14. Художниця

Я горіла.

Жар пестив п'яти, ковзав теплим подихом по шкірі, піднімаючись вгору по ногах. І під його дотиками табуном розбігалися колючі мурашки. Вони покривали тіло дрібними розрядами, точно через мене пропускали електричний струм. Хотілося втекти від цих хворобливих пестощів. І хотілося віддатися їм у владу, таким чуттєвим і відвертим. Вони розпалювали зсередини, перетворюючи кров на рідкий вогонь, а всю мене на м'який віск.

Гарячий, але такий податливий вмілим рукам.

І ці руки творили щось неймовірне.

Щось, що я відчувала лише одного разу. Темної ночі у незнайомій квартирі на задвірках сонного міста.

У ті солодкі миті, коли я перестала бути собою і стала кимось іншим. Немов у мені прокинулася дика і ненаситна хижачка, яка довгі роки дрімала в найпотаємніших закутках душі. І так спритно розбуджена всього одним поглядом. Одним ароматом морозу і вогню, що затопив легені, витиснувши кисень.

Я дихала цим ароматом, що розбурхував і занурював у безодню незвіданих відчуттів, таких гострих, що чинити опір немає жодної можливості.

І я не пручалася. Навіщо, якщо мені настільки добре, що реальність розмивається райдужними колами і жарким диханням на запаленій шкірі?

Та й де ця реальність, що закручується у вихорі сніжно-вогняних емоцій, які розбирали на молекули? Розривали старі зв'язки, перекроювали наново, створюючи нову мене, немов воскреслу з попелу.

І пальці самі малювали по вологій шкірі, що пахне морозом у хвойному лісі. Перераховували хребці під тугими м'язами, які товстими джгутами перекочувалися під моїми дотиками.

І чиїсь тверді і гарячі пальці віддзеркалювали мої рухи, водили по моєму вологому тілу, точно художник пензлем. Так само як і я, пробігали по опуклим хребцям, лоскотали шию, грали з волоссям і стікали вниз невагомими мазками, завмираючи на межі забороненого.

Того, що до болю хотілося вчинити і згоріти знову в ніжних руках чоловіка, що пах морозом і вогнем. Чоловіка, який звів мене з розуму і затаврував собою, подарувавши вогняно-чорні крила казкових птахів, контури яких зараз немов оживали під його пальцями.

— Ти ... — прошепотіла, насилу впізнаючи власний голос.

І не відкриваючи очей потерлася носом об груди, всередині яких рвано билося сильне серце. Вдихаючи чарівний аромат чоловічої стихії, що пробудила в мені щось незрозуміле і п'янке.

Я не бачила його обличчя і зараз моя фантазія вміло промальовувала його риси: високі вилиці, широкий ніс, м’які губи і чіпкий погляд пронизливо-синіх очей.

— Ти ... тут, — посміхнулася, потягнувшись до його губ, пливучи на хвилях власних фантазій.

Дозволяючи сну затриматися ще на мить перед болючою реальністю, яка не змусила себе чекати.

— І що це ви тут робите? — промовила реальність дзвінким голосом Варі.

Від несподіванки я відчинила очі і ніс до носа зустрілася з пронизливим поглядом кольору серпневого неба перед грозою. Поглядом, що належав тирану і самодуру професору Галицькому.

— Тату, мамо? — голос Варі став ближче, а я несподівано усвідомила себе в дуже пікантній позі. Практично не самому професорі.

Ну…ще трохи і я б точно забралася на нього, підкорюючи точно скелелаз саму значущу вершину, яка чітко відчувалася під моїм стегном.

Спробувала втекти на інший кінець ліжка, але цей нахаба не дозволив, буквально приклеїв до себе важкими лапищами, придавивши до свого паху мою ногу і всю мене до себе. А потім...підморгнув мені і широко посміхнувся.

— Спимо ми, дитино, хіба не видно? — і голос його хрипів точно у п'яниці.

— Ааа, ну тоді я з вами посплю, добре?

І дрібним ураганом влетіла на ліжко, забралася під ковдру за моєю спиною, притиснувши мене своєю маленькою п'ятою точкою ще тісніше до професора, і затихла.

Заснула, сто відсотків. А я знову заглянула у хитро примружені професорські очі і запитала, точно Варя щойно.

— І що ми тут робимо, Платоне Даниловичу?

— Спимо, Дарино Дмитрівно, спимо, — усміхнувся професор і, не давши мені схаменутися, накрив мої губи своїми.

А після спритно втік, залишивши мене наодинці з розпатланими почуттями і усвідомленням, що я накоїла.

