17. Професор

Спостерігати, як червоніє Ластівка – незрівнянне задоволення, тому що покривається вона рум'янцем одразу вся, від коренів волосся і до кінчиків пальців. Недарма так квапливо відвернулася, притулила долоньки до шік, а після і зовсім сховала під край моєї футболки.

А Єлагіна, яка хвилину тому пропонувала подрузі хапати мене в оберемок і тягнути до РАЦСу, зовсім не зніяковіла. Тільки пирхнула весело і запитала, кинувши на мене хитрий погляд.

— Платоне Даниловичу, а ви сметану любите?

— Ні, — відповів, подумки прикидаючи всі варіанти, до чого було поставлено питання.

І тільки один виходив єдино вірним. Котом я себе не відчував, тут Ромка більше підходить під статус «кіт березневий», а при згадці сметани пересмикнуло від відрази і хворобливих спогадів дитинства. Поморщився, відганяючи неприємні думки, насилу стримуючись, щоб не почухатися. Спогади, як фантомні болі. Начебто нічого вже немає, а відчуття реальні.

— Я взагалі молочне не їм і не п'ю.

— А м'ясо? — продовжувала допитуватися Єлагіна, ігноруючи злі погляди подруги.

— М'ясо я люблю, Єлагіна, особливо свіжину у вигляді студенток, що сують ніс не в свою справу. І так, передбачаючи твій умовивід, відповім: я не удав і дивлюся на твою подругу виключно як чоловік на жінку.

— Тю, — анітрохи не розгубившись, простягнула Єлагіна, — ну і навіщо тоді ставити дурні питання, раз і так все знаєте і розумієте.

— Єлагіна…

— Мілко!

Видихнули одночасно з Даринкою. Єлагіна розсміялася, при цьому швидко ретирувалася від нас подалі. А Ластівка, здається, зніяковіла ще більше. Але тікати слідом за подругою не стала, подивилася на мене своїми чаклунськими очима, коли я влаштувався на лавці поруч.

Близько, торкаючись стегна стегном. Вловлюючи її збите дихання і рваний пульс. І шкіра покрилася мурашками, що смішними пухирцями обійняли тонкі зап'ястя.

А на вулиці далеко не літня спека: вітер пробирає до кісток, вихолоджує все людське тепло, і гроза як і раніше тріщить у вогкому повітрі.

Стягнув з себе сіре худі, кинуте в альтанці біля озера в останній мій приїзд пару тижнів тому, і накинув на гострі дівочі плічка.

— І як давно ти тут…

— Підслуховую? — вигнув брову, чекаючи її реакції.

Даря мовчки кивнула і закуталася в худі, сховавши обличчя в комірі.

— Достатньо, щоб похвалити твою подругу за спостережливість і правильні пропозиції.

Дарина сіпнулася, немов її струмом  пробило, і втупилася на мене в німому подиві.

Прокляття, як же хотілося наплювати на все, утягти цю зеленооку відьму в свою спальню, замкнутися від усього світу і не випускати її зі свого ліжка парочку днів точно. Або зробити все правильно, як за підручником: романтична вечеря, обручка в оксамитовій коробочці та інша дурниця, яка так потрібна і важлива жінкам.

Але нічого не виходило.

Ранок, який починався весело і безтурботно, повний планів і легко вирішуваних завдань, загрожував перерости у безліч проблем. І телефон, що вібрував у кишені вже втретє, зайвий раз доводив — справа кепська.

Спершу Джонні розривався лайкою про мою безвідповідальність і невміння робити справи. Добре, що наче відчував, про що мова піде, і спустився до озера через задню хвіртку.

— Для справ у мене ти є, мій друже, — говорив, переходячи на англійську. Слухати, як друг лається українською – не приведе до серйозної розмови. А судячи з раннього дзвінка — сталося щось екстраординарне.

І не помилився.

— Мадам Шульц, Лисе, зажадала штраф за скасування виставки. Яку ти, між іншим скасував і навіть не спромігся сам зателефонувати. А як ти знаєш, за умови скасування виставки з боку замовника, замовник має відшкодувати галереї всі затрати на планування виставки.

— І що, ми маємо платити? — перебив я, поки Джонні не перейшов до подробиць договору, який я і так знав. Але Джонні обожнював, коли у нього з’являлась можливість вичитати мене, як хлопчиська. Втім, ми обидва знали, що якщо ми повинні заплатити, заплатимо, скільки б не зажадала пані Шульц. Зараз її пильна увага до моєї персони — ні до чого. Хоча ... влаштувати скандал і відволікти мадам Шульц від справ сімейних – непоганий варіант.

