Глава 9, частина 2

Аліса

Новорічні свята пролетіли, а думки так і не відпустили. І душевна легкість не повернулася, хоча про розрив із Владом я, як і раніше, ні краплі не шкодувала, та в моєму житті вмить багато чого змінилося, і я все ще звикала до цього. Уже не поверталася до себе вчорашньої, але ще й не була готова сказати, чого ж я хочу в сьогоденні.

Рибалко приїжджав знову, і мені здалося, що цього разу ми поговорили спокійніше й одне одного зрозуміли. Я не хотіла повернення ні до стосунків із Владом, ні до нашої дружби. Ми закрили обидва етапи зустрічей, і серце підказувало, що я роблю правильно. Я пообіцяла хлопцеві, що не буду таїти на нього образу й попросила не згадувати про мене. Зрештою, він мав право бути щасливим з іншою дівчиною, якщо вже до цього прийшов. Я просто не вписувалася в коло його спілкування і в його життя.

Але тоді в чиє вписувалася?

Щоразу думаючи про Руслана Марджанова, я не могла собі відповісти чесно, що з нами буде далі. Те, що я відчувала до цього хлопця після нашої ночі, не перетворилося за тиждень ні на досаду, ні на жаль. Одначе й надіями на щось більше не обернулося.

Я розуміла, що він зовсім хлопчисько, такий же поривчастий, емоційний і нестриманий, як Ромка. Такий же захопливий і непостійний. Уявити Ромку в серйозних стосунках із дівчиною було неможливо. Брата вистачало всього на кілька зустрічей, після чого він остигав і вже обтяжувався увагою чергової закоханої зануди, щиро дивуючись, чого ж вона від нього хоче?

А уявити Руслана? Після веселих вечірок, слів брата й дівчат, яких я бачила поруч із ним, хіба могла? Ймовірніше вже ні.

Я залишалася звичайною студенткою, яка живе навчанням і думками, як заробити і як закрити сесію, щоб залишатися найкращою і перспективною. У моїй голові було місце книжкам, словникам і курсам. Іноді прогулянкам і сім’ї. Я не хотіла в цьому зізнаватися навіть собі, але з Марджановим у мене було ще менше спільного, ніж із Владом, з яким я дозволяла собі складати плани.

Мені не підлаштуватися під життя Руслана і його друзів, для цього Аліса Сніжна занадто правильна й передбачувана, вірно він про мене сказав. І я завжди буду думати, що рано чи пізно між нами все обов’язково закінчиться, і боятися закохатися. Боятися відкрити серце Руслану й довіритися його словам так само, як я довірилася його рукам.

І все ж я не могла забути того, яким уважним він був зі мною в нашу ніч.

І не могла забути його.

Мабуть, тому боягузливо відсиджувалася в батьків на дачі всі свята на їхнє задоволення, доки не настав час їхати в університет.

Спочатку додому поїхав Ромка, а потім повернулася і я. Усі вихідні я готувалася до сесії та вчилася, тому перший іспит склала на відмінно. Я якраз вийшла з головного навчального корпусу й прямувала через парк до зупинки, коли біля п’ятачка паркування мене гукнула незнайома жінка.

Брюнетка років сорока п’яти з короткою стрижкою і в дорогій шубі відійшла від автомобіля, біля якого стояла, і махнула мені рукою, назвавши на ім’я:

— Аліса Сніжна?

Я сповільнила крок і зупинилася, повертаючись до неї.

— Так, це я.

Жінку я бачила вперше, але щось знайоме вгадувалося в рисах її доглянутого обличчя, хоча я і не могла сказати, де саме з нею зустрічалася раніше. Можливо, у школі англійської, а можливо тут, в університеті.

Вона наблизилася до мене й привіталася першою.

— Здрастуй, Алісо. Треба ж, яка ти цікава, — здивувалася, і мені здалося, що щиро. — І справді схожа на свого брата Романа. До речі, він дуже симпатичний хлопець.

— Дякую. А ви…

— А я — Ольга Станіславівна. Мама Руслана Марджанова, — представилася жінка добре поставленим голосом і простягнула руку. Я невпевнено відповіла на рукостискання. — Твій брат товаришує з моїм сином і часто буває в нас удома.

— Так, я знаю. Тобто… здрастуйте, Ольго Станіславівно.

Я завмерла, відчувши, як у мене ледь не підкосилися коліна. Ось це зустріч! Навіщо вона мене знайшла?

І раптом сама злякалася нагальної здогадки.

— Із Русланом усе гаразд? Скажіть, із ним усе добре?

Незнайомка продовжувала розглядати мене, але заспокоїла:

— Так, із моїм сином усе гаразд, не враховуючи синців на обличчі та проявів розпещеного характеру. Але про синці ти, напевно, і сама знаєш?

Авжеж, я знала. Досі, після того випадку біля під’їзду, ми з Ромкою не помирилися й спілкувалися натягнуто. Однак, що відповісти жінці, не знайшлася, тільки відчула, як серце в грудях сильно стиснулося, відмовляючись битися… і відпустило.

Вона сама відповіла, неправильно розцінивши мій перестрах і мовчання.

— Не турбуйся. Руслан не розповів нам із чоловіком, де їх дістав. Проте заявив дещо інше, на що ми не змогли не відреагувати, саме тому я тут. До речі, твої однокурсники дуже точно тебе описали. Скажи, Алісо, — посерйознішала жінка, взявшись двома руками за ручки своєї дорогої сумочки й натягнувши спину