Глава 1

Коротка пряма. Повернути тебе.

— Я кохаю тебе.

— Руслане, ти п’яний.

— І що? Це нічого не змінює, Сніг. Я кохаю тебе.

— Я маю ім’я, а не це дурне прізвисько. А ти маєш хвилину, щоб вийти з моєї кімнати. Будь ласка, це не моя вечірка, я хочу залишитися наодинці. Мені потрібно навчатися.

— Ти така правильна, як бісова методичка! Тобі просто потрібно жити!

— А ти, як і раніше, зіпсований, егоїстичний хлопчисько! Який звик отримувати все, що хоче! Не знаю, навіщо я взагалі розмовляю з тобою.

— У тебе все життя складається з одних довбаних правил! Не набридло?

— Ні. Мої правила — це моя справа! У всякому разі, я хоча б розумію, що кажу й кому!

— Думаєш, я брешу?

— Гадаю, ти граєшся. Забавляєшся. Тобі подобається ставитися до людей, як до іграшок. Заганяти їх у кут і спостерігати, що ж буде далі? Як бачиш, я теж тебе добре знаю.

— Але не до тебе. Ти для мене не іграшка!

— Руслане, припини! І до мене теж. Годину тому в сусідній кімнаті ти сидів на дивані й цілувався з дівчиною. І тобі, безперечно, подобалося те, що ти робив. То навіщо ти тут? Я тебе не запрошувала.

— Помітила, значить? І що? Вона для мене нічого не значила, я хотів тебе позлити.

— Позлити? Слухай, Марджанов, а ти, виявляється, ще більш зіпсований, ніж я гадала. Мені ні́коли грати у твої дитячі ігри й набридло чути безглузду відмовку «І що?». У мене на злість немає часу, зрозуміло?! І на тебе теж!

— Сніг, чому твій хлопець утік? За цими дверима у квартирі перебуває п’ять статевозрілих придурків, а він підібгав хвіст і дав драпака, кинувши тебе одну. Злякався?

— По-перше, один із цих п’яти придурків, як ти правильно помітив, мій брат. По-друге, ви влаштували вечірку в нашому домі, і я не можу піти. А по-третє, мій хлопець прекрасно розуміє, на відміну від вас із Ромкою, що мені потрібно навчатися, і що вже пізно.

— Не обманюйся! Він тебе тупо кинув!

Я встала з-за столу й стою посередині своєї маленької кімнати, потираючи голу руку біля ліктя. Здається, серджуся, бо мені добряче набридло сперечатися із цим нахабним хлопцем, який ще вчора був незграбним підлітком, але за останні два роки витягнувся й роздався в плечах. І раптом став вищим за мене майже на голову.

Раніше мені було легше ігнорувати його розпещену увагу, а власна спальня не здавалася такою тісною. То чому сьогодні так складно з ним говорити?

— Навіть якщо й так. Як це стосується тебе?

— Ти знаєш.

— До чого ж ти впертий!

— Який є! Кинь його, Сніг, і ми будемо разом!

Я не знаю, плакати мені чи сміятися, дивлячись у синяво-чорні, немов чорниця, очі найкращого друга мого брата. Несподівано сердиті й безкомпромісні. Що належать розумному хлопцеві, із цим не посперечаєшся, але який абсолютно не звик до відмов.

— Руслане… — я видихаю, намагаючись заспокоїтися й відповісти нормально, але за дверима голосно лунає музика, і мені однаково доводиться підвищити голос: — Будь ласка. Я не жартую, у мене попереду тиждень заліків, а потім іспити в університеті. Мені потрібно до них готуватися, якщо я хочу закінчити рік добре. А я хочу. Я мушу…

— Це твоє «мушу» — нудьга смертна, Сніг! Як і твій хлопець!

Неможливий! Рідко в кого виходить вивести мене з рівноваги, але Руслану це вдається постійно!

Дивно, як із капосного хлопчиська, що не давав мені проходу в школі, він перетворився на палкого закоханого. Три хаха! Звичайно ж, я знову злюся!

— Так, нудьга, — відповідаю, розсердившись. — Як і я сама! Бо в мене немає мами-судді з необхідними зв’язками, і тата-директора в особистому користуванні. У мене їх узагалі немає! І я не єдиний розпещений синочок у родині! І, так, я маю думати, як жити завтра! Уяви собі, я усвідомлюю те, що батьки Ромки не можуть усе життя про мене піклуватися. І я намагаюся й для них теж! І, ні, мені не соромно бути такою нудною, зрозумів, Марджанов? Ні краплі!

— Я ніколи не казав, що ти нудна.

— Ти зараз саме це й сказав! У вашій компанії, напевно, є дівчата цікавіші й привабливіші за мене. То що ти забув у моїй кімнаті?

— Вони не ти. І ніколи не будуть.

— Вони кращі! Ось і повертайся до них і поцілунків! — я теж можу бути впертою. — А мені треба навчатися.

