33. Художниця

У РАЦС ми все одно запізнилися.

Спершу на півдорозі до міста пробили колесо. І поки Ромка з Платоном ставили «запаску», ми з Мілкою прогулювалися вздовж дороги, ловлячи сигнали машин і улюлюкання деяких водіїв, які періодично зупинялися і раз у раз пропонували відвезти нас на край світу. Все тривало рівно до тих пір, поки Платон на очах у особливо завзятого водія не згріб мене в оберемок і не поцілував так, що дах знесло дочиста.

В одну мить зникло все: голоси, звуки, Ромка і Мілка, — залишилися тільки теплі губи мого шаленого професора і його сильні руки, що обпалюють спину.

— Припиняйте вже обмін слюнями, голуби мої сизокрилі, — прозвучало глузливе звідкись збоку.

— Не заздри, Зима, — хмикнув Платон, розриваючи поцілунок. — Ось закохаєшся, тоді й поговоримо.

Ромка не відповів, тільки глянув на Мілку, що причаїлася за моєю спиною, так, що у мене мороз по шкірі точно на ковзанах прокотився. З глузду з'їхати можна.

Загалом, колесо поміняли і навіть майже до міста доїхали, як нас «підрізав» величезний чорний джип.

Ромка вилаявся, даючи по гальмах. Платон обернувся, побіжно обмацуючи нас поглядом. Мілка поруч полегшено видихнула, коли з джипа назустріч злому Ромці вистрибнув височенний під два метри зростом мужик у джинсах і білому светрі під горло. Рукава закатані, оголюючи забиті татуюваннями руки, стиснуті в кулаки. У плечах косий сажень, а в примружених очах — тривога.

— Міло? — глянула на подругу, коли слідом за Ромкою з машини і Платон вискочив. — Коли ти Арсенію встигла зателефонувати?

На дорозі дійсно стояв Арсеній Єлагін власною персоною, злий до чортиків.

— Там, коли колесо міняли, — махнула рукою Мілка і в цей самий момент двері машини відчинилися і перед нами з’явилося стривожене обличчя Єлагіна.

— Привіт, дівчатка, — посміхнувся Арсеній і в один момент вся тривога стерлася цією відкритою, хлоп'ячою посмішкою, ось тільки в очах темніли її відгомони. — Дарино, відмінно виглядаєш. Вітаю! Не проти, якщо я Мілу умикну?

— Тобі спробуй заборони, — фиркнула весело. — Вкрав у мене свідка і радіє, — пробурмотіла я, краєм ока помічаючи, як Платон перехопив Ромку, що рвонув було до машини. Ось тільки утримати Ромку рівносильно приборканню тайфуну.

— Ну і чого розсілася? — пхнула у бік Мілку, бо якщо Ромка зіткнеться з Єлагіним – біди не минути. — Іди вже, без тебе впораємося.

— Ти не образишся?

Хитнула головою, посміхаючись. Мені її рятувати треба від стихії на ім'я Рома Зимін, які вже тут образи.

Загалом, до РАЦСу ми запізнилися, пропустили свій час і нам довелося чекати, коли розпишуть усіх. За цей час Ромка встиг змотатися в селище і забрати зі школи Варьку, яка сяяла, точно начищений п'ятак. Домовитися з батьками Платона, що він забере студенток завтра, як і речі друга. А потім, коли ми з Платоном наділи один одному обручки, Варька нас обійняла і пробурмотіла кудись мені у живіт:

— Я вас дуже люблю, батьки.

— Варька, — схлипую я, коли Платон підхоплює її на руки, а вона обіймає його руками і ногами, точно маленька власниця, — ми теж тебе любимо.

— А я знаю, — мружиться ця хитра лисиця, обіймаючи і мене.

Так і стоїмо, поки Ромка не обливає нас шампанським.

А потім гуляємо по місту вчотирьох. Ромка розповідає смішні байки зі студентського життя, і Платон підхоплює його, сміється. А я залипаю на ньому, як закохана дурочка. І ловлю себе на думці, що хочу його торкатися, але вперто ховаю руки в складках спідниці сукні.

