Розділ 15

Світанок розливався блідим холодним світлом над розбитою землею. Попелясте небо ледве пробивалося крізь важкі й димні хмари.

Калеб отямився й, глибоко вдихнувши, скривився від болю. Зціпивши зуби підвівся і, хитаючись, зробив кілька кроків. Його груди стискав не лише біль, але й паніка за Ісабель. Він не мав права на слабкість, тому попри все крокував вперед.

Дерева були вирвані з корінням. Земля, ніби розпанахана гігантськими кігтями, покривалася тріщинками. А гнітюча тиша порушувалася лише потріскуванням догораючого вогню.

Калеб, побачивши Ісабель, яка нерухомо лежала в центрі випаленої землі, а поряд був недвижний гончий, прискорився. Присівши біля неї, легко провів долонею по обличчю й, зітхнувши, перевів погляд на гончака. Той не дихав, а на тілі дівчини натомість були поранення, і рани кровоточили. Обличчя було подряпане, а волосся сплутане.

— Гей, Ісабель, прийди до тями!                                     

Вона здригнулася й розплющила очі. Кілька секунд, намагаючись сфокусувати зір, важко дихала. Тіло нестерпно боліло, і вона, застогнавши, поглянула на Калеба. Її погляд був сповнений дикого болю й розпачу.

— Ти… ти поранений, — прошепотіла й торкнулася його руки.

— Я нормально, — кивнув. — А от твої рани кровоточать і не заживають.

— Баргрим… — прохрипіла вона й повернула голову убік.

Калеб обережно підтримав її за спину, і вона, присівши, потягнулася рукою до гончого, і в ту ж мить сталося щось жахливе. Тіло Баргрима раптом заіскрилося й почало розсипатися, повільно, мов сухий пісок, що стікає крізь пальці.

Ісабель, судорожно вдихнувши, поклала долоні на землю й заплакала.

— Ні!!! — її крик був настільки пронизливим, що навіть повітря здригнулося.

Вона, не роздумуючи, скинула свою пошматовану куртку й, плачучи, почала збирати прах Баргрима. Її пальці тремтіли, роздирали рани на долонях, але вона не зупинялася.

— Я… заберу його… — голос зривався, поки вона заштовхувала попіл у складки тканини. — Я знайду спосіб… знайду! Не дам йому зникнути.

Прах Баргрима обпалював її руки, але вона не зупинялася, наче тримаючи останній уламок свого серця.

Калеб поклав долоню на голову й важко зітхнув. Небо над ними залишалося тривожно сірим, наче світ завмер, спостерігаючи за цим кривавим світанком.

— Він ніколи не зраджував. Він завжди повертався до мене, — схлипнула й опустила голову. Її сльози, перемішані з кров’ю окропили його прах.

Калеб мовчки пригорнув Ісабель, вкладаючи в обійми все, чого не міг висловити словами. Вона була сповнена болю й відчаю. Здавалося, у ній жевріла остання іскра, і він тримав її так, ніби боявся, що вона розсиплеться, як і Баргрим.

Ісабель поклала чоло Калебу на груди. Її подих був важкий, із надривом, ніби вона намагалася заховатися від усього світу, втекти від болю та втрати. Вона міцніше притиснула до себе куртку з прахом Баргрима, і навіть пальці побіліли від напруги.

— Калебе… — прошепотіла майже нечутно. — Я… донька Ліліт. Тієї самої демониці…

Він застиг. Серце глухо стукнуло — раз, другий. Але Калеб не сказав нічого. Лише легше стиснув її плечі, змусивши відчути, що він поруч.

Ісабель ковтнула повітря, і її голос затремтів від напруги:

— Я втекла. Колись… я забажала свободи. Не сили, не трону, а просто пізнати себе. — Вона заплющила очі. — Ми з Баргримом деякий час жили в Дубліні. Він, хоча й був невидимий у той час, утім все одно піклувався про мене. А потім… потім матір викупила стару землю в Трансільванії. Я погодилась поїхати. Думала, що це новий шанс…

Ісабель перевела подих, розплющила очі й додала:

— Ми жили разом із фейрі. Вони прийняли мене, попри моє походження… і саме через мене їх поселення знищили. — Її пальці знову й знову стискали куртку так, що тканина затріщала. — А тепер я втратила й Баргрима. Єдиного, хто був мені вірним другом.

Вона знову притислася до Калеба. Її плечі здригалися, та вона більше не плакала. Сльози вичерпались разом із попелом. А над ними все ще нависало попелясте небо — глухе, мовчазне, чужинське.

