Розділ 1

Так, я не вивчилася на економіста, як мріяли батьки, і не стала інженером, як брат, зате я такий перукар, що народ до мене за два місяці наперед у чергу записується. У робочу зміну чаю випити ніколи! І працюю в найкращому салоні міста, куди візьмуть не кожного. По центру ходжу, як королева, бо всі вітаються — особливо біля мерії. А як не вітатись, коли всі відомі та важливі особи в нас обслуговуються?

І, якщо вже на те пішло, так і заробляю не менше брата. Два роки гроші на машину накопичувала, але ж купила — Деу Матіз! Згодна, не Феррарі, але ж Вовці чотири тисячі умовних на квартиру безоплатно відвалила. А особисто мені й моєї машинки вище маківки вистачає!

— Тату, ну до чого тут Вовка та сходи? — опустила я плечі. — Я ж до останнього думала, що в нас із Жориком все серйозно. Що в нас буде сім’я, діти. Що він подорослішає і зрозуміє: мама, звичайно, добре, але в нього має бути своє життя! Адже він добрий і мене любить.

Тато пирхнув, мама зітхнула, а я тут же похмуро себе поправила, згадавши телефонну розмову зі свекрухою, що не відбулася, з якої й дізналася, що в колишнього з’явилася інша:

— Точніше, любив. Але тепер усе! Набридло, хочу почати нове життя з чистого аркуша! Ось зараз і хочу! Ви маєте рацію, давно настав час розрубати цей гордіїв вузол і зізнатися, що нічого в нас не вийде, поки жива Сльоза Крокодилівна. Тому і йду. Завтра вітер зміниться, Жорка знову стирчатиме біля під’їзду, і я, як завжди, не витримаю. А я хочу витримати, інакше ми так і двадцять років будимо мучити одне одного.

Шайба пролетіла повз ворота, тайм закінчився, і батько встав з дивана. Підтягнув домашні штани.

— Наташо…

— Стривай, мати! — тато зупинив маму, притиснувши до себе. — Все правильно наша дочка каже! — кивнув схвально. — Тільки цього разу, Наташка, якщо вже зібралася рубити, то так рубани, щоби відсікло по-серйозному! — Він стиснув руку в кулак і потряс біля обличчя. — А ми, якщо цього тхора тонконогого побачимо, то і скажемо, що ти на Аляску поїхала. І нічого нашій дочці голову морочити!

— Сергію, заспокойся! Наташа з Георгієм самі у всьому розберуться, — делікатно зауважила мама, відчуваючи, що старший Феякін запалюється.

— Та турбуюся я, Людо! Переживаю! Наташка надто добра в нас, уся в мене! Я її, можна сказати, душею відчуваю! Тонкими фібрами, не те що ти!

Ой. А ось це тато даремно — у мами відразу розгорнулися крила. Точніше, руки уперлися в боки, і вся делікатність зникла, пішовши на крутому розвороті в піке.

— Що-о?! — вона поставила окуляри на маківку й змахнула віями. Зсунула над переніссям брови. — А ти думаєш, Феякіне, я не відчуваю? Я не хвилююся?! Та в мене серце більше твого болить на все це дивитись! То сходяться вони, то розходяться! То Жорка нашій Наташці супчики варить, очей із неї не зводить, а то до мами біжить! То є його черевики в нашому передпокої, а то вже ні! Не для того я доньку двадцять п’ять років виховувала, щоби ця пришелепкувата Ізольда зі своїм сином їй голову морочили! Не для того сиджу з тобою по пів року на дачі, щоби Наташка своє життя влаштувати могла! Ти думаєш, Сергію, у мене фібер немає?!

— Фібр, Людо.

— Та грець із ним, одна петрушка! Є вони в мене! І тонші за твої!

— Мамо, тату, ось бракувало ще й вам посваритися! — я підійшла до батьків і чмокнула обох у щоки. Повернувшись до порога, поправила шапку і знову взялася за валізу. — Та не засмучуйтесь ви! Що буде, то буде, а я пішла!

— Куди? — запитали батьки в унісон, а Лайза ще і зверху підгавкнула.

Ось недогадливі.

— Шукати своє щастя, звісно!

— Як завжди, до Машки? — здогадався тато, гукнувши навздогін.

Я на мить зупинилася й задумалася. Є в мене нерозлучна подруга — Маша Малинкіна. Чудо-людина, а не дівчина. Ми з нею з дитинства не розлий вода. Як то кажуть, і в радості, і в скруті разом. І діток її я обожнюю, як своїх власних, але сьогодні я йшла не до неї. Сьогодні в житті Машки світило сонце на ім'я Дімка Гордєєв, наш спільний однокласник, і я не збиралася Малині заважати.

За традицією мелодрам тут, напевно, варто пустити сльозу. Все ж в героїні особисте життя розвалилося. На подвір’ї холод, вона йде в ніч, і можна легко уявити, як хрумтить під її ногами лід, залишаючи в місті, скутому міцним морозом, одну… А я раптом озирнулась і усміхнулася.

Коли ти народився оптимістом, неможливо не вірити у світле завтра!

— Ні, тату, не до Машки. Уявляєте, я собі на три місяці квартиру винайняла! Шикарну, з вітальнею та спальнею! З місцем на стоянці та балконом у десять квадратних метрів! Житиму, як царівна в теремі, на тринадцятому поверсі! І головне, що на іншому кінці міста!

— Три місяці? — ахнула мама й повернула на ніс окуляри. Перезирнулася з татом. — А як же ми, Натулю? Як же ми без тебе так довго?

То була дилема. Але ж я могла приїжджати? І телефонувати? Куди б я не пішла, тут завжди буде мій дім.

— Мам, ти мене двадцять п’ять років виховувала, поживіть уже, нарешті, для себе, гаразд? А мені час зрозуміти, чи зможу я бути одна, чи ні.

Двері відчинилися, і я пішла.

Коли діти дорослі, їх важко зупинити питаннями.