Глава 13, частина 3

Вигребла готівку і проводила кровні тужливим поглядом. Завтра навіть шоколадку буде купити ні за що! І хліб. Е-ех! Ось вона яка, виявляється, ціна сімейного життя!

Двері в приймальню виявилися заґратованими, а за ними — людина у формі. Перш ніж провести мене до чергового, прапорщик підійшов до колеги, попросив журнал і щось бадьоренько в ньому записав.

— Розпишіться! — поклав ручку поруч із документом. — Пр-роходьте! — Взявши за лікоть, повів довгим коридором.

— Стояти! — скомандував біля прочинених дверей, і я слухняно застигла, знову притиснувши сумку до грудей під самою шиєю.

— Ага!

Закусила губи й зачаїлася, дивлячись, як поліціянт входить у кімнату. Не витримавши, боягузливо зазирнула в щілину.

— Пр-рапорщик Дуденко! Затримані, хто з вас Артем Сокольський?

— Ну я, — почула знайомий голос, що пролунав аж ніяк не ввічливо.

Ну, слава Богу! Значить, живий-здоровий!

— Без «ну», молодь! А то погну! — рявкнув вусань. —Ти ба! Удома дружина при надії, дівчисько зовсім, а він тут надумав по барах вештатися! Порядок порушувати!

— Що?

— Не щокай мені, Сокольський! Не в школі за партою! Встати! До тебе прийшли.

— Хто?

— Дружина! Яка при надії! Швидко ж ти в бійці про неї забув! Ех, хлопче, — чоловік понизив голос і заговорив по-батьківськи, що прозвучало ще образливіше. — Не бережеш ти свою половинку. Вночі саму містом бігати змушуєш. Сорому в тебе немає! А ще мужик!

— Що?! — заревів Сокіл, підхоплюючись зі стільця… Той загуркотів по підлозі.

Ой! Здається, час втрутитися!

— П-привіт! — я обережно визирнула з-за спини Дуденка й ніяково усміхнулася. Ну все! Зараз приб’є!

Помахала ошелешеному хлопцеві рукою: мовляв, хау ду ю ду! Зіс із я — Фанья! Підбирай уже щелепу з підлоги, Сокольський!

— Е-е, ти як, Артеме? — промимрила під носа. — Здається, мені дозволили тебе забрати.

— Тобі? Мене? — здивовано видихнув Сокіл.

— Ага! — кивнула і про всяк випадок посунулася ближче до дядька-вусаня. Ковтнула слину. — Скажи, здорово?

— Чиж-же… твою матір!

На стільці біля сусідньої стіни завозився білявий бугай, і, тільки глянувши в бік другого затриманого, я одразу впізнала в ньому хлопця з бару, який загравав зі мною цього вечора. Грубо загравав. Востаннє, коли я підійшла до його столика, він відпустив вульгарний жарт на мою адресу й зачепив спідницю, кинувши навздогін бридкий комплімент щодо струнких ніг. Мусила серйозно пригрозити хаму, що поскаржуся охороні, і піти в підсобку шукати Ромку, який запропастився.

Так, я одразу впізнала кривдника, дарма що обличчя в блондина помітно опухло, а з носа й розбитих губ текла кров. Але як вони могли перетнутися із Сокольським, коли в барі було стільки людей? Та й із чого раптом, якщо блондинка весь час перебувала поруч з Артемом?

— Слухай, вибач, — відгукнувся бугай, звертаючись до Сокола. — Я ж не знав, що вона твоя дівчина. Тобто дружина. Та ще й того… — блондин обвів рукою живіт, — при інтересі. Я б ніколи! Але ти теж гарний. Хто ж дружину при надії змушує працювати в барі, де повно здорової п’яні? Що ж ти за мужик такий…

Чесне слово, я не встигла моргнути, як Сокіл уже кинувся до білявого, підняв того зі стільця за грудки й притиснув до стіни.

— Краще заткнися! — рявкнув, натягнувши жили на шиї. — Заткнися, якщо не хочеш здохнути! Начхати, я і сісти можу, ясно?!

І тільки прапорщик Дуденко спокійно запитав:

— Я так і не зрозумів. Відкликаємо претензії? Скарги один на одного є?

— Ні, — похитав головою бугай. — Ні, товаришу начальник. Непорозуміння вийшло! Готовий накатити штрафну. Е-е, тобто сплатити штраф рідному муніципалітету! Вибачте, дівчино, — обернувся до мене. — І ти, хлопче, вибач…

— Отже, дружина?

Ми стояли із Сокольським на сходах ґанку відділення поліції й обидва дивилися на дорогу. Лише кілька секунд тому за нашими спинами зачинилися важкі броньовані двері відділку, залишивши наодинці із зимовою ніччю: у яскравому світлі ліхтаря, виблискуючи морозними гранями, кружляли сніжинки… Я, чесно, не знала, що сказати, спостерігаючи, як м’яко вони лягають на широкі плечі хлопця.

