Глава 14, частина 1

Тре-е-ень! Тре-е-ень!

Не чую. Жодних сторонніх звуків, я сплю. Ніяких дзвінків у двері. Ніяких тривожних голосів. Нічого. Це сон. Усього лише сон, а уві сні чого тільки не привидиться. Ось і зараз здається, ніби дядя Вася десь далеко глухо гукає сина: «Артеме!», немов той заблукав у лісі. А насправді тут тільки моя хропуча уява, власне я і найм’якіша у світі подушка — по-особливому затишна тихим недільним ранком.

Чи не тихим?

У замковій щілині неспокійно заскреготів ключ, засмикалася дверна ручка, і хтось голосно постукав у двері. Наляканий звуками, сон зіщулився до неясної крапки й раптом зник спалахом, а я розплющила очі.

— Артеме, ти вдома? Де ти, сину, відповідай!

А розплющивши, злетіла на ліжку. На ліжку? Знову? Ох, гаразд, потім розберуся! Заметалася поглядом по кімнаті в пошуках Сокола. Ось же він! Спить красунчик на підлозі, виставивши на огляд точену спину! На моєму матраці! А там тато, між іншим, прийшов і зараз побачить докази нашої фіктивної домовленості у всій красі!

— Сокольський! Артеме! — покликала пошепки, у паніці сповзаючи до хлопця. Дотягнувшись до плеча, поплескала по ньому долонею. — Прокидайся!

— А? Що? — Сокіл перевернувся на бік і сонно провів по обличчю рукою. — Чиж… — невиразно пробурмотів і знову уткнувся носом у подушку.

— Артеме, ти вдома? Синку, ти тут? — двері у квартиру відчинилися, і на порозі почувся тупіт ніг і метушня.

— Та Соколе ж! — заплескала серйозно. — Досить дрімати! Там твій тато прийшов, а ти тут спиш на підлозі! Прокидайся!

— А?

— От же нетямущий! Ховай матрац під ліжко, кажу! Якщо не хочеш, щоб нас застукали! І швидко пірнай до мене! — засувалася попою до стіни, відкидаючи ковдру.

Ой, а джинси-то мої де? Одні колготки з труселями. Уф, хоч светр на місці — заспокоїлася, хапнувши себе за рукав. Про решту теж пізніше подумаю!

Сокіл в один момент схопився на ноги й спритним рухом сховав матрац — ось що значить — спортсмен! Стрибнувши в ліжко, недовго думаючи спіймав мене і притиснув до себе. Я навіть рот роззявила — от обійматися-то навіщо? Але, чуючи неспокійні кроки дядька Васі в коридорі, затихла, уткнувшись носом у теплу шию. Дуже теплу, я б навіть сказала — гарячу. Яка усе ще м’яко пахла гелем для душу.

Щоб упевнитися: чи не здалося, притулилася до неї губами, почувши у відповідь жаркий видих.

— Анфісо…

— Та немає його тут, Василю Яковичу! Я ж кажу, що ключі в мене! Щойно Льошка зателефонував із бару — машина Артема, як і раніше, на стоянці. І вночі охоронець його не бачив. Але не хвилюйтеся ви так, він точно не міг пропасти в нікуди!

— Якась маячня про дружину. Може, вони там косяки конфісковані курять, у цьому своєму відділенні? Звідки їй взятися? Ми ж Сокола як облупленого знаємо!

— Та фанатка, точно! Я вчора в барі хлопців із футбольної команди бачив, будь-який із них міг запросто інфу про бійку в мережу злити. Ось і прибігла якась дурепа рятувати. Дивно, що біля під’їзду чисто.

Я заціпеніла. Ці голоси мені були знайомі. Піднявши голову, вчепилася в Сокола онімілими пальцями. Якщо дядька Васю я б ще пережила, то його друзів… О, ні! Мені ж в університеті проходу не дадуть, дай тільки чуткам розлетітися, що спала із Соколом! Тобто не спала, але хто повірить?! Зживуть або обсміють, це як пощастить, але спокою не дадуть! А як же навчання?!

І навіщо вони тільки прийшли?! Напевно, не виявивши вранці друга у відділку — кинулися на пошуки, а тут я — готовий до екзекуції трофей.

— Матінко! — сама не помітила, як прошепотіла. — Що ж зараз буде?!

