Глава 2

— Дуже добре. Ти молодчина. Як тебе звати?

— Лія… — тихо відповіла вона.

— Дуже приємно, Ліє… Тобі легко… спокійно… Уяви, що ти зараз удома… Сутеніє… Небо, залите червоним світлом, відбивається в дзеркалі перед тобою… Ти збираєшся вийти…

— У кіно… — повільно заговорила Лія. — Подруга покликала… Я якраз чобітки нові купила…

— Що було далі? — спокійно запитала я, коли вона почала плутатися. — Після того, як ти зрозуміла, що брат не прийде?

— Я подзвонила… але він не відповідав… Дощ був… я змерзла… тому пішла до метро…

Метро?..

Думка різко різонула. Яке метро? У сейсмічній зоні, серед скель і бухт Інкарена, підземку ніхто б не будував. Тут навіть фундамент закладають обережно, бо землетруси тут часті гості, до того ж аплітуди немаленької.

Тоді про яке метро говорить ця дівчинка? І про яке місто?

— Гроза почалася… — продовжувала Лія. — Але мені пощастило — я недалеко живу від метро… Я капюшон накинула… і швидко пішла… Знову дзвоню Касу… не бере… Я звертаю у двір… Там на гойдалці якийсь чоловік сидів… Чекав, мабуть…

— Ти його знаєш?

— Ні… Хоча… ні… Темно було… не видно…

— Добре. Ти заходиш у під’їзд…

— Я зайшла… піднялася… Світла нема… Ключ вставляю — падає… Я нахилилась… і раптом… боляче… а потім нічого… Темно… Я нічого не бачу… Не пам’ятаю…

Вона різко подалася вперед, але я втримала її.

— Тихо… тихо… — спокійно прошепотіла я, стискаючи її вологу долоню. — Дихай… повільно… ще раз… добре… Ти просто знепритомніла… зараз приходиш до тями… відкриваєш очі… що ти бачиш?

— Нічого… Стіни… голі… якась кімната… Я на підлозі… Рука болить… спина теж… Переді мною двері… зачинені… Я хочу встати — не можу… Рука прикута… за спиною… Я чую голоси… Їх двоє…

— Двоє? — я нахмурилась. Але тіло було одне. Що трапилося з іншим? І хто він? Цікаво. — Ти впевнена?

— Так… Вони сперечалися… прямо під дверима…

— Про що?

— Не знаю… я чую лише уривки…

— Які саме?

— Один каже… вона має померти… а другий… — вона замовкла, ніби прислухаючись до себе, — другий каже… господар наказав чекати… Потім щось гупнуло… Один зайшов… я очі закрила… він пішов… тихо стало…

— Як ти втекла?

— Вікно було без решітки… Я виглянула… другий поверх… не високо… Я стрибнула… невдало… ногу підвернула…

— А кайданки?

— Сережкою відкрила… — вона ледь усміхнулася. — Кас навчив…

Я всміхнулася у відповідь. Цікаво було б подивитися на цього “брата”, який навчив її такому.

— Було важко йти… але я знала — треба бігти… Темно… нікого… Я загубилась…

Її рука здригнулася, пульс прискорився; вона заметалася, ніби знову переживала це — кидалася до темних вікон, до зачинених під’їздів.

— На одному будинку прочитала… назву вулиці… Портова… Я не знаю цей район…

І це не дивно, якщо ти не звідси. Але якщо тебе знайшли в передмісті, значить, ти згадувала місцеві вулиці. Та проблема в іншому — до найближчого міста, де взагалі є метро, звідси щонайменше п’ятсот кілометрів. Ти ж не могла прибігти звідти сама? Жодна людина не змогла б. Отже, тебе привезли сюди навмисно. Питання тільки — навіщо.

— Я звертаю в провулок… Зупиняюся… подих перевести… Я думала, що втекла… але він наздогнав… Я ніколи не забуду його очі… божевільні…

— Це був інший чи один із тих?

— Той… що заходив у кімнату… Я почала кричати… але ніхто не прийшов… Я думала, мене хтось почує… — голос Лії стих. — Але ні…

Вона схлипнула.

— Будь ласка… не треба… не чіпайте… — благала вона, прикриваючи себе руками, ніби захищаючись. — Я не хочу… не треба…

Голос зірвався на хрип.

— Що ти бачиш, Ліє? — я трохи підвищила голос. Мені потрібно було знати все. А їй — прожити це ще раз, щоб зрозуміти: небезпеки більше немає. — Що він робить? Кажи.

