Глава 1

Відьма. Безчасся.

Голос. Низький, вібруючий, він манив. Полонив дивною піснею: то стихаючою, то злітаючою до високих нот. Гарна пісня, але смертельна для відьми. Та, що зводить з розуму. Вивільняє вогонь.
У тій пісні було щось древніше за слова: шепіт попелу, відлуння жертовних вогнищ, пам’ять, якої вона не мала, але чомусь впізнавала.

Відьма ступала нічними вулицями. Не відчуваючи холоду й болю. І під її босими ногами спалахував асфальт. Вогненний шлейф тягнувся слідом, фатою заплутувався в рудому волоссі. Як у нареченої. Відьма і була нареченою. Голос так її називав — нареченою вогню. А відьмі хотілося по імені — вона забула власне ім’я. Та голос стирав її пам’ять, затягував дивними словами. Він співав про неї. Про її вінчання й останню жертву.

Він вів відьму до жертви. На площу, де веселощі й лише слабкі відлуння страху. Поки слабкі. Скоро ці відлуння зіллються в живильний еліксир для полум’я, що рокоче у відьомських жилах.

Крок. Ще один.

Її сліди розцвітали вогняними квітами. Вони спліталися навколо відьми, пестили її, обіймали й кружляли в танці. Божевільному, заворожливому. Танго з полум’ям.
Кожен рух був ніби частиною ритуалу, старшого за ніч, старшого за місто.

Відьма засміялася, закинувши голову й розкинувши руки.

Над містом займалася гроза. Вітер ніс запах мокрого каменю й озону, та навіть буря ніби відступала перед полум’ям, що розтікалося в ній, збирало на її долоні шиплячі блискавки.

Люди побачили її, одягнену у грозове полум’я.

Страху побільшало — він клубочився довкола відьми, поїв вогонь. Руді спалахи заграли на кінчиках пальців, затріщали по подолу струмливої сукні. А відьма сміялася, танцюючи. Вогонь лавою розтікався венами. Випалював душу відьми. Тепер відьма і була вогнем.

Голос переміг. Пробудив демона своєю магічною піснею. І тепер демон хотів лише одного — вбити й здобути свободу.

Відьма ступила в натовп. Вони оточили її й витріщалися, мов на дивовижу. Остерігалися, але не йшли. Не вірили, що вона — смертельно небезпечна.

Люди завжди не вірять до останнього.

А відьма кружляла, розплескуючи полум’я. Воно шукало невинного.

Немовля.

Воно дивилося на відьму яскраво-синіми очима. Звучало в її голові дзвінкою піснею чистої душі.

На мить — майже спогад. Майже забуте тепло.

Відьма простягла руку.

Вогонь клубком зісковзнув із її пальців.

Сині очі спалахнули.

Дикий крик розпоров натовп, панікою прокотився людьми й потонув у громовому розкаті. Демон квапився, підганяв вогонь — свого вірного слугу.

Скоро дощ.

Краплі завдадуть болю, послаблять вогонь.

Треба встигнути випити немовля до дощу.

Страх накрив відьму лавиною. Вогонь щасливо заревів. Затріумфував голос. Демон ставав сильнішим із кожним променем дитячої душі.

Відьма не опиралася.

Чи вже не могла?

Вона виводила на грудях немовляти дивовижний візерунок — шлях вогню. Багряне полум’я креслило шрами цього малюнка й на шкірі відьми. Новий виток вродженої мітки.

Шрами пульсували, ніби жили власним життям.

Ще трохи — і демон стане відьмою, підкорить її розум, займе плоть.

Відьмі подобалося бути вогнем. Відчуття безмежної свободи дурманило. Голос реготав.

Усе змінилося раптово.

Ніби сам світ затамував подих.

Вогонь зашипів, відсахнувся від немовляти, забився в руках відьми. Дитина заплакала. По щоках відьми потекли сльози. Голос у її голові закричав від болю.

А вона раптом побачила.

Крижана павутинка тонкими нитками зашивала її шрами, що сочилися вогнем. Стирала під інеєм демонічний візерунок. Надягала студені кайдани на демона.

Холод не ранив — він звільняв.

Люди зникли. Залишився тільки холод. І очі.

Срібні, на самому дні яких роїлися сніжинки.