Артем немов прокинувся. Відпустивши мене, схопився з ліжка.

— Стояти! — хрипло гаркнув (точно захворів!), вилітаючи в коридор, затуляючи плечима отвір. — Ви що, зовсім очманіли?! Я не один, а ви натовпом! На вихід усі, швидко! Якого біса, Максе? Сєво? Ледве боксери встиг натягнути! Ви б ще в ліжко залізли!

— Артеме! — обурено ахнув дядько Вася, не без полегшення. — Ти як із батьком розмовляєш?!

— Тату, давай на кухню. Зараз усе поясню.

— Із тобою все гаразд, синку?

— Звичайно, не переживай. Живий-здоровий! Даремно хлопці подзвонили, вибач.

— Ну, це не тобі вирішувати!

— Тьомич? Це ти даремно наїжджаєш, ми ніби не чужі, переживаємо.

— Я зрозумів, Максе. Але повідомити не міг, сам розумієш.

— Розумію. До речі, ось твої речі — куртка й телефон. А що до інфи? Василь Якович кремінь, не колеться. Ми про щось не знаємо? Хто вона? Не пам’ятаю, щоб із кимось заставав тебе зранку, інакше б не увійшов, вибач.

— Так, Соколе! Ти як удома опинився? Ми були впевнені, що хрін тебе вранці з дільниці витягнемо, а ти тут ніч із дівчиськом перекидаєшся! Красунчик!

— Нормально опинився, як усі. З кремезним розійшлися без претензій. Сподіваюся, він свою помилку зрозумів. А ключі в сусідів зберігаю, про всяк випадок, тож довелося людей розбудити.

— А що до…

— Ні, не дружина й не вагітна, Сєво, якщо ти про це. Прапорщик попався гуморист, невдало пожартував. Але вона важливіша за інших для мене. Тож без образ, хлопці — знайомити не буду, це особисте.

— Гаразд, — долетіло до мене здивоване, — умиваємо руки! Тобі видніше, Соколе. У будь-якому разі головне, що все обійшлося!

— Так.

Почувся шум кроків у напрямку дверей, і голос темноволосого друга Артема, Макса, запитав (мені здалося, що хлопці вже переступили поріг):

— Слухай, я не зрозумів, ти мені-то вчора навіщо врізав? Тільки не кажи, Тьомичу, що випадково промазав, коли цілився в білявого. Я ж не дурень.

— Не скажу.

— Значить, за справу?

— Значить.

— Ну тоді гаразд, — несподівано відповів. — За справу можна й отримати. Тільки наступного разу, друже, спробуй розкласти претензію по нотах, а то ж я можу й образитися. Ну бувай, Соколе! До побачення, Василю Яковичу! Вибачте, що зірвали!

— До побачення, хлопці! Дякую, що зателефонували. Артеме, я все ще чекаю…

Пішли! Слава Богу, пішли!

Я підскочила з ліжка й забігала кімнатою в пошуках джинсів, поки Сокіл у чому був, так і пішов порозумітися на кухню до батька. Штани знайшлися в шафі, але, передумавши, я схопила зі своєї полиці хатній одяг, ще кілька необхідних речей, і, набравшись нахабства, прошмигнула у ванну кімнату. Швиденько прийняла душ і перед виходом голосно видихнула, внутрішньо вже готова до чого завгодно.

Виявилося, що не до всього.

Спочатку Сокіл відмовився вірити, що в нього гарячка (не так щоб дуже, звісно, але й без уваги не залишити).

— Послухай, Артеме, ти б одягнувся. Мені здається, у тебе температура.

— Тобі здається, Чиже. Я ніколи не хворію. — От же впертий! Спортивки надів, а футболку відмовився!

Потім дядько Вася — ах, так, Василь Якович! — найсерйознішим чином став допитуватися в нас щодо жарту з одруженням. Чи не розписалися ми таємно? Чи не подружжя? Йому, який особисто виловив прапорщика Дуденка під час здавання зміни й поговорив із вусанем віч-на-віч, той аж ніяк гумористом не здався. І чи не при надії я? Тому що якщо вагітна, то це все змінює.

