15. Художниця

Настовбурчену наче горобець руду Мілку, яка незбагненним чином зуміла вибратися на двотижневу практику зі свого сімейного лігва. І навіть погодилася поїхати так далеко від дому. Вона довго впиралася і навіть хотіла йти до декана, щоб змінити куратора для практики. Мабуть, її схиблений на ревнощах чоловік так впливав на неї. Я досі здивована, що вона все ж таки погодилася на практику з Князем. Цікаво, а близнюки з ким залишилися? Навряд чи свекруха забрала. Та у неї та ще анаконда, заковтне і не подавиться. Тільки Мілка вже п'ятий рік ніяк не бажала заковтуватися.

 І мене, злу, як всі демони пекла, в чоловічій футболці, наскрізь просоченій запахом професора, який перевертав догори дригом моє таке усталене життя. Розбирав по цеглинці, явно насолоджуючись процесом перетворення в руїни моєї репутації і моєї витримки.

Остання просто тріщала під натиском закрученої точно тайфун люті і дикого, безконтрольного бажання помститися.  І схоже, Платон Данилович все зрозумів по моєму  погляду, підморгнув весело і пішов, побажавши всім смачного.

— Це що зараз було? — першою відмерла Мілка, кивнувши на дверний проріз, куди пішов професор.

Якби я тільки знала відповідь.

Знизала плечима, ткнувши виделкою в стейк. Схоже, професор Галицький затіяв якусь тільки йому відому гру. І правилами не поділився, гад такий. Ну нічого, я цього математика виведу на чисту воду. А то влаштував тут виставу з нареченою, постіллю і грою в сім'ю. З чого б це?

Ну не міг же він повірити першій-ліпшій дівчині, що вона його дочка? Чи міг?

— Що, Ластівка, вже й слинки потекли, так? — отруйний голос Соловей висмикнув з роздумів. Вона стояла в дверях, попиваючи апельсиновий сік. — Так ти їх утри і губу закоти. Не бачити тобі професора, як своїх вух.

— Свої вуха, Соловей, я споглядаю щодня в дзеркалі. Хоча про що це я? Хіба тобі відомо, що воно існує?

— Щеня тільки тявкає, — вона посміхнулася своєю коронною посмішкою в усі свої…чомусь зовсім зелені зуби. Але ж ще вчора вони були біліші за сніг на вершині Альп.

Хихикнула, не стрималася.

— Ось побачиш, гарно сміється той, хто сміється останнім. А Платон все одно буде моїм.

— Вперед і з піснею, Соловей, — насилу стримуючи сміх, відбрила я. — Тільки зуби спершу помий.

Вона кинула на мене гнівний погляд і пішла з гордо піднятою головою. Втім, торжествувати їй залишилося недовго, до першого дзеркала.

Перевела погляд на  Мілку, що кусала губи, стримуючи сміх.

— Варька, — видихнули ми разом і вибухнули реготом.