Ось тільки мій професор залишався собою навіть на звичайній прогулянці. Ловить мене за талію, коли Ромка тягне Варьку до кіоску з морозивом, і шепоче в самі губи:

— Не бійся своїх бажань, дружино.

— Я і не боюся, чоловіче, — шепочу і цілую жарко.

Ми приїхали в Ромкін будинок близько шістнадцятої. Після шостої з'явився Джонні, надовго вкравши у мене Платона. Він, до речі, дзвонив Платону ще вдень, сказав, що документи всі підготував і передав, куди слід. Нам же зустріч була призначена через два дні. Загалом, поки Джонні відволікав мого чоловіка серйозними розмовами, ми тим часом накривали на стіл у шість рук. Після восьмої вечора завітала Ольга, привізши з собою наші з Платоном речі і два полотна.

І зараз ми сиділи в альтанці, святкуючи наше весілля. Про день народження я вперто мовчала і Ромка чомусь теж. Правда іноді мені раптом ставало прикро, що Платон не привітав, хоча повинен знати про цей день. Але я гнала від себе смуток, розважаючись із Варькою.

І зараз, уклавши її спати, повернулася в альтанку і мала намір поставити питання, яке мучило мене цілих півтора дня.

— До речі, все хотіла запитати, — плюхаюся на лавку навпроти Ромки, який з якимось розгубленим виглядом крутить у пальцях келих із коньяком. Джонні тут же підсуває мені тарілку з шалено ароматним шашликом, і Ольга тихо хмикає, ловлячи на собі багатозначний погляд американця. — Ромо, чому Лис?

Ромка піднімає на мене втомлений погляд, і я бачу те, чого раніше ніколи не помічала – холодну рішучість помножену на відчай смертника.

Але він кліпає очима, натягує на обличчя маску балагура і залпом осушує келих, топлячи у бурштиновій рідині справжні емоції.

— Ви з Джонні називаєте Платона Лисом, чому?

— Бо Лісовський, — відповідає замість друга Платон, накривши гарячими долонями мої плечі.

Здригнулася, різко повернувши голову. Ольга поперхнулась вином, але вірний Джонні тут же прийшов їй на допомогу. Ромка тихо пирхнув.

— В якому сенсі? — вимовила, здається, одними губами, але професор все зрозумів і почув.

— У самому прямому, лисичко моя, — посміхається цей...цей Князь, збиваючи з пантелику. — Тому що я Лісовський Платон Данилович. А раз ти моя дружина —значить теж Лісовська. Йдемо, у мене для тебе подарунок є. Врешті-решт у когось сьогодні день народження.

Джонні невдоволено загудів, що я приховала цей знаменний факт, Ольга поривалася щось запитати, але Платон вже тягнув мене геть із двору. 

Ледве ми вийшли за ворота, як мене грубо притягнули до себе і поцілували так жарко, що ноги підкосилися, і я вчепилася в широкі плечі мого професора, щоб не впасти. А він підхопив мене на руки і посадив на капот джипа американця, який він чомусь не загнав у двір, хоча варто зазначити, що територія у Зиміна — величезна, заблукати не заблукаєш, але місця для джипа американця точно вистачить, ще й залишиться.

І будинок у Ромки добротний, двоповерховий з похилим дахом, верандою і вишневим садом.

 Платон говорив, що цей будинок його батьків, правда бувають вони тут нечасто – мати чомусь не любить сюди приїжджати. А територія саду колись була величезним городом, де росла картопля, помідори, огірки та інші радощі сільських жителів. Шість років тому Ромка переорав весь город і висадив вишні різних сортів.

Роком раніше побудував свій власний будинок, куди хотів привести свою сім'ю. Але коли закінчив будівництво — виявилося, що приводити туди нікого.

— Зима так і не зміг увійти всередину, — каже Платон, влаштувавшись між моїх ніг і погладжуючи мою спину в той час, як я запустила пальці в його волосся і повільно прочісувала ними від потилиці до верхівки і назад. — І продати не зміг. Шість років впевнений, що одного разу вона увійде туди його дружиною.