— Варто було всього одну ніч, Чиже, провести з тобою в обіймах, як у тебе зʼявилися на мене всі права. Сам собі не вірю.

Я зітхнула: ніби я вірю. Добре хоч не питає, навіщо взагалі прийшла. І не кричить. Стоїть, засунувши руки в кишені штанів, дихає глибоко грудьми, і ніби не злий зовсім, а розгублений, чи що.

— Так я ж не спеціально, Артеме, — винувато буркнула. — Випадково вийшло. Чужій людині у відділення не потрапити, прапорщик запитав, я і сказала, що ми живемо разом. Ну а він… загалом, він сам здогадався.

— І що дитина наявна, здогадався? — хмикнув Сокіл.

— Ще ні! — заперечила, маючи на увазі, що вусань говорив тільки про цікавий стан, а зовсім не про дитину.

— Ще?! — хлопець спустився зі сходинки й повернувся до мене, здивований відповіддю.

— Тобто я не це хотіла сказати! Точніше, усе не так!

Артем раптом розсміявся. Голосно і від душі. Було холодно, пара йшла з рота, але хлопець реготав. Красиво так, я навіть заслухалася. От що-що, а почути від Сокола щирий сміх — ну ніяк не очікувала.

— Ти чого, Сокольський? — обережно запитала, зніяковівши.

— А нічого! — він раптом підступив ближче, вдивляючись у моє обличчя. Підняв темні вії, розглядаючи у світлі ліхтаря сірим поглядом так уважно, наче бачив уперше. — Чиже, що відбувається? — неголосно запитав. — Зі мною відбувається? Чим я заслужив таке щастя, як ти? Звідки ти на мене звалилася і чому я більше ні про кого думати не можу?! Ось така зеленоока, у безглуздій піжамі з мишами?

І навіть не образишся. Дійсно звалилася. І все-таки в горлі защипало. Я тут за ним опівночі містом бігаю, по дільницях розшукую, а він мене «щастям» обзиває. Ще б у лапки взяв. Краще б сам головою думав, із ким зв’язуватися, а з ким — ні.

— Нормальна піжама, мені подобається, — насупившись, відповіла. — Із Гордіївська звалилася, сам знаєш. Он, навіть із мамою встиг познайомитися. І казки мені не розповідай, Сокольський! Бачила я сьогодні в барі, як ти ні про кого не думав. Блондинка твоя, до речі, дуже засмутилася, коли ти зник.

— Вона не моя, не вигадуй, Чиже. Я навіть її обличчя не пам’ятаю.

— Неважливо. Твоє-то вона точно запам’ятала. Ти взагалі, чого битися надумав ні з того ні із цього? Навіщо цього бугая зачепив? Сидів собі спокійно, от і сидів би! Пив свій коктейль із друзями! А раптом би він тебе покалічив?

— Смішна ти, Чиже… — Артем усміхався, а мені ось було ні крапельки не смішно. Ну й що, що на обличчі не помітні сліди бійки, то не щоразу ж так щастить!

— Ну так посмійся, — трішки розсердилася. — У тебе добре виходить! До речі, я не жартую, Сокольський — дівчатам сподобається. То один натовп по п’ятах ходив, а тепер — два буде! Станеш як султан перебирати — Олю не хочу, Наталю хочу! Я взагалі не зрозумію: чому ти вдома спокійний, а з людьми — вибухівка? — повернулася до теми нинішньої ночі, розмотуючи на шиї шарф. — Хоч бери й доводь усім, що це не так! А якби мені не повірили й тебе не випустили? А якби твій батько дізнався? Ти ж сам казав, що в нього серце хворе. А тут ти в ізоляторі! Такий гордий і такий дурень! Сісти він готовий, бачте!

Нарешті до Сокола дійшло, насупився. Видихнув, не вірячи почутому:

— Що?

— Що чув!

Дотягнувшись руками до хлопця, намотала шарф навколо голої, впертої шиї. Ну звісно, он на сорочці й ґудзиків бракує. Задирака!

— Ще й роздягнений! І як тепер додому йти?

Сокольський тут же розмотав шарф і повернув назад, виблискуючи очима.

— А тобі обов’язково працювати в місці, де кожен придурок може схопити тебе за плечі й дещо запропонувати? Ти час бачила, Чиже? Чому ще не вдома?! Чи тобі подобається, коли тебе за спідницю смикають? Вулицями вночі однією ходити — подобається?!