Що саме змінює, я, самі розумієте, посоромилася запитати, але ось Артем, здається, батька зрозумів. Зиркнув на мене дивним поглядом і потупився, не збираючись особливо нічого спростовувати. Точніше, продовжив спокійно снідати, наминаючи щойно зварені мною макарони із сосисками, доки я, червоніючи та блідніючи, запевняла дядька Васю, — ах, так, Василя Яковича! — що, звісно ж, ні! Що ми з Артемом, як би це сказати — дуже обережні й взагалі не плануємо дітей у найближчому майбутньому. Та ми й весілля-то не плануємо! Що за дурниця! Навіщо ми все про серйозне насправді!

Але, здається, мені не повірили. Чоловік, як годиться, насварив сина, весь час поглядаючи на мій живіт (на те місце, де він був захований під столом). А потім і зовсім став дурнувато й загадково посміхатися. А все тому, що Сокіл мовчав. Один раз сказав «ні» і затих, наче цього вистачило!

Ну а після… Після сталася вкрай прикра несподіванка. Точніше, приємність, якби не одне важливе «але», навіть два, що сидять зараз у кухні. Та й сама кухня «якби не».

— Що сталося, Чиже? — відгукнувся Сокіл, дивлячись на моє зблідле, а потім вкрите плямами обличчя, коли я, відповівши на телефонний дзвінок, знову зазирнула до чоловіків, ввічливо попросивши Артема вийти до мене на секундочку. — Тобі погано?

— Ну ось! — тут же крякнув у спину синові дядько Вася і навіть перстом махнув. — Я ж казав! Нудить!

— Артеме, ти мене вб’єш!

— Чого це?

— Розумієш, мені щойно зателефонував тато. Мій тато.

— І що? — здивувався Сокіл, упершись рукою в стіну. Мої очі тут же відреагували. По-моєму, я ще ніколи не розглядала чоловічу пахву й соски на мужніх грудях так уважно. — Ти їдеш додому? — видихнув. Мені здалося, що із жалем.

— Ні, — мотнула головою. — Гірше.

— Тоді що?

— Це вони приїжджають сюди в місто. Мої батьки, — я підняла погляд. — Точніше, уже приїхали! Я сказала, що ти захворів і зараз не дуже зручно, але вони просяться зазирнути до нас хоч на хвилиночку! А так-то в них свої справи! Ого-го якої важливості! — точнісінько повторила за татом його слова і сама не дуже-то їм вірячи.

Сокіл натужно ковтнув — як я йому співчувала!

— Розумієш, я знаю своїх батьків. Вони б однаково приїхали! Але я не очікувала, що це станеться так скоро! Сподівалася, що мама довше збереже потай від тата новину, що я тепер живу не в орендованій кімнаті, а з тобою… Ой, тобто в тебе! А тепер, коли в мене з’явився хлопець і тато про це дізнався… Загалом, вибач, Артеме, — я доклала гарячих пальців до щік і сама ахнула своєму зізнанню, — але я не змогла змовчати й назвала адресу. І вже дуже скоро вони всі будуть тут!

— Очманіти!

— Ага!

— Усі, це означає: мама й тато?

— Так.

— Гаразд, Чиже. Не переживай, впораємося. Маму я беру на себе.

— А ще брат!

— Г-гаразд.

Я зітхнула, відчуваючи, як винувато з’їжджає погляд. Ех, усім би такі кубики, як у Сокольського! І чому в мене такий м’який живіт?

— І сестра. Дві сестри.

— Ого, — долоня Сокола впала.

Не те слово «ого».

Я приречено заплющила очі й теж опустила руки по швах, готова до найстрашнішого зізнання.

— А ще бабуся.

— Чия бабуся? — розгубився хлопець, мабуть, від озвученого масштабу моєї сім’ї жахнувшись, і я вистрілила контрольним:

— Моя! І знаєш, добре хоч дідусь не приїхав, у нього щонеділі в клубі пенсіонерів гурток йоги!

Треба віддати належне Соколу, він із честю вистояв. Спочатку, повернувшись у кухню, як ні в чому не бувало попередив батька:

— Тату, тут така справа… Зараз до нас гості ненадовго заїдуть — батьки Анфіси. Ти, будь ласка, новину про цікавий стан їхньої доньки не озвучуй, гаразд? Це не жарти. Ми поки що не готові до таких заяв, усьому свій час. Та й неправда все. І про бійку краще не згадуй, ні до чого людям знати, який псих їхньому Чижику дістався.