мою межу. Тепер я розумію, чому Марія так себе поводила, начальник набирає працівників собі під стать, таких самих хамів. Я йшла додому не те щоб зла, але доволі обурена, хто він взагалі такий, щоб так ставитись до мене, а тим більше називати мене Аньою і ігнорувати моє прохання. Відчуваю, що мене чекає доволі непередбачувана робота і шеф, який вже зараз мене встиг вибісити. 

З доволі похмурим виразом обличчям і не дуже хорошим настроєм я поїхала до своєї Віри. Раніше ми з нею жили разом, доки навчалися, але згодом Віра зустріла Сашу і шалено закохалася, сказати що я була рада, це нічого не сказати. Але як і кожна подруга я трішки капала їй на мозок і застерігала. 

Ні, ну а що? Зараз такий час, коли хлопці використовують дівчат, як їм заманеться, а потім викидають, наче непотрібну річ. Тому я наполегливо просила Віру не поспішати і бути обачною з ним. І що вона зробила? Правильно, спочатку переїхала жити до нього, а згодом взагалі вийшла за нього заміж. Я дуже люблю Віру, вона для мене, наче сестра якої в мене ніколи не було.

Ми познайомилися на посвяті в першокурсники, бо були на різних спеціальностях, в той час, коли всі першачки дивилися, як би то накидатися в дрова, ми з нею просто спілкувалися, спочатку ми знайшли спільні інтереси, обмінялися номерами телефону і інстаграмом, а згодом я розповіла їй, що живу у власній квартирі і маю вільну кімнату, ми і так спілкувалися двадцять чотири години на день і сім днів на тиждень, тому я запропонувала переїхати до мене. 

Так і почалася наша дружба, яка зробила нас ледь не сестрами. Зараз, коли вони з Сашою стали сім’єю, вона більше часу приділяє власним потребам і справам, але ми все одно на зв’язку, що б не трапилось ми тримаємо в курсі одна одну. 

От зараз, їдучи автобусом в інший кінець міста я розумію, що якби не вона, я б досі шукала собі роботу. І хай він хамло і сноб, це не заважає мені працювати на нього і отримувати зарплатню за свою роботу. Я написала їй, щоб переконатися, що не заважатиму, адже одного разу я опинилася в доволі незручній ситуацію, коли перервала пікантну частину сімейного життя Віри і Саші, досі соромлюся дивитися йому в очі, бо згадую все знову.

Ен: Вірочко, привіт ти вдома? Можу заїхати?

Як не дивно відповідь від подруги прилетіла моментально, за це я її і люблю.

Віра: Люба звісно, які питання. Я згораю півдня від очікування, щодо твоєї нової роботи, навіть підготувала вино, щоб це все обмити.

Ен: Чесно, не знаю чи будемо обмивати і радіти, чи плакати від горя…

Віра: Ні слова більше, чекаю.

Я знала, що вона підтримає будь— яке моє рішення, навіть якщо я надумаю відмовитися від цієї спокусливої пропозиції. Доїхала я доволі швидко, зараз підіймаючись сходами я хочу вдарити себе за те, що мозок кричить «відмовся», а серце чомусь вірить тому снобу і каже «погоджуйся». Ну і за що мені це? 

Так в роздумах я і дійшла до дверей квартири Віри, вона вже чекала мене з розпростертими обіймами, так як відчула мій настрій в повідомленні. Інколи я лагідно називала її своєю мамочкою, адже так як піклується про мене піклується тільки моя мама. Її обійми такі теплі і комфортні, що хочеться в них залишитися навічно. Як це відбувається я не знаю…

—  А тепер я чекаю деталей. – З турботою і хвилюванням водночас проговорила вона.

—  Давай присядемо, там є що розказувати. – І ми пішли в вітальню на диван, де на столику вже стояли два бокали, пляшка вина та фрукти з цукерками.

—  І? Ти отримала роботу в результаті? – не витримала моя Віра після усієї розповіді.

—  Ага, а ще боса— сноба на якого тепер по— факту буду працювати двадцять чотири на сім. І найгірше навіть не це, Віро, по— перше, цей гад— повзучий змусив мене ходити в діловому одязі, по— друге, він називає мене Аньою, ну і, по— третє, він якось дивно на мене дивиться, що мене щиро лякає.

—  Ну дивись, ви пересіклись ще до співбесіди, співпадіння не випадкові, а ще ти не думала може він закохався в тебе з першого погляду? – І це питає мене та, яку я вважала здорово мислячою людиною, мабуть це вино дає свій ефект.

—  Мила моя, той факт, що ви з Сашком закохалися з першого погляду і досі разом не впливає на дану ситуацію, аж ніяк. Дивлячись на нього я прекрасно розумію, що така штука як любов і закоханість для нього ніщо і можливо навіть невідоме почуття.

—  Розкажеш мені це, коли у вас з’являться маленькі діти схожі на тебе і цього сноба. – Сказати, що я при цій фразі була шокована це нічого не сказати, я встигла подавитися вином зі свого бокала, а моя подруга залилася істеричним сміхом.

—  Ти ромкомів передивилась чи книг забагато прочитала про боса і підлеглу? Мила моя, він козел рідкісний і якщо я пропрацюю в нього хоча б місяць – це вже буде вважатися подвигом. – Я покрутила пальцем біля скроні показуючи наскільки вона дурненька, ба більше наскільки божевільні її думки.

—  Ну— ну, побачим.

Я вийшла від неї з відчуттям легкості і вільності, до того моменту як згадала, що завтра в мене перший день на роботі. І що тепер? Правильно я вимушена заїхати в торговий центр по діловий одяг. Ну так, я та людина, в якої немає ділових костюмів і сорочок. 

Більше години ходила магазинами в пошуках підходящого одягу. І що за козел змусить ходити людину в діловому одязі? Правильно, мій бос. Я з такою апатією міряла і купляла костюми, що так тільки підбирають квіти люди в яких на них алергія. Не можу сказати, що була задоволена результатом, коли вийшла з магазину, але як тільки я прикупила собі новеньке пальто більш— менш підходяще під діловий стиль, мій настрій піднявся. 

Гуляючи парком з пакетами в руках я вийшла на зупинку, щоб доїхати додому, як раптом той самий чорний Ягуар зупинився на зупинці прямо біля мене.

—  Підвезти? – Так само як і вранці посміхався мені вже на хвилинку мій бос— сноб.