— Я… я бачу ніж… Мені страшно… Я очі закрила… молюся… Він щось каже…

— Що саме? — наполягла я.

— Уже скоро… він уже тут…

— Хто? Хто, Ліє?

— Я… не знаю… Я чую звук… ніби свист… Може… там ще хтось був…

— Ти його бачиш?

— Чому так боляче?.. боляче… — дихання збилося, тіло здригалося від тремтіння.

— Ти в безпеці… — тихо сказала я, тримаючи її за руки. — Тут нічого немає… усе вже минуло… ніхто тебе більше не скривдить…

Я відчувала, як поступово стихає тремтіння, як вирівнюється дихання. Вона впоралася. Тепер їй можна відпочити.

— Просто дихай… повільно… вдих… видих… добре… А тепер уяви, що ти лежиш на теплому піску… чуєш тихий шум води… море заспокоює… і ти засинаєш…

Лія розслабилася, руки безсило опустилися, лише вії ледь тремтіли у спокійному сні.

Я важко видихнула й зняла окуляри. Ця робота виснажувала. Після таких розмов я часто почувалася спустошеною. Але це була лише мала частина того, що я могла зробити для таких, як Лія — допомогти прийняти, а іноді й забути. Я не бог, щоб вирішувати, кому що пам’ятати. Але колись я сама пережила подібне. І тоді, стоячи на межі смерті, я віддала б усе, аби хтось стер ту ніч із моєї пам’яті. Втім, я й так багато віддала. Просто досі не змогла забути ту кляту ніч.

Я знову надягла окуляри й подивилася на сплячу дівчину.

Щось у ній насторожувало. Не давало спокою. Щось, що різко відрізняло її від звичайної дитини. Щось, чого я не могла пояснити. Щось, крім тієї темної магії, що сплелася навколо її страху.

І її розповідь не давала спокою. Наче все складалося — у гіпнозі люди не брешуть — але щось не сходилося.

З усього випливало, що Лія не випадкова жертва. Її викрали, щоб вийти на когось. На кого? На брата, на друга, на подругу… чи на Стрільця?

Викрадачі зрозуміли, як найпростіше виманити того, хто їм потрібен, і прикинулися ґвалтівниками чи вбивцями — точно не скажеш. Той повівся, прийшов рятувати дівчину, але щось пішло не так — один із них мертвий. І цим “щось” стало раптове втручання Стрільця. А може, вони чекали саме на нього? Тоді чим він їм завадив? І чому обрали саме Лію? Випадково? Чи вона якось пов’язана з цим “рятівником”?

І взагалі, справа Стрільця від початку була дивною. Розслідування тягнеться вже рік лише в цьому місті, а таких міст по світу — безліч. Масштаби давно вийшли за межі одного міста і навіть країни, але жодної зачіпки досі немає. Сім років з першого ідентифікованого випадку. Ні відбитків, ні слідів, ні ДНК. Навіть врятовані жертви нічого не пояснюють. Усі як одна говорять про напад, розірваний одяг, побиття, потім — дивний свист… і жодного слова про викрадення чи того, хто їх урятував.

А Лія — ціла. Якщо не рахувати відсутності одягу. І говорить зовсім інше.

Отже, або інші брешуть. Або Лія — не випадкова.

Що ж… тоді й вона не має виділятися. Нехай місцеві почують ту ж версію, що й від інших. Інакше її замучать допитами. А її справжні слова можуть обернутися проти неї ж. Другий викрадач досі на свободі. І, можливо, навіть десь тут, серед тих, хто ходить поряд.

Я нахилилася ближче, заплющила очі, підлаштовуючись під її рівне дихання, і торкнулася її голови.

Долоні пронизали електричні розряди такої сили, що сама природа могла б позаздрити. Усе тіло закололо, і я мимоволі здригнулася. Струм змінився сліпучими спалахами й пекучим болем в очах.

Добрий захист, нічого не скажеш. Хтось ретельно попрацював над дівчиною.

Напруга наростала, кров пульсувала у скронях, пальці зводило судомами. Хотілося відсмикнути руки, але я знала — цього робити не можна. Треба прорвати бар’єр. Ще трохи…

І в мою свідомість увірвався довгоочікуваний потік образів. Біль стих, напруга відступила, залишилося лише легке поколювання. Я зосередилася на побаченому.

Спогади Лії.