— Платити? А за що? — щиро здивувався Джонні і в його подиві не було нічого хорошого. — Всі полотна, які були надані для виставки — зникли. Чи не твоїх рук справа, друже?

Не моїх, але я, здається, знаю, чиїх.

І телефон, що розривається у кишені, — тому доказ. Ще один мій друг вирішив розіграти власну партію. Друг, який також в курсі деталей всіх моїх угод. А якщо він зважився на такий відволікаючий маневр та ще й примудрився провернути його за ніч — значить сталося щось недобре. 

— Я напевно, піду, так? — я відповісти не встиг, як Ластівка вже стоїть на ногах у декількох кроках від лавки. Худі не зняла, що дуже навіть непоганий знак.

А телефон дзвонив настирливо і якщо не відповісти, то я підозрюю, що той, хто дзвонить, припреться сюди власною персоною. Тоді до вже наявних проблем додасться ще одна, тому що пояснювати наше з Ромкою знайомство означало зізнатися, що я той самий Майстер, що ховається під маскою з акварелі. Той самий, що вкрав її прямо з робочого місця посеред зміни. І якщо вона складе два і два, то легко здогадається, хто я насправді. А зараз зовсім не час для відвертих розмов. Хоча, враховуючи її спостережливість і розум, думаю, сьогодні я самотужки посіяв в ній зерна здогадок.

— Даря! — подався слідом, перехопив її тонке зап'ястя, де під шкірою гарячково бився пульс.

Вона обернулася так різко, що врізалася в мене всією собою. Тихо видихнула і сама торкнулася моїх губ.

Це було як мана. Її поцілунок зі смаком кисло-солодкого соусу і марокканської кави. Її рване дихання, що обпалює губи. Її м'яка шкіра, що пахне кавою і чомусь динею. Гірко-солодкий аромат. І такий же смак. Дикий. Неприборканий. Так пахне свобода. Так смакує щастя. Чисте. Витримане. Божевільне.

Ще трохи і я б піддався спокусі, на щастя мій будинок у десятку кроків попереду. Замкнутися і цілувати її. Торкнутися губами кожного міліметра шкіри. Затаврувати собою, щоб вже напевно нікуди не поділася.

— Даря, — простогнав зірваним голосом, насилу відірвавшись від її вологих, трохи припухлих губ. Таких бажаних і привабливих.

В очі її заглянув, абсолютно п'яні, густого зеленого кольору. Вона вся була такою, витканою з весняної зелені і сонячного тепла.

Зелене золото. Солодка. Гаряча. Пристрасна і непередбачувана. Кохана до запаморочення.

— Даря, я...хочу, щоб ти подумала над пропозицією своєї подруги.

Вона хитнулася назад, закинула голову і подивилася на мене так, немов бачила вперше в житті.

А телефон у кишені знову завібрував. Цього разу ще й вхідним повідомленням. Прокляття. На розмови зовсім не залишилося часу.

— І я чекаю твою відповідь сьогодні ввечері. А зараз будити Варвару і в школу. Навчання ніхто не відміняв.

І випустив її зі своїх рук.

Всього мить Дарина продовжувала дивитися на мене, немов осмислювала подію. А після хвацько посміхнулася, витягнулася по струнці і відсалютувала мені прикладеними до скроні двома пальцями.

— Так точно, пане професоре, приступити до практики і обміркувати варіант доставки вас до РАЦСу. Цілком або по частинах.

І зробивши задумливий вигляд, швидко попрямувала до будинку. Схоже, з цією дівчиною легко не буде. Головне, щоб не довелося застосовувати заборонені прийоми.

Тільки коли Дарина зникла в будинку, я відповів на дзвінок.

— Хвала небесам, — замість привітання простягнув Ромка, — а я вже було зібрався в навігатор забивати місця, найбільш підходящі для приховування трупа.

— Чорний гумор з ранку? — скуйовдив волосся і повернувся на лавку.

Сил стояти чомусь не було. А попереду ще цілий день. І судячи з тону друга — день буде непростий.

— Ну...для майбутнього злочинця в самий раз, — не залишився в боргу друг.

— Отже, це ти мої полотна умикнув, вірний Санчо Панса?

— О, ти вже в курсі справи? Наш юний американець вже віддзвонився, значить.

Я лише хмикнув. Сорокарічного Джонні Хоупа, що мав за плечима два невдалих шлюби, юним називали хіба що в школі. Втім, у цих двох завжди була дивна, тільки їм зрозуміла манера спілкування між собою. Спочатку мені навіть здавалося, що вони один одного терпіти не можуть і рано чи пізно якщо не повбивають, то покалічать. Але через двадцять років дружби манера їх спілкування не змінилася, а кістки залишалися цілими.

