Розділ 5, 2 частина

— Торт я з підлоги зіскрібати не стану, — кинув боксер гидливо крізь зуби. — Не сподівайся!

— Добре, купиш новий, такий самий, — погодилася, повернувшись. — А ще пришиєш ґудзик до кожуха, який відірвав. Черговість сам вибирай!

— Що? — а очі ж у нього, коли розплющив, виявилися світло-сині. Такі, які бувають у гарних хлопців, за якими дівчата табунами носяться. Хоча… світло на майданчику все ж таки поганеньке. Та, напевно, здалося! — Ніколи!

Миттєво забувши про очі, я зробила крок уперед і вперто виставила підборіддя, і не думаючи лякатися хлопця, що грізно нависнув наді мною.

— А якщо “ніколи”… — прошепотіла з гнівом, але відразу підвищила голос до команди: — Значить, бери та шкреби торт! Не я його туди кидала!

— Ні, ти не Фея, ти — відьма!

— А ти — Халк! Хам і… — чим би його ще таким словесно вжалити? — І дилетант, ось!

— Ах ти… З-змія!

— Від Крокодила чую!

— Шантажистка!

— Та ти мені руки цілувати маєш!

— Чого-о?! За що це?

— За те, що не здала тебе під арешт! Але ж я можу й передумати! — Я підвелася навшпиньки, щоби дотягнутися до обличчя свого кривдника. — Гаспид ти, ось хто! А ця квартира все одно буде моєю!

— Я так не думаю!

— Не сумніваюся!

— Чому це?

— Та тому, що тобі нема чим думати! Тук-тук! — Я постукала цього Беркута кулаком по лобі. — Чи є хтось вдома? Чи знову дятел за старшого?

— Що-о?! Та я тебе…

Ну ось. Обійматися поліз. Трохи коліно різко не підняла, як брат навчав. Навіть шкода, що правоохоронець завадив.

— Хе-хе! — раптом пролунав  явно штучний кашель, перериваючи нашу суперечку, і ми обидва повернулися до поліціянта, важко дихаючи від напруження.

— Ну що, молоді люди? — запитав Лєшенко. — Якщо домовилися, то я поїхав? Чи краще допомогу викликати? Настав час мені повертатися.

Він суворо глянув на боксера, і той не витримав.

— Що ви так дивитеся на мене, сержанте? Завтра ж з-під землі дістану цю агенцію і шкуру з них спущу! Я не б’ю жінок. Навіть таких шкідливих! Уже один день із цією Мегерою… — наші погляди знову зустрілися і спалахнули, — якось витримаю!

— Ха! Мені навіть страшно уявити, що з тобою буде, якщо ти спробуєш мене хоч пальцем торкнутися! — не стрималася я. Дуже хотілося після всього останнє слово залишити за собою.

— Громадянко Феякіна!

— Що?

— У разі чого — телефонуйте, — козирнув поліціянт. — Вживемо всіх необхідних заходів!

— Дякую за допомогу, сержанте. З усього серця! — щиро подякувала доброму чоловікові.

— Громадянин Беркут?

— Так.

— Ви вже поставте дівчині ялинку. Все-таки свято. Ну, я пішов!

Сказавши це, Лєшенко увійшов у відкритий ліфт і поїхав, а ми залишились на майданчику втрьох. Два Халка і я — не дуже сильна, але дуже розсерджена Феєчка.

Ох, ні, ще красень кіт. І поки ми всі троє одне на одного витріщалися, це жовтооке чудовисько примудрилося залізти у квартиру й повернутися на майданчик із ковбасою. Так і пірнуло з пів кільцем вниз сходами.

Ну й чорт із нею, з ковбасою! У мене ще цукерки є — цілих три коробки!

— Ану розступись! — я зробила крок уперед і, протиснувшись між двох широких плечей, гордо увійшла до квартири.

Переступила поріг та посміхнулася. Ну ось, нарешті я вдома! А з прикрим непорозумінням, на ім'я Єгор Беркут завтра розберуся — ранок вечора мудріший!