Я поправляю волосся й відвертаюся, щоби повернутися до свого невеликого столу. На ньому розкладені конспекти й аркуші з видрукованими тестовими завданнями, на мене чекають ще кілька годин навчання, але Руслан раптом зупиняє мене, зробивши крок слідом, і ловить сильною рукою моє голе передпліччя.

Я давно змирилася з друзями й вечірками молодшого брата й багато до чого готова. Я готова перечекати ці вечірки, надівши навушники й зачинившись у своїй кімнаті. Готова не помічати парочки, що цілуються в кутах, і зацікавлені погляди друзів Ромки. Але не до того, що дотик Руслана раптом обпече шкіру, і я здригнуся, обернувшись.

— Алісо…

— Що ти робиш?..

Секунда, і ми обоє опиняємося притиснутими до дверей, які ще недавно хлопець загороджував собою. І коли тільки він встиг стати таким сильним і… сміливим?

Хоча від відсутності останньої якості він ніколи не страждав.

— Поцілуй мене, Сніг.

— З… з глузду з’їхав? — я сама чіпляюсь пальцями в міцні плечі, раптово відчувши гаряче дихання Руслана на своїх губах. — Відпусти.

Від нього пахне алкоголем і сигаретами. Не сильно, але удосталь, щоб він почувався готовим іти далі. Ковзнувши рукою на мою спину, він нахиляється до мого вуха:

— Не відпущу, поки не відповіси. Мені однаково!

— Що ти хочеш знати?

— Запитай мене, що б я робив зараз, якби ти була моєю дівчиною.

Він присувається тісніше й вимагає, доторкнувшись моїх стегон своїми:

— Запитай, Сніг!

— Що… Що б ти робив?

Жар від грудей Руслана обпікає, а губи ковзають щокою так ніжно й ласкаво, що я буквально гублюся, не розуміючи, що відбувається.

— Ми б зачинили ці чортові двері на замок, і ти гола сиділа б зараз на моїх стегнах. І мій язик був би в тобі так само глибоко, як і мій…

О господи. Я ледь не задихаюся.

— Замовкни! — Слова миттєво протвережують, і я відштовхую хлопця від себе. — Я не хочу це слухати!

— Але це правда, Алісо! — Він знову присувається й дивиться вперто. Темні очі блищать чи то від хмелю, а чи то від нашої близькості. — І ти це знаєш!

Долоня Руслана лягає на мою щоку, а губи наближаються. Я насилу скидаю її, сповзаючи по дверях убік.

— Божевільний, перестань, — прошу. — Ти молодший за мене!

— І що? — (Ну, звісно. Як же без улюбленого запитання-відмовки?) — Усього на рік. Навіть менше, якщо рахувати за днями.

— Ти практично школяр!

— Уже тиждень, як ні.

— Ти…

Але Руслан обіймає мене, і більше я вирватися не можу.

— Сніг, будь зі мною. Я довго чекав, поки чортова школа закінчиться, і ти зможеш сприймати мене серйозно. Твій хлопець передбачуваний, як тупа дошка оголошень. Він придурок, який мріє трахнути когось на стороні, тому що боїться до тебе доторкнутися.

— Це не правда!

— Правда! Інакше б він був зараз із тобою!

— А ти, отже, не боїшся?

— Я — ні. Я мрію до тебе не тільки доторкнутися, а й любити.

— Замовкни, будь ласка.

— Так поцілуєш?

— Звісно, ні!

Руслан кривиться. Гарний і нахабний уже у свої неповні вісімнадцять. І набагато досвідченіший за мене, хоча я нізащо в цьому не зізнаюся.

Обхопивши мої щоки руками, він сам притискається до моїх губ і пробує поцілувати, але досвіду відмови в нього немає, і поцілунок виходить незграбним і болючим.

— Чорт, я вмію краще, правда.

— Пусти.

— Алісо…

— Пішов до біса, Марджанов! Ти мені ледь зуб не вибив. Повертайся й тренуйся на своїх подругах!

— Все одно ти будеш зі мною!

Я майже сміюся від злості, витираючи долонею прокушену хлопцем губу.

— З тобою? Скільки? Тиждень? Місяць? Скільки ти зазвичай зустрічаєшся з дівчатами? Поки не задовольниш інтерес? Або поки не доведеш друзям, наскільки ти крутий?

— Анітрохи.

— Брешеш! Я давно виросла з таких казок.

— Гаразд. Поки не одержу те, що мені потрібно, задоволена?

Я остигаю, чорнильні очі виблискують, але ця битва ні до чого не приведе, і цього разу мені вдається відштовхнути хлопця й відійти від дверей.

— Ну, хоч чесно, — відповідаю. — А тепер іди, Руслане, і викинь мене з голови. Або я поїду звідси й повернуся тільки тоді, коли ти виростеш. По-справжньому виростеш, щоби перестати зі мною гратися.