Розділ 6

Ну от, тепер можна зітхнути й поплакати. Я перевернулася на бік, лягла на подушку й підсунула долоню під щоку. Згадала про пельмені на підлозі, але виходити рішуче не хотілося — чого доброго знову з боксером зчепимося. Адже для нього я теж сюрприз не з приємних.

Та й фіг із ними — з пельменями! Хіба в них щастя? Я й цукерками поснідати можу.

Гаразд, залишу війну на завтра. Сьогодні я відвоювала собі спальню мрії, і хоч спатиму в ній одна, зате неодмінно солодко! А там уже й до білого килима доберуся!

З цим настроєм встала, вимкнула світло й залізла під ковдру — із суто стратегічних міркувань залишившись в одязі. А то раптом знову в бій?

Однак так просто заснути не вийшло. Першу половину ночі я слухала, як за стіною стогнала Зена, наслідуючи актрис із порнофільмів — мабуть, Халк старанно доводив дівчині, що він не дилетант. (Хоча після таких театральних стогонів я б на його місці ще більше в собі засумнівалася). Потім почула голоси вже біля дверей — та він же свою дівчину випроваджує! Вночі? Ні, ну точно га-ад!

А другу половину боксер стукав.

І справді, чи що, послухався сержанта Лєшенка і ялинку мені ставить?

Виявилось, що так. Коли рано-вранці прокинулася й побігла до туалету, несподівано побачила в передпокої зелену красуню заввишки з мене — пишну та струнку.

Не знаю, що в неї там голосно хруснуло від мого падіння, але зараз усе було в повному порядку — хоч бери та вбирай. Ну, треба ж…

Біля порога лежав Амур — кудлатий і гарний. Побачивши мене, пес насторожено підняв голову, але гарчати не став — молодець. Завжди була небайдужа до вівчарок — найрозумніші створіння! Ось і цей молодик із першого разу збагнув, хто в хаті господар!

Пошепки похваливши собаку, повернулася в спальню, узяла улюблений плюшевий халат, айфон, лазневе приладдя і вирушила в душ — сьогодні мені ще потрібно було з’явитися на роботі й обслужити парочку важливих клієнтів. А також розв'язувати питання з агентством нерухомості. Дарма що вечір видався емоційним, а ніч безсонною, я збиралася прийти на роботу свіжою та з усмішкою, а для цього не заважало підняти собі настрій.

Боже мій, яке дзеркало! Яке світло! Яка ванна! У ній навіть гідромасаж є, а душ розміром із літаючу тарілку! І тато не стукає: «Дочко, ну май совість!», і мама не квапить: «Наташа, давай швидше, я на роботу спізнююся!» Лежи собі, кайфуй. А Халк… ну, а що Халк? Я сьогодні глуха. Я сьогодні нічого не чую.

Ага, вночі оглухла!

Не знаю, як ви, а я люблю хлюпатися під музику та співати. У дитинстві навіть на хор ходила — була солісткою. Два роки співала, поки мене не вигнали за бійку з одним хлопчиськом — сином музкерівника. Ну, що вдієш, у мене на вередунів завжди була алергія. Так от, з хору вигнали, але бажання співати нікуди не зникло.

Я взагалі вважаю, що якщо талант живий у людині, то гасити його в собі — злочин!

На айфоні з ютуба підтягувалась святково-різдвяна добірка пісень, і я із задоволенням їй вторила, намилюючи голову.

— Джингл бе-елз, джингл бе-елз, джингл о-ол зе ве-ей! Трам-пам-пам, парам-пам-пам, ін ван хорс опенс лей. Хей!

Ту-ду-ду!!

— Гей ти! Співачко! Якщо за хвилину не вийдеш, я двері знесу! Я не жартую!

Та зрозуміла я. Вже хвилин двадцять минуло з першої загрози, а боксера як заклинило. Усе не жартує і не жартує. Кажу ж, дятел за старшого! Ще б дзьобом у двері постукав.

— Нічого, як знесеш, так і вставиш! — пустила водичку, змиваючи піну з волосся. — Телефон поліції я знаю. Зникни, Масику, у мене душ!.. Е дей оу ту е-оу, ай сот ай тэйк е ра-айд! Енд суун міс Фані Бра-айт, уоз ситед бай май са-айд. Хей!

Новий рік на носі, а я не винна, що в цій квартирі-мрії ванна зʼєднана із санвузлом. Вставати треба раніше! Щось Халк не дуже за мене переживав, коли я сиділа на майданчику!

— Що? Чорт… Я тобі не Масик! Давай швидше, Меґеро! Ти тут не одна! У мене тренування за півгодини, чуєш!

— Та хоч за три! — Я підняла ногу й перевірила її на гладкість — жодної волосинки! Ворухнула пальчиками — усе ідеально!

Вимкнувши воду, потяглася за рушником. Різдвяні дзвіниці продовжували дзвеніти, але вже тихіше. Я промокнула шкіру й почала намазувати її кремом — люблю доглядати за собою. Особливо коли нікуди не поспішаю, ось як зараз.

— До речі, Масику, а чому ти — Масик-то? — запитала приязно, відчуваючи, що настрій піднявся. — А, наприклад, не Герасик якийсь? У сенсі — Геракл. Чи ти не скрізь великий, а лише у видних місцях? Ну, давай, розкажи, доки стирчиш під дверима. Жах як люблю сльозливі історії!

Халк затих, а я широко посміхнулася, уявивши, як рот хлопця зараз наповнюється зубною крихтою, а очі наливаються кров’ю. Приснула сміхом, прикривши губи долонею.

А ні́чого мені було вночі заважати спати — сам винен! Боксер він там чи хто, а хизуватися правом сильного перед дівчиною — нечесно, і це м’яко кажучи. Не тільки Халк поставив собі за мету забезпечити мені максимально некомфортне сусідство, я теж не збиралася йому поступатися, і ванна була тільки початком. Настав ранок, а разом із ним повернулася і війна за територію. У якій, як то кажуть, усі засоби хороші!

Скоро, зовсім скоро я сидітиму у вітальні на підлозі, на м’якому килимі, почуватимуся султаншею, лопатиму цукерки й дивитимусь кіно. У повній самотності! Бо у «моєї» тимчасової квартири не може бути двох господарів — це ж просто і ясно, як день!

Сподіваюся, що вже сьогодні ми з агентством виправимо непорозуміння, і тренер із боксу Єгор Беркут зникне з мого життя так само швидко, як у ньому з’явився. Раз і назавжди!

А знаєте, що найсмішніше? Що якби я опинилася на місці Халка, я б уже давно мені світло відключила! Відрубала б автомати й спокійнісінько дочекалася, поки шкідливій дівчині набридне сидіти в темряві мокрою куркою і з зайчиками в очах. Це ж елементарно! Але боксери, як усім відомо, не найкмітливіші чоловіки на світі. А мені що, мені тільки на руку!

За дверима ванної кімнати підозріло стихло, і раптом згасли лампи — на стіні та на стелі. Однієї миті навколо стало так темно, що хоч око виколи, немов у вугільній шахті. І жодної смужки світла, ніде!

Ні, не може бути! Халк не міг прочитати мої думки? Чи зміг?

Я зробила крок і спіткнулася об круглий килимок, махнувши руками. Та твою ж! Ледве не впала, але зате час виграла. Усе одно плюс!

Відшукавши на вішалці халат, навпомацки влізла в нього, запахнула на грудях, затягнулася поясом, і так само навпомацки підійшла до дверей. Відкривши замок, повернула ручку… проте вийти не вдалося.

Що відбувається? Не зрозуміла.

— Гей, Халку! Відчини двері! Я знаю, що ти там!

— Навіщо? — почула рівний і холодний голос. — Сиди, якщо тобі так подобається.

Мені не подобалося. От якщо не по-моєму, то мені страшенно не подобається! Прямо до обурення!

Я посмикала ручку. Зачинено! Ще покрутила замок.

— Гей, ти, гоблін вухатий! Ану швидко відкрив! Зовсім знахабнів? Що за жарти?

Жартівник відповів досить грубо:

— Ще одне слово, Відьмо, і я заб’ю ці прокляті двері дошками!

Що?

Я ахнула. І спалахнула. Ось прямо-таки запалилася!

— Не встигнеш! Якщо ти мене негайно не випустиш, я тобі твої дошки до лоба приб'ю, а двері виб’ю до біса! Мені на роботу треба, зрозумів? Попереджаю!

І постукала грізно: ту-ду-ду! Мовляв, бачиш, як усе серйозно!