Розділ 14
Глава 8, частина 1
Ми заснули під ранок, а коли прокидаємося і я бачу час на настінному годиннику, то перша сідаю в ліжку, вибираючись з обіймів Руслана.
— О, господи! Уже майже дванадцята дня! — дивуюся, відводячи від обличчя сплутане волосся. — Мені пора!
— Сніг, ти куди? — хрипким від сну голосом бурмоче Руслан і знову ловить мене за талію, притягуючи до себе. — Ще рано. Полеж зі мною.
— Рано? Нічого так, день надворі! — я знову виплутуюся з рук хлопця, але зробити це зовсім не просто. — Руслане, відпусти. Я обіцяла батькам приїхати на дачу о четвертій годині, привезти фрукти й допомогти приготувати вечерю. Сьогодні ж увечері Новий рік, а я ще навіть не вдома!
Штори в спальні зсунуті неповністю, і день добре висвітлює кімнату й нас. Але ніяковіти ніколи, коли я відкидаю край ковдри й знаходжу в ногах свої бікіні. Одягнувши їх, перебираюся через ноги хлопця й одягаюся. Напевно, так само поспішно, як одягалися в цій же спальні інші дівчата.
Руслан сідає в ліжку й проводить руками по обличчю. Відкинувши із чола чубок, надягає боксери, а за ними штани. Подає мені колготки, які я марно намагаюся знайти, одягнувши верхню частину білизни.
— Ось, тримай.
— Ой, дякую.
— Алісо? Усе добре? — запитує трохи розгублено, помітивши на моїй світлій шкірі сліди від його поцілунків.
Схоже вночі ми злегка захопилися пошуком ерогенних зон, і я теж на секунду завмираю, побачивши своє відображення в дзеркалі розсувної шафи.
— Так, усе гаразд. Але, здається, краще сховати шию, щоби батьки не побачили. Незручно якось.
— Я дам тобі свій шарф.
— Я поверну!
— Та не потрібно…
Руслан теж встає і натягує на себе футболку. Допомагає мені застебнути спідницю на талії, хоча я його про це не прошу.
— Ти не голодна, Алісо? Особисто я — як вовк! — зізнається. — Хочеш, зроблю гарячий лате? Я знаю, ти любиш, а в нас не кава-машина, а звір! Твого брата, коли він тут буває, від неї за вуха не відтягнеш,! Хочеш?
— Ні, дякую, Руслане. Я краще піду!
Я одягаю пуловер, пригладжую волосся й виходжу зі спальні в передпокій. Марджанов теж іде за мною. Дивиться, як я одягаюся, подає шарф і слідом сам натягує кросівки й куртку.
— Тобі не обов’язково мене проводжати, — кажу я, розуміючи, що він зібрався йти на вулицю. — Зараз день, і я знайду дорогу. Тут близько!
— Ні, я проведу!
Уночі було легше бути собою. Навіть за світла лампи на кухні вночі було простіше розмовляти, а зараз ми мовчимо. Ні, не бентежимося, особливо Руслан, просто пам’ять повернула осмислену яскравість подіям, пригадався Рибалко, учорашній вечір, вбиральня, і зараз трохи незручно дивитися на хлопця в ліфті й на вулиці, пам’ятаючи, що ми з ним робили й що він говорив.
А про що він думає, я не знаю.
До мого дому всього кілька зупинок, але ми обоє без шапок, а снігу за ніч на вулицях значно додалося, тож їдемо автобусом і разом ідемо до будинку.
— Може, уже підеш? — запитую я, коли до під’їзду лишається якихось десять кроків і ясно, що зі мною нічого не трапиться. — Я майже прийшла.
— Ще ні. Я не поспішаю.
— Алісо?
— Так?
— Ти зателефонуєш мені?
Ми зупиняємося біля сходів під’їзду й повертаємося одне до одного, опинившись ближче. Піднімаємо обличчя й зустрічаємося поглядами, бо інакше розлучитися не вийде. А ще тому не вийде, що почуття хоч і притихли під світлом дня, та не охололи й не зникли. І я добре бачу їх у темно-чорничних очах Руслана.
— Я…
Бах!
Але відповісти не встигаю. Двері під’їзду відчиняються, і з будинку вилітає Ромка в одних штанях і розстебнутій на голих грудях кофті. Не привітавшись ні зі мною, ні з другом, кидається до Руслана і б’є його кулаком в обличчя, відкинувши на сніг.
— Сволота! Ти остання сволота, Марджанов! — кидає зі злістю крізь зуби, продовжуючи стискати кулаки. — Ніколи тобі не пробачу! Як ти міг? А ще називався другом! Тобі що, дівчат мало? Вона ж моя сестра!
Брат настільки злий, що збирається знову вдарити Руслана, але я йому не даю, налетівши збоку.
— Ромко, стій! Ти з глузду з’їхав?! Припини!
Чіпляюся в лікоть, але брат майже з гидливістю скидає із себе мою руку, обертаючись.
