Глава 1

Знаєте, що найогидніше у стосунках? Особливо коли вони дійшли до стадії знайомства з батьками. Побачити голий зад свого хлопця на задньому сидінні його машини, стоячи надворі й розуміючи, що дівчина під ним – не ти.

Фу, до чого ж це гидко й бридко!

Мені здалося, що мене виверне просто там – прямо на капот його нового довбаного пікапа. І якби в ту мить у моїй руці замість дорожньої валізи опинилася бита – клянуся, на одну підлу дупу в цьому світі стало б менше! А так я тільки копнула двері ногою, крикнула колишньому, що між нами все скінчено, і втекла, загубивши валізу. Помчала, розмазуючи по щоках сльози разом із тушшю, не розбираючи дороги нічними вулицями кампусу, лишивши позаду парковку, його дурнуваті обіцянки й вісім місяців мого життя, які щойно перетворилися на пил.

Вітаю, Брі Адамс, чудове завершення довгих вихідних! Ти знову вільна, усі особисті плани на літо полетіли під три чорти, а перше правило статуту найкращих учениць: «Нізащо не інвестувати свої почуття в ризикові активи – тобто в хлопців», - знову актуальне, як ніколи! Оплески мега-невдасі!

Правильно бабуся сказала, коли я вперше показала їй фото Тревіса: «Бріар, дитинко, він тобі не підходить. У цього хлопця надто хитрі очі. Такими очима не люблять, такими очима шукають, ким би поживитися. Він для тебе надто дрібний». Браво, бабусю, ти, як завжди, виявилася провидицею. Зрадник!

А я ж одразу знала, що в нас із Тревісом нічого не вийде. Коли він уперше мене поцілував, моє серце не тьохнуло, як пишуть у любовних романах, воно просто ліниво качало кров. Точнісінько так само, як із Чадом Двейном на випускному, коли він заліз мені під спідницю і в прямому сенсі слова пустив слину на мої груди. Тоді я «випадково» влучила йому ліктем у ніс, бризнула кров, і рясне слиновиділення тієї ж миті припинилося. Але цього разу я сказала собі: «Гаразд, Брі, ти не гірша за інших. Тобі час завести стосунки. Зате Тревіс симпатичний». І ось результат.

Дурепа!

У підсумку до двадцяти років у мене сформувався чудовий список життєвих досягнень:

Я майже закінчила курс вищої математики на «А».

Я вмію варити ідеальну каву без турки.

Я офіційно стала героїнею паскудного любовного роману в м’якій обкладинці, купленого на заправці за півтора долара.

От уже пощастило!

На тринадцятій хвилині мого марафону в сльозах моя дихалка нарешті здалася й заблагала: «Брі, люба, ти, звісно, бігаєш швидко, але ми математика й фінанси, а не легка атлетика. Скинь швидкість, серденько, час би вже пригальмувати!»

Ноги раптом заплелися, рішучість здулася, і я опинилася перед єдиним джерелом світла на цій темній вулиці відразу за межами кампусу – біля ресторанчика-дайнера «У Луї».

Заклад мав такий вигляд, ніби бачив усі стадії студентського гріхопадіння ще з часів В’єтнамської війни. Але тут горіло світло, пахло кавою, і над дверима бадьоро дзинькнув дзвіночок. Дзеркало ліворуч безжально показало, що я маю жалюгідний вигляд: розпатлані каштанові кучері, червона заплакана фізіономія і туш, що сповзла на щоки жалобними стрічками. Додайте до цього загублену валізу, відчуття, що я найбільша невдаха у світі, і пазл складеться.

- О, а ось іще одна жертва недільного вечора. Заходь, мила!

Біля стійки протирала склянки літня офіціантка в червоному фартуху (треба розуміти, дружина того самого Луї). Побачивши мене, вона професійно махнула рукою:

- Заходь, ми відчинені. Хочеш чимось перекусити?

- Ні, не хочу. Можна мені просто каву. Будь ласка.

