Розділ 16

Ісабель підвелася, але від різкого болю стиснула вуста, щоб не закричати. Ноги підкосилися, і вона впала на коліна, спершися руками об підлогу. Її подих став уривчастим, із носа текла кров, крапля за краплею, розбиваючись об дерев’яні дошки. Тканина халата на грудях потемнішала, просякнута її власною кров’ю.

— Не наближайся… — прошипіла вона, підіймаючи голову. Очі блищали від болю й люті.

Чоловік ступив уперед, і при цьому його тінь потягнулась по стіні, і на мить Ісабель навіть здалося, що вона побачила не просто тінь, а крила. Захитавши головою, з останніх сил створила вогняну кулю й жбурнула в незнайомця. Він миттєво повернувся боком, і вогонь врізався в стіну, залишаючи там полум’яний слід.

— Я не ворог, — його голос був глухим, але дивно заспокійливим. — Мене звати Натаніель. І я прийшов, щоб допомогти.

— Допомогти? — глухо засміялась. — Хто ти такий, щоб допомагати мені?

— Ну, — він розвів руками й, присівши в крісло, закинув ногу на ногу, — я чимось схожий на тебе.

Ісабель обперлася спиною об диван і, важко зітхнувши, тихо промовила:

— Йди звідси. Мені не потрібна твоя допомога. Можливо, ти демон і хочеш вбити мене…

Натаніель не стримав хмикання.

— Якби я хотів тебе вбити, то вже б зробив це. Адже ти в не в тому стані, щоб захищатися. І навіть твій вогонь вже не такий… дієвий, — перевів погляд на стіну, яка вже повільно тліла.

По щоках Ісабель потекли сльози. Біль становився нестерпним, і вона ледве стримувала себе, щоб не закричати.

— Подивися на мене! — наказав Натаніель. — Подивився на мене своїми справжніми очима й скажи, що ти бачиш?

Ісабель примружилась. Її зіниці спалахнули приглушеним вогнем. Вона поглянула на чоловіка й за кілька секунд побачила світло, яке спалахувало чистою блакиттю навколо нього. Захитавши головою, прошепотіла:

— Так хто ти… такий?

— Я нефілім! — усміхнувся чоловік. — І ми почули твій крик на іншому кінці світу. І це було справді моторошно.

— Хто це «ми»?

— Я і дружина.

— Я думала, що вас не існує…

— А ми є! — знизав плечима Натаніель і дістав пляшечку із червоною рідиною із внутрішньої кишені жакету.

Скляна ємність відбивала тьмяне світло лампи. Рідина всередині густо переливалась, ніби в ній пульсувало серце.

— Що це? — прошепотіла Ісабель, нахмурившись. Її тіло знову сіпнулося від болю.

— Маленька частинка благодаті дружини змішана з моєю кров’ю. Так, це не надто смачно звучить, але це може врятувати твоє життя… або принаймні зупинити розповсюдження отрути з того списа.

— І ти просто… приніс це мені? Безкоштовно? — вона криво всміхнулась, але в її голосі вчувалась гіркота.

— Ми не демони, Ісабель. Ми не беремо плату за життя.

Вона напружено втупилась у нього, і Натаніель додав:

— Хоча зізнаюся, у мене були сумніви щодо тебе… Однак, дехто вірить у тебе.

— Мабуть, той дехто вірить у мене більше, ніж я, — сплюнула кров і, важко зітхнувши, закотила очі.

Натаніель підвівся й, не зводячи з неї погляду, присів поряд і поставив пляшечку між ними.

— Вибір за тобою. Але часу в тебе обмаль.

У цю мить світло знову мигнуло, а з-за стіни пронісся слабкий холодний подих, ніби щось невидиме пильнувало.

Ісабель поглянула на пляшечку. Усередині щось ворушилось. У грудях пульсував біль, але не лише фізичний — щось в її серці стискалося, наче вона не мала права на порятунок.

— Я… — хрипко видихнула. — Я не заслуговую цього.

Її погляд знову став тьмяним, і вона, важко вдихнувши, витерла рукавом кров із носу.

— Гм… довгий час теж так думав. Фактично я не повинен був існувати, так же само, як і моя кохана та вродлива дружина. І ти також попадаєш у цей список, донько Ліліт.

Ісабель повільно підняла голову. На якусь мить в її очах з’явилася цікавість, змішана із сумом.

— І що змінилося в тебе?

— Моя дружина Алегро, — тихо відповів він, — вона не дала мені померти. І змусила прийняти, що навіть такі як ми заслуговуємо другого шансу… якщо, звичайно, ще здатні відчувати… та взагалі змиритися з нашим існуванням.

— А я виню себе за те, що хотіла нормального життя. І через мої бажання загинули хороші, як би це сказати… створіння, — тихо промовила й опустила очі.