— А ти, Аліско? Що з тобою, мізки втратила?! Знайшла з ким зв’язатися! Йому ж байдуже хто — ти чи інша, ти ж маєш знати! Яке особисте життя? З ким, з ним?! Не сміши!
— Чорт… Ти придурок, Сніжний, — Руслан піднімається на ноги, витираючи снігом обличчя. — Усе не так.
Але знову дістає від Ромки новий удар у вилицю.
— Заткнися! Та пішов ти, Марджанов! Знати тебе не хочу! Я тобі довіряв, а ти зробив із моєї сестри чергову спідницю! Ти коли свою Лейлу в компанію приводив, я на твою двоюрідну навіть не дивився, хоча вона сама на мене вішалася! А все тому, що вважав тебе другом. Другом, трясця! Але більше ні! Вали звідси, поки я тебе не вбив!
Руслан знову встає, та не йде, а я намагаюся втримати Ромку, бо між хлопцями аж іскрить можливою бійкою. Тепер і плечі Руслана набичилися.
— Для мене Аліса не чергова спідниця, і не іграшка, ясно?! — шипить Марджанов у відповідь. — Ризикни здоров’ям, Сніжний, і цього разу ти дістанеш відповідь! У мене до твоєї сестри почуття!
— Що? Почуття? Ха! — зло ірже Ромка. — Насмішив! Чому я про це не знав два дні тому, коли ти трахав Машку в гуртожитку в Ігоря й просив вам не заважати?
— Заткнися!
— А що, не було такого, скажеш?!
— Було, — майже приречено кидає Руслан моєму братові, і дивиться на мене. — Але ти ще не була зі мною, Аліс…
Ще вчора я була з Владом, і за минулу ніч багато чого змінилося, але ж не розкажеш про все Ромці. І, однак, зізнання Руслана болючим відлунням відгукується в серці.
— Аліско, я тебе ненавиджу! — несподівано видає Ромка, помітивши сліди на моїй шиї. — Попалася, як остання дурепа! Ти що, і справді з ним спала?
І чому це звучить так принизливо, що в мене бліднуть щоки?
— Не твоя справа! — відрізаю холодно, поправляючи шарф. — Ти ж перший зараз змішуєш мене з брудом, повідомляючи про це всім сусідам. Чи тобі все одно?
— Я переживав за тебе! І, між іншим, не тільки я, а й твій придурок Рибалко! Поки ти…
— Замовкни! Він більше не мій. Дай Руслану спокій і йдемо додому, Ромо, — кажу тоном старшої сестри. — Нашим батькам тільки чуток про вашу бійку бракувало!
— Алісо, зателефонуй! — вперто просить Марджанов, стоячи з підбитим оком і розбитою губою, коли я коротко дивлюся на нього й повертаюся до під’їзду.
Я знаю, він би міг дати Ромці здачі, але не робить цього. Зате брат сьогодні демонструє рідкісний ідіотизм у всій красі. І зі словами:
— Розмріявся! Хрін вона тобі зателефонує! — відбирає в мене сумочку, дістає з неї телефон і, розмахнувшись, закидає його так далеко, що я втрачаю з поля зору гаджет, який летить.
— Стій! Що ти… Зовсім збожеволів, Ромко! — ловлю руку брата, але пізно. — Я ж його в снігу не знайду!
— Зате телефонувати нікому не будеш! — чую задоволену відповідь. — А я за тебе — червоніти!
Я не знаю, чи остуджує Ромку ляпас, але це вперше в житті, коли я б’ю брата. І чхати на сусідів.
Це боляче, коли для рідних людей ти, виявляється, не вартий поваги.
Я не йду шукати свій стільниковий, вистачить із мене принижень. Його однаково в пухкому снігу не знайти. Я відбираю в брата сумку, розвертаюся і йду додому, не дозволяючи собі ревіти й дивитися на хлопців.
Коли за пів години Ромка відчиняє двері до моєї кімнати й стирчить на порозі, а я збираюся до батьків, прийнявши душ і переодягнувшись у сукню-джерсі, що закриває шию і руки, я повторюю собі подумки, що не хочу з ним розмовляти.
Не хочу.
— Алісо…
І однаково не стримуюся:
— Дурень! Ти не мав права ні втручатися в моє життя, ні чіпати мої речі!
— Мав. Я за тебе відповідаю перед батьками.
— Ти відповідаєш?
— Звичайно. Я чоловік і твій брат!
— Тоді чому телефон, який ти викинув, я купила собі сама? У той час, як ти собі навіть на труси не заробив!
— Алісо…
Але це правда, і він знає. А я додаю:
— Я ні про що не шкодую, зрозумів? Решта — не твоя справа! Я збираю речі і їду до батьків до Різдва — не хочу тебе бачити й не хочу, щоб ти за мене червонів. Можеш і далі вмовляти себе, що не такий, як Руслан. Впевнена, ти чудово зустрінеш Новий рік із якою-небудь гідною поваги дівчиною!
П.С. Дорогі читачки! Дякую, що слідкуєте за історією Аліси і Руслана! Буду вдячна за коментарі і вподобайки ☺️🫶