— А наш американський мегамозок не поділився інформацією, що в разі зникнення полотен у зоні відповідальності замовника, тобто галереї «Геліос», неустойку платити повинні тобі, а не навпаки?

— Ну це нормальна практика, Зима. А Джонні у нас той ще перестрахувальник і контракти завжди складає так, що комар носа не підточить. Тільки ти ж не про це, вірно?

— Вірно, Лис. У мене є інформація, що мадам Шульц планувала виконати те ж саме і виставити винуватими нас.

— І отримати полотна разом з неустойкою? Хитро, але клопітно.

Мадам Шульц жінка розумна і в арт-бізнесі крутиться давно і міцно. Має хорошу репутацію. Її галерея одна з трьох кращих у країні і входить у десятку кращих в Європі. І ризикувати всім заради сумнівної наживи? Нелогічно.

Вона ж не могла не розуміти, що ми теж не ликом шиті і маємо контакти навіть на чорному ринку. І з'явися хоч одна моя робота на чорному ринку, то Джонні дізнається про це першим. До того ж полотен там аж тринадцять штук. Пори року, хай їм грець. Мій останній цикл, який я довго не наважувався виставляти, не кажучи вже про продаж.

Це немов відпустити минуле і показати всьому світу, що все, майстра Лісовського більше немає і не буде. Я зважився рік тому, коли зрозумів, що знову можу малювати.

— Клопітно, якщо продавати. А якщо у неї є інша причина? Наприклад, знайти тебе. Що ти на це скажеш?

— Та нехай шукає. Не вона перша, не вона остання. За стільки років це не вдалося ще нікому. Мадам Шульц нічим не краще.

Питання в іншому — навіщо їй я. Розкрити мою особистість давно перестало бути актуальним. Всі вже звикли до невідомого генія з не менш загадковим псевдонімом. До того ж це нічого їй не дасть: ні слави, ні грошей. Навпаки, вартість картин може різко впасти, а значить і відсоток галереї, як посередника.

Це не вигідно нікому. Хоча, цілком можливо, на деякий час гаміру моя явлення наробить. Але ненадовго.

— Якщо це всі новини, Зимін, то замовляй собі лікарняний.

Все це така дурниця, що не варта такої пильної уваги. Краще б з Дариною цілувався або взагалі потягнув би її куди-небудь.

— Є ще дещо цікаве. Півроку тому у сестер Шульц-Ластівки помер дідусь. Дехто Герберт Шульц, німецький промисловець і п'ятнадцятий номер у журналі Форбс. Власник заводів, газет, пароплавів, одним словом. Так ось цей гер Шульц за свої дев'яносто сім років нажив чимало добра і одну-єдину доньку, яку викреслив зі свого життя, коли вона вийшла заміж за нашого художника. І як ти розумієш, спадкоємців у нього не те, щоб багато. Ось тільки все своє майно він заповів старшій правнучці. Думаю, ти здогадався, хто у цього магната старша і єдина на даний час правнучка.

— Варька, — кивнув, немов Ромка міг мене бачити. — Тільки все одно незрозуміло, навіщо мене шукати. Логічніше якнайшвидше забирати Варвару з інтернату та на правах опікуна…

— Не все так просто, Лис, — перебив друг.

Фоном грюкнули дверцята, слідом смачна лайка і довгий видих.

— Ти кого там виховуєш? Фей і орків своїх, чи що? — не втримався від сарказму.

А то в голові інформаційний хаос, який ніяк не вдається впорядкувати.

— Гірше. Вантажників. З картинами як з дровами.

Неприємний холодок полоскотав потилицю, забрався під майку, торкнувся хребців. Мимоволі випростався і повів плечима, розганяючи по тілу кров.

— Твої Пори року у тебе вдома, доставив в цілості, — випередив мене друг. — Я подумав, що про цей будинок ніхто не знає, а значить тут і шукати ніхто не буде. Та й стоїть він у тебе у глушині і полотна я замаскував, не прикопаєшся.

— Ти взагалі спав сьогодні? — не витримав я, вкотре дивуючись невгамовній енергії свого друга.

— На тому світі відісплюся, — знову пожартував цей паршивець. — Гаразд, друже, про моє здоров'я потім поговоримо. Однієї Варвари для отримання спадщини мало. Розпоряджатися нею до її повноліття мають право тільки законно-біологічні батьки, які перебувають у шлюбі. Розумієш? Обидва батьки, Лисе…

— Лайно.

— Це точно, мій друже. Це точно.