Здається, мій мозок відмовив мені зовсім. Схоже, доведеться все-таки міняти роботу, інакше цей божевільний ритм життя перетворить мене з розважливої жінки на збоченку.

Боже, це ж треба було додуматися спокушати професора? Та я його майже зґвалтувала. Хоча за фактом він не надто і чинив опір. Навіть навпаки.

На губах ще горів його поцілунок зі смаком…біс знає чого. Таке відчуття, немов я знала цей смак: терпкий і колючий. Смак холодного вітру і заіндевілого снігу. Неначе я випила шампанського на морозі в сніговій круговерті.

І цей поцілунок п'янив сильніше алкоголю. А ще викликав залежність, бо нестерпно захотілося вирушити слідом за професором і закінчити розпочате.

А то роздражнив і втік у захід сонця. Вірніше, у світанок, що м'яким сонячним світлом пробирався в кімнату, розганяючи опівнічні тіні.

Обережно вибралася з ліжка, закутавши сплячу Варю у ковдру, точно в кокон. Та задоволено засопіла, але навіть не поворухнулася. Поруч зі мною спала вона завжди міцно.

Прислухаючись до себе, повільно встала, злегка похитнулася і кімната перед очима пустилася в танок. Сіла. Подихала, прикривши очі.

Тіло ломило, точно я всю ніч розвантажувала вагони з вугіллям, і в скронях калатало люто. Здається, відпочити ще не завадило б. Але разом із дикою втомою по тілу блукало відчуття, що воно виспалося і було нахабно роздратовано відвертими дотиками, які мені не наснилися.

Щоб змити з себе залишки втоми і власного божевілля, повільно поплелася у ванну. Прийнявши теплий душ і переодягнувшись у чистий одяг, дбайливо залишений на бортику ванни, вирушила на пошуки професора і їжі.

Від думці про їжу в животі жалібно забуркотіло, і я нервово озирнулася — чи немає свідків мого бунтівного організму. Коридор був тихий і порожній, зате з кухні доносилися звуки і запахи, від яких мій рот наповнився слиною, а шлунок знову нагадав про себе, чим і привернув увагу господаря царства ароматів і смаків.

— Сідай, зараз все буде готово, — сказав, ні на мить не відволікаючись від плити. Явно щось там чаклуючи, тому що запахи були запаморочливі: смажене м'ясо, соковитість свіжої зелені, гіркота кави і морозність снігового ранку.

Останній запах належав господареві і розбурхував моє лібідо, яке збунтувалось зовсім не по-дитячому.

Виглядав Князь Галицький шикарно. Джинси обтягували його довгі ноги і розкішні сідниці, міцні точно горіх, як любила казати моя подруга Мілка. Вона була любителькою горіхів і фанаткою чоловічих сідниць. Схоже, я теж стала фанаткою, правда одних конкретних, професорських, які так і тягнуло помацати і бажано без одягу.

Закусивши губу, подумки вдарила себе по рукам. Ні, зі мною точно не все гаразд, якщо вже я на самого Князя зазіхнула.

Хоча, треба визнати очевидне, зазіхати там було на що. Цікаво, чому професор ховав цю красу під нудними костюмами, адже в нашому універі не має жорсткого дрес-коду. А джинси йому личать набагато більше. Ковзнула поглядом вище, по широкій спині в бавовні чорної майки, з-під ворота якої виднілися темні контури татуювання.

Серце забилося в грудях, як шалене. Закусила губу, спостерігаючи, як чорні контури немов оживають на професорській шкірі, коли він підняв руку, дістаючи з шафки дві білі пузаті чашки.

У мене теж був свій фетиш — чоловічі татуювання. Відчайдушно захотілося зазирнути професору під майку і подивитися на красу, що чорнилом вбралася в його шкіру.

І поки я придумувала підступний план по роздяганню Платона Даниловича, перед моїм носом з'явилася та сама чашка, до країв наповнена чорною кавою, тарілка зі стейком, салатом і свіжий хліб.

— Ого, — не втрималася я, ковтаючи слину при вигляді такої краси, — та ви сповнені сюрпризів, професоре.

Не втрималася, відрізала шматочок стейка і відправила в рот. Соковитий смак телятини приніс неймовірну насолоду, майже таку саму, як ранкове неподобство в спальні. І явно притупив всі мої студентські інстинкти, тому що подальше нахабство просто не мало меж і назви.

— А пташку покажете, Платоне Даниловичу? — і вигнула брову, ясно натякаючи на татуювання.