Я слухаю уважно, відчуваючи тугу в кожному його слові. Тугу про друга і його загублене кохання, яке він наполегливо намагається повернути в своє життя. Слухаю, тримаючи в голові зізнання мого професора, щоб не забути вивудити з нього всю правду. І тільки коли Платон каже, що боїться за Ромку і йому не хотілося б залишати його одного, мене раптом осіняє.

— Стривай, — стукаю вказівним пальцем по губах, — виходить, Ромка кохає Мілу вже сім років?

— Даря, — він перехоплює моє зап'ястя, заводить собі на потилицю і дивиться так, немов я тільки що пірнула в клітку з тигром. — Не роби так, дівчинко моя, не спокушай.

Не робити? Здається, мій дорогий професор зовсім забув, що заборонений плід солодкий і чим більше заборон, тим сильніше хочеться його спробувати. Закушую нижню губу під тихий подих свого чоловіка.

— Так що там з Ромкою? — нагадую чоловікові, що залипнув на моїх губах. — Він дійсно кохає Мілу?

— Так, Даря, кохає. Із самої їхньої першої зустрічі. А вона…

Він не домовляє, знову підхоплює мене під стегна і ставить на землю.

— Самі розберуться, не маленькі.

Відкриває пасажирські дверцята.

— Я таки хочу тобі дещо показати і розповісти. Тобі сподобається.

— Далеко їхати? — цікавлюся, не поспішаючи сідати в машину.

— Хвилин п'ятнадцять, якщо пішки.

Посміхаюся, стаю навшпиньки, щоб дістатися до губ мого задумливого і зараз такого спокусливого професора, і ледь торкаюся, лоскочучи своїм диханням і злизуючи смак кави і мандарин.

— Тоді, може, погуляємо?

І не чекаючи відповіді, просто тягну Платона подалі від чорного монстра.

На вулиці вже темно, у будинках селища запалюються рідкісні вогні, а ми просто йдемо по порожній вуличці, тримаючись за ручки, точно школярі.

У цю пору року в таку чудову погоду зірки такі яскраві і висять так низько, що я раз у раз тягнуся навшпиньки, готова зловити хоч одну в свої долоні. Платон регоче і тут же розповідає, в яке сузір'я входить та чи інша зірка. Ділиться загадками Всесвіту, точно чарівник, не забуваючи розбавляти їх легендами і байками, якими люди наділяють зірки.

Але коли ми звертаємо на ґрунтовку, гублячись під кронами липового гаю, зірки ховаються в зеленому листі, проглядаючи то тут, то там, немов підглядають за нами. І я жартівливо попереджаю, що підглядати недобре якраз тоді, коли Платон притискає мене до шорсткого стовбура липи і цілує.

Він важко дихає і коли насилу відривається від моїх губ, у його темних очах відбиваються зірки.

— Цьому гаю більше сотні років, — розповідає Платон після чергової зупинки на поцілунок. — Хто і коли його висадив достеменно невідомо, але тут зустрічається кілька лип, вік яких сягає ста двадцяти років. Десять років тому її хотіли вирубати і побудувати тут пансіонат. За гаєм є озеро, теж Липове, — посміхається він, обіймаючи мене за плечі. — Дідько, Дарька, ти зовсім замерзла, — раптом злиться і стягує з себе піджак, закутує мене, і я ховаю ніс у м'якій тканині, що пахне аквареллю і трошки липою.

— Я не замерзла, — бурчу, але в його піджаку так тепло і затишно, що я не поверну його ні за які пряники. — Але дякую.

— Ох, Ластівко, — зітхає так, немов я вередлива дитина, і знову обіймає.

— Слухай, чоловіче мій, — знову бурчу я, згадавши, що він дуже спритно пішов від теми, яку відкрив ще в альтанці у Зиміна, але за весь час шляху так і не сказав більше ні слова, — ти звичайно майстер заговорювати зуби, але я так і не зрозуміла, чому Лісовський, якщо Галицький?

— Жодного терпіння, — раптом сміється Платон, підштовхуючи мене в спину.

Роблю кілька кроків і липи розступаються, відкриваючи моєму погляду величезний сяючий будинок.