— Ісабель, ми повинні йти, — тихо промовив Калеб.

Вона підняла голову. Її очі були почервонілі, а погляд спустошений. Вона вдивлялася в Калеба так, ніби хотіла знайти в ньому відповідь, якої не могла дати собі сама.

— Я не повинна була народитися, — її голос був хрипкий й надламаний. — А мати обдурила саму природу, світ, рівновагу сил, знищила життя чоловіку, моєму біологічному батьку, і народила мене, бо їй просто так захотілося. Я помилка…

Вона замовкла, ковтаючи гірке повітря. Її губи ледь затремтіли, і вона прошепотіла:

— Може, краще буде, якщо я повернуся… до неї.

Калеб стиснув щелепу, уже готуючись щось сказати, але не встиг. Ісабель різко здригнулася, її рани знову розкрилися, і кров заструменіла, просочуючи футболку. Вона схилилася вперед, зціпивши зуби, аби не закричати.

— Трясця… — Калеб швидко відсторонився й скинув із себе куртку й футболку.

Голий торс парував у холодному повітрі, але він і не збирався зупинятися. Одягнувши назад куртку, роздер футболку на клапті. — Не рухайся.

Його пальці швидко й впевнено працювали, він зав’язував вузли, туго притискав тканину до кровоточивих ран.

— Я не дам тобі повернутися. Чуєш? — буркнув він, стискаючи край футболки навколо її плеча. — Ти не помилка. Ти сильна, розумна, добра й вперта дівчина. І ти не зникнеш.

Ісабель не відповіла одразу. Вона лише дивилася на нього, ніби вперше. Її очі тьмяно блищали, дихання було уривчасте. Потім вона опустила погляд і ледь притиснулася чолом до його грудей.

— Я… просто не знаю, як далі, — прошепотіла.

Вона стискала в руках куртку з попелом Баргрима так, наче саме вона ще тримала її на цьому боці. Калеб обережно обійняв дівчину, вкладаючи в ці обійми все, що не міг сказати словами. Її плечі тремтіли, але вона не відштовхнула його. І в цей момент, серед попелу, крові й ран, вони були не вцілілі, а живі.

Тим часом Тайрон і Бред, пробиваючись крізь сплюндровані хащі, зупинилися й оглянулися.

— Калеб десь попереду. Біжимо далі, — гаркнув Тайрон.

Вони швидко пробігли уперед й, побачивши Калеба, який ніс на руках дівчину, різко зупинилися.

— Чорт забирай… — пробурмотів Бред, озираючись довкола. — У місті всю ніч лютував ураган. Люди кажуть, що це було щось нелюдське… А тут ніби після апокаліпсису…

Їх обличчя поблідли, коли вони побачили спустошення навколо: вирвані з корінням дерева, розірвану й розтріскану землю, обвуглені сліди полум’я, які шрамували колись живу землю.

— Дякую, що повернулися, — поглянувши на товаришів, кивнув Калеб.

Ісабель натомість мовчала. Більше не було ні сліз, ні тремтіння. Лише глибока, глуха порожнеча в очах.

— Джордан і відьма… вони в тяжкому стані, — додав Тайрон, обводячи ліс напруженим поглядом. — Ми відвезли їх до Арлена… — він зам’явся, потім пояснив: — Він сильний відьмак. Є шанс, що він врятує їх. А от та фейрі зникла.

Калеб кивнув, на мить заплющуючи очі від виснаження й болю.

— Ще… — озвався Бред, ковтаючи клубок у горлі. — Приходив твій батько. Він шукав тебе. А ти ж сам розумієш, що ми зі зграї… Ми… розповіли йому правду про порятунок Джордана.

Калеб коротко хмикнув, стискаючи щелепи.

— Потім… — прохрипів він. — Зараз головне — вона.

Він міцніше пригорнув Ісабель до себе й рушив до машини, несучи її обережно, як найцінніший уламок чогось втраченого.

Вони вийшли з лісу, і Тайрон відчинив задні дверцята автівки.

— Як вона? — прошепотів й кивнув на Ісабель. — І де той… звір? Чи пес? Чи хто він там такий?

Калеб відчув, як тіло Ісабель знову здригнулося, і зітхнувши, похитав головою. Тайрон і Бред коротко переглянулися, мовчки обійшли авто й, відчинивши задні дверцята, сіли всередину.

Калеб і Ісабель влаштувалися позаду. Вона, не відпускаючи куртку з попелом, притиснула її до грудей ще міцніше, наче захищаючи єдине, що залишилося.

З кожною хвилиною її тремтіння посилювалося. Вона поклала голову Калебу на плече, шукаючи бодай крихту тепла. За кілька хвилин він, відчувши, як Ісабель буквально тане від болю й холоду, обережно підхопив її, посадив на коліна й міцно обійняв. Вона не опиралася. Лише глибоко вдихнула, пригорнувшись до нього, ніби до останнього берега, що ще тримав її на плаву.

Вулиці, якими вони їхали, були схожі на поле бою: деякі будинки — обвуглені, інші — без вікон, тротуари залиті брудом і уламками скла й гілок. Тайрон за кермом мовчав, зосереджено мружачись у лобове скло, а Бред сидів поруч, постійно озираючись, наче боявся, що щось вирветься з тіні.

Ісабель майже не дихала. І лише очі… дивилися в розбиті вікна міста.

— Це я… — прошепотіла вона раптом. — Все це через мене.

Калеб зітхнув і притиснув її ще ближче, і вона зойкнула від болю.

— Не дивися, — прошепотів він і поклав долоню їй на очі. — Це не твоя вина.

Ісабель знову не опиралася. Вона просто лишалася нерухомою, мов тінь себе колишньої, загублена між тим, що було, і тим, що вже ніколи не стане таким, як раніше.

Машина зупинилася біля її будинку. Вікна не постраждали, хоча дах мав кілька глибоких подряпин, неначе щось велике пролетіло зовсім поруч.

— Приїхали, — тихо промовив Тайрон, озираючись. — Ми ще обіцяли Амарі побути поряд із Джорданом.

Калеб кивнув й обережно підняв Ісабель, ніби боявся зламати її ще більше, ніж вона вже була зламана.

— Дякую, — глухо сказав Калеб, глянувши на Тайрона й Бреда. Ті мовчки кивнули, не вимагаючи жодних пояснень.

Він повів Ісабель до дверей. Вона ледве пересувалася, тримаючись за нього, щоб не впасти. Будинок ковтнув їх у тишу, двері м’яко зачинилися, і світ зовні зник. Усередині панував затхлий спокій. Пил у променях сутінкового світла здавався попелом. Ісабель зупинилася посеред вітальні, не озираючись. Усе навколо було знайоме, але водночас чужим, ніби вона більше не належала цьому місцю.

Вона не промовила ані слова. Лише стояла, обіймаючи куртку, що тепер була єдиною її опорою.

— Ісабель, поклади куртку і йди у ванну!

Вона поглянула на Калеба й захитала головою. Важко зітхнула й, опустивши голову, прошепотіла:

— Тобі потрібно промити рани.

— Тобі також.

— Ти перший.

Калеб хмикнув і склав руки на грудях.

— Не сперечайся.

Ісабель підняла голову й кивнула. Обережно поклавши замотану куртку на диван, повільно пішла до ванної.

Скинувши із себе брудний одяг, кинула його в сміттєве відро й, увімкнувши воду, кілька хвилин мовчки стояла, спостерігаючи, як вода лилася. Коли її було достатньо, вимкнула кран і занурилася. Вода обволокла її тіло, змішуючись із кров’ю. Ісабель винирнула й втупилася в плитку перед собою. Обличчя було спустошене. Пальці стискали край ванни й були білими від напруги. Рани не загоювались. Навпаки, здавалось, що вода тільки розпалювала біль. Але вона мовчала. Не скаржилася. Не кликала Калеба. Терпіла — бо це було все, що залишилось їй робити.

— Я все одно поверну його, — пробурмотіла й захитала головою. — Поверну. Навіть ціною свого безсмертя.

Тим часом Калеб, чувши її слова, сидів у кріслі й понурено схилив голову. Почувши тупіт біля будинку, підвівся.

— Калебе? — долинув знайомий голос. — Це я. Амара.

Калеб відчинив двері, і вона міцно обійняла його. Він зіпив зуби, й Амара, відсторонившись, увійшла усередину.

— Як ти? Як Джордан?

— Ще не прийшов до тями. І також приходив батько. Він був дуже злим. Утім байдуже на його злість. Те, що вчора відбулося… це одночасно диво й жах… Моторошний кошмар.

— Це ти точно все описала.

Амара зітхнула, оглядаючи брата, і подала йому пакет.

— Тримай. Там чиста футболка, штани, ще дещо й аптечка. — Вона поставила інший пакет з їдою на стіл й додала: — І перекус для Ісабель.

Амара подивилась на двері ванної і кивнула.

— Вона всередині?

— Її рани… не гоються. Вони ніби… щось більше, ніж просто тілесне. Я ніколи не бачив такого.

— Бо біль не тільки в плоті, — м’яко промовила сестра. — Коли вмирає хтось, кого ти любиш, не лишається простих слів. Навіть крик здається зайвим. І Тайрон розповів про пса.

Калеб стиснув одяг у руках.

— Дякую, що приїхала.

— Я завжди приїду, якщо йдеться про тебе. Але… — вона зупинилась, уважно вдивляючись йому в очі. — Вона справді важлива для тебе, так?

Він поглянув на двері ванної і захитав головою.

— Не розумію, про що ти? Я ж лише… допоміг їй…

Ісабель повільно вийшла з ванної, з’явившись у вітальні, мов тінь після бурі. Халат облягав її тендітну постать, мокре волосся спадало з плечей, залишаючи темні плями на тканині. Її очі ще були затуманені втомою, та в них уже загорілась іскра, передвісник того, що вона ще не зламалась.

— Калебе, промий рани. А потім їдьте.

— Ми тебе не кинемо! — обурено сказала Амара.

— Не треба таких слів. Баргрим теж так казав… Тепер його немає.

— А якщо ти не впораєшся? — Калеб звів брову. — Ти ледве стоїш.

— Я знаю. Ці рани не гояться. Бо Талгарон вдарив мене… списом Люцифера.

— Списом кого? — вигукнула Амара й округлила очі.

— Я донька Ліліт, — швидко промовила Ісабель і, присівши на диван, взяла куртку. — А Баргрим був пекельним гончим.

Амара хмикнула й захитала головою. Вона не могла повірити в те, що почула, і поглянула на брата. Калеб кивнув.

— Тієї самої… Ліліт? Ну, тієї, яка була першою дружиною Адама? Чи ми про якусь іншу Ліліт говоримо?

— Тієї самої, — стиснула вуста Ісабель. — І пробач, Амаро, за мої слова. Я не хотіла тебе образити. Просто… деколи буваю грубою і прямолінійною, адже всі людські емоції мені фактично ще не до кінця, як би це сказати… відомі. — Вона перевела погляд на Калеба й додала: — А ти мерщій у ванну. І не сперечайся!

— Не буду, — закотив очі Калеб і попрямував у ванну.

Амара присіла в крісло й хитнула головою.

— Мені дуже шкода… Баргрима.

По щоках Ісабель миттєво потекли сльози, й Амара зітхнула.

— Захищаючи мене він… загинув!

Амара підвелася й, присівши поряд з Ісабель, обійняла її.

— Ти також мене пробач…

— Якщо матір раптом з’явиться, вона не повинна побачити вас.

— Так-так, все зрозуміло. Мабуть, зрозуміло.

Калеб за кілька хвилин вийшов із ванної. Його тіло вже майже не мало слідів від ран, і шкіра швидко гоїлася.

— Тобі вже краще? — запитала Ісабель, підводячись.

Він кивнув. Дівчина підійшла ближче й, не питаючи дозволу, провела пальцями вздовж його ключиці, ніби переконуючись, що дійсно все нормально.

— Добре, — прошепотіла й опустила голову. — А тепер йдіть.

— Ти впевнена? — підняв великим пальцем її підборіддя.

— Так, — кивнула.

Калеб і Амара мовчки вийшли з дому. Ісабель підійшла до вікна. Вони сіли в машину, і перед тим як рушити, Калеб на мить озирнувся, і їхні погляди перетнулися крізь скло. Автівка рушила й вже за кілька секунд зникла за рогом.

Будинок знову занурився в тишу. Ісабель повільно відступила від вікна, схопившись за бік, — біль повернувся гострим лезом. Але вона, зціпивши зуби, навіть не зойкнула. Повільно дійшовши до дивану, присіла. Раптом у глухій тиші щось ледь чутно зашелестіло. Вона здригнулася й підвела очі. У напівтемряві вітальні, біля дверного прорізу, стояв незнайомець. Молодий чоловік із глибокими карими очима, обрамленими темними віями, і трохи розкуйовдженим, ледь кучерявим волоссям. Його погляд був незбагненний — не ворожий, але й не зовсім людський.

— Ти… хто такий? — прошепотіла вона, намагаючись стримати тремтіння.

Але він не відповів. Лише зробив крок уперед.