— Що? — так і ахнула. Це він зараз на що натякнув? — Ні, не подобається, — відповіла не менш сердитим поглядом, зістрибуючи зі сходинки. Підняла підборіддя. — Мені зовсім не подобається. Але в моїх батьків, щоб ти знав, окрім мене є ще дві молодші доньки та син. Їм і без мого навчання турбот вистачає. А я солодке люблю, жити без нього не можу! А коли мені працювати, якщо я вчуся? І де? Ти думаєш, знайти роботу на кілька годин легко? Ще й зарплату, щоб щодня платили? Між іншим, Сокольський, ти тут мудруєш, а я все, що сьогодні заробила, разом із чайовими, віддала прапорщику Дуденку на сплату штрафу. Просто тому, що одному хлопцеві захотілося побитися! І грошей у мене більше немає. Тож я навіть не знаю, як нам тепер додому дістатися!

— Не захотілося, а за справу! — вперто заперечив Сокіл. — І якби ти, Чиже, насправді була моєю дружиною, та ще і при надії, я б тобі зараз так всипав, щоби дільницями й барами не бігала! А білобрового вбив!

Ні, ну до чого ж упертий! Чому всі чоловіки думають, що вони мають право вирішувати за своїх жінок? Якщо ці жінки їхні, звісно.

Та й до чого тут я взагалі?

— Не лести собі, Сокольський. Якби ти був моїм чоловіком, ти б у мене взагалі фіг у барі сидів, та ще й обійнявшись з блондинкою! Тільки б на мене одну дивився і милувався! Але це ж не про тебе, вірно?.. Одягнеш шарф?! Востаннє питаю! — стиснувши губи, простягнула до нього руку. — А то плюну й піду! Сам себе будеш лікувати!

— У тебе грошей немає і йти нікуди. А я ніколи не хворію.

— Наче в тебе є. Я бачила твою куртку в Мальвіна.

— Ключів від будинку й машини немає, телефону — теж, а ось гаманець є. Я завжди тримаю гроші при собі.

Сокіл узяв шарф і повільно пов’язав його навколо шиї, не спускаючи з мене очей. Озирнувшись на дорогу, раптово зловив мою долоню і з криком «Біжимо, Чиже!» зірвався з місця.

— Ой!

А втім, я не була проти. Давно б так! Але швидкість включила, побачивши, що поліційні пси пов’язалися слідом. Так і прибігли цілком собі дружною юрбою до проспекту. А там уже й телефон Сокольському дала, щоб викликав таксі.

Дивно, що в нього голос від холоду не тремтить, я б уже давно перетворилася на крижинку.

— Диспетчерка відповіла: найближча від нас машина знаходиться в районі трьох-чотирьох хвилин, — повідомив Артем, повертаючи телефон. — Тож чекаємо, — він поїжився в плечах, ховаючи руки в кишені штанів, а підборіддя в шарф.

Я знову співчутливо зітхнула. Шапку йому свою натягнути, чи що? Дивитися ж шкода. Але ж не одягне з хутряним помпоном. А три хвилини на морозі — це ціла вічність. Запросто не те що ангіну, обмороження заробити можна.

— Сокольський, ти тільки не подумай нічого такого, гаразд?

— Якого?

— Ну, що я до тебе чіпляюся там або ще чого. Мені просто боляче на тебе дивитися.

Я розстебнула пуховик і підійшла до Артема. Пригорнулася до спини, обіймаючи хлопця під грудьми. Втупилася носом у рваний шов сорочки.

— Чиже, ти чого?

— Нічого. Не можу бачити, як ти мерзнеш, от і все. А так потрібен ти мені, бабій, триста років і…

— …і ще три, — зітхнув Сокіл, закінчивши за мене. — Я пам’ятаю.

— Точно!

— Гаразд, не буду, — пообіцяв і, відвернувшись до дороги, поклав руки поверх моїх.

Так, я не зрозуміла: хто кого гріє? І чому в нього долоні такі гарячі?

Диспетчерка не помилилася в розрахунках, у машині виявилося тепло, і ми б швидко доїхали до провулка Федотова, якби Сокіл не попросив водія зупинити таксі біля цілодобового супермаркету.

— Пригальмуй на хвилинку, шефе.

— Я швидко! Тільки цукор куплю! — кинув мені через плече, відчиняючи дверцята, і зник у магазині, залишивши розгублено дивитись йому вслід.

Цукор, який ще цукор? Про що це він?

Але згадала, про що сама казала Артему сьогодні вранці. Коли ми опинилися вже вдома й Сокіл пішов відігріватися під гарячий душ, а я, розібравши пакунок, знайшла на дні улюблені шоколадки.

Я чесно хотіла тільки присісти на ліжко. Посидіти біля телевізора, поки остигає чай. Я навіть зітхнула, подумавши про те, що добре б перевдягтися і дістати матрац… а далі… а далі нічого не пам’ятаю.