— Самопожертва — це, звичайно, добре. Вип’єш — житимеш. Не вип’єш — я залишусь тут, поки не згаснеш. Однак я не дозволю тобі згаснути на самоті.

— І чому я повинна тобі вірити?

— Не повинна. Утім я твій останній шанс.

Тиша знову оповила вітальню, щільна й напружена, ніби сам час затаїв подих, очікуючи, зникне вона чи виживе. Натаніель повільно зітхнув і, не кажучи ні слова, відкрутив кришку пляшечки. У густій темряві рідина всередині ледь сяйнула, ніби жила власним світлом.

— Пробач, — прошепотів він, і в наступну мить несподівано різко схопив Ісабель за підборіддя. Його пальці були холодні, але дотик обережний. — Відкрий рота!

Ісабель прошипіла щось нерозбірливе, намагаючись відштовхнути його руку, але в її слабкості не залишилось сили навіть на протест. Погляд затуманився. Вона ще мить чинила спротив, але зрештою здалась і розтулила губи, важко дихаючи. Краплі темної рідини торкнулися язика. Смак був чужий, густий і пекучий. Тіло здригнулося. Вона закашлялася, і рідина потекла куточками вуст.

— Ковтай, — коротко промовив Натаніель, прикладаючи долоню до її уст, не дозволяючи знову зіпсувати дорогоцінне.

Вона проковтнула. Кожен рух гортані здавався вогнем. Минуло кілька хвилин, і він підняв пляшечку знову.

— Ще. До дна.

Вона поглянула на нього з відчаєм, але не пручалась. Цього разу вона випила все.

Натаніель хмикнув і відкинув голову назад.

— Ось так уже краще.

Щойно остання крапля торкнулась її горла, щось у глибині нутра зреагувало, наче темрява, яка завжди була в ній, зненацька зіщулилась і завила. Жар охопив груди, пульсуючи крізь вени пекучим вогнем. Серце закалатало, зриваючись із ритму, ніби намагалось відштовхнути чуже, святе, від якого її суть хотіла вирватися назовні.

Вона впала на бік, стиснувшись у клубок. Зіниці то розширювались, то звужувались, а зі спини виступили тонкі тріщини шкіри, мов щось намагалося вирватись зсередини. На мить Ісабель здалося, що вона задихається. Кожна клітина тіла пручалась, відкидала й водночас жадала вирватися на волю.

— Світ не поділяється на світлих і темних, — поклавши долоні на коліна, промовив Натан. — Це старі історії, зручні казки для тих, хто боїться невизначеності. Але істина складніша. У кожному з нас є і тінь, і світло. І не благодать, не кров, не навіть походження визначає нас. А вибір. Кожен крок, кожне «ні», сказане в темряві… кожне «так», від якого болить душа.

Він зиркнув на неї і за кілька секунд додав:

— Ти жива. Можливо, це чудо. А може, і плата, адже з нею доведеться жити. Бо деколи навіть порятунок — це тягар.

Ісабель відчула, як біль поступово вщухає, розчиняючись у жарі, який охопив усе її тіло. Однак перед очима все пливло. Кімната крутилась, наче вир, який затягує в себе. Спроба підвестися закінчилась хитанням, і вона знову опустилась на коліна.

Натаніель швидко підхопив її під лікоть, притримуючи за талію.

— Де твоя кімната?

— Другий поверх, — ледь чутно відповіла Ісабель, намагаючись не втратити свідомість.

— Може трохи лихоманити, — промовив він спокійно. — Якщо чесно, я вперше дав комусь свою кров. А моя дружина Алегро — благодать.

Ісабель слабо всміхнулась і хрипко видихнула:

— Ну просто супер. Я знову експеримент.

Натаніель хмикнув, але промовчав. Повільно, крок за кроком, він провів Ісабель на другий поверх. У кімнаті було тихо, лише вітер шепотів щось за вікном. Ісабель прилягла на ліжко, і подушки здались надто м’якими після всього пережитого. Вона заплющила очі й почала спокійно дихати.

— Ця ніч буде точно спокійною для тебе, — тихо мовив Натаніель, відступивши в тіні дверей.

Сяйво м’яко осяяло його постать, і за мить він розтанув у ньому, ніби його тут і не було.

Ісабель занурилася в глибокий, мов забуття, сон. Без сновидінь. Без голосів. Без болю. Її тіло нарешті знайшло спокій, хоч би й тимчасовий.

За вікном будинок повільно обвивався тишею. Новий Орлеан відходив від бурі: дехто лагодив дахи, обмінюючись гучними вигуками із сусідами; інші вже сиділи в барах, під гітарні акорди й дзвін склянок, згадуючи, як «щось дивне» зависло в повітрі минулої ночі. Місто жило своїм життям, як завжди — красиве, неспокійне, нестримне. Та не всі тіні належали людям. І в темряві блукали не лише коти. Перевертні обходили свої межі, відьми прислухались до вітру, а щось інше — давніше, лише починало прокидатися…