Окрім мене в кафе вже сиділа закохана парочка – воркувала біля вікна, наче двоє героїв із реклами майонезу. Яка нудотна ідилія, дайте мені тазик. Ще один хлопець спав у кутку за розкритим лептопом. Засунувши пальці в тарілку з недоїденою картоплею фрі, він розплющив щоку об стільницю і посопував (вочевидь, навчання його наздогнало). І ще один темноволосий хлопець самотньо сидів за третім столиком і пив колу з таким виразом обличчя, ніби щойно дізнався, що Земля таки пласка і її на собі тягнуть кляті черепахи.

Я важко осіла на червоний вініловий диванчик за четвертим столиком, склала руки на липкій стільниці й уткнулася в них обличчям.

Чудово, Бріар. Твій перший забіг у «серйозні стосунки» пройдено, і ти в аутсайдерах. Завтра о восьмій тридцять ранку лекція з прикладної математики, вести її буде приголомшливий професор, до якого ти мріяла потрапити весь перший курс, а ти сидиш тут, як панда, і розпадаєшся на молекули, поки твій колишній хлопець-кобель займається сексом у найкращі роки свого життя із симпатичною дівчиною – інших Тревіс не помічає.

Я тихо схлипнула. И-и-и…

- Твоя кава, мила.

- Дякую.

Я схлипнула ще раз, потім іще, і час в «У Луї» потік із тією швидкістю, з якою зазвичай розтікається по столу густий кленовий сироп, схожий на мої сльози. І мені ж навіть не цікаво, чи шукає мене Тревіс. Яка тепер різниця? Просто прикро й гірко, що мрії завалилися. Я ж у якийсь момент повірила, що в нього до мене любов. Що в мене до нього – почуття. Що наша довіра одне до одного неодмінно перетвориться на щось більше. Треба просто пройти цей шлях правильно і не наробити помилок, і тоді все вийде. Я ж розумніша за всіх дівчат, правда?

Але виявилося, що розбиратися в точних науках – не те саме, що розбиратися в хлопцях. Спасибі життю: воно знову довело, що вміє навчати краще за будь-які підручники.

Спочатку з дайнера, хихочучи й цілуючись, забралася закохана парочка. Потім прокинувся хлопець за лептопом. Він із апетитом доїв холодну картоплю, запхав ноутбук під пахву і вивалився на вулицю. У ресторанчику залишилися тільки темноволосий хлопець за сусіднім столиком, я та офіціантка.

- Долити, мила? – жінка виникла поруч із пузатим скляним кавником у руці й співчутливо мене оглянула. – Твоя вже охолола.

- Так, будь ласка, - пробурмотіла я, піднімаючи від рук заплакане обличчя. – І… я за все заплачу. І за каву, і за оренду цього диванчика.

- А тобі, хлопче? – звернулася вона до мого сусіда, наповнивши мою склянку. – Може, теж чогось гарячішого? Щось ти сьогодні зовсім розкис, Каю.

Хлопець за столиком навпроти й далі сидів, дивлячись на свої пальці й порожню бляшанку з-під коли. Відсунувши її, він байдуже кивнув:

- Можна. Дякую, Мері.

Ще за пів години електронний годинник на стіні показав північ, я встигла видалити з інстаграма всі фотки з Тревісом, заблокувати його дзвінки й підлу сутність, коли Мері вийшла в невелику залу з відром і шваброю. Стала протирати стільниці й мити підлогу. Ми й далі сиділи кожен у своїх думках, аж поки швабра офіціантки не зачепила сусідній столик.

- Так, красеню, - жінка поправила фартух і рішуче мотнула підборіддям у мій бік. – Пересідай-но за столик до цієї юної міс, мені треба вимити твою половину зали. Все одно обоє страждаєте, то хоч зекономите мені час.

Хлопець повільно моргнув і підняв відсторонений погляд спершу на Мері, а тоді перевів на мене. На секунду мені здалося, що він зараз встане й піде. Навіщо йому сидіти зі мною? Але він тільки важко зітхнув, узяв свою склянку із залишками кави, мобільний і мовчки пересів на вініловий диванчик навпроти мене.

Ми подивилися одне на одного, і між нами зависла пауза завглибшки як Гранд-Каньйон. Як між двома товаришами по нещастю, що раптом опинилися на двох тросах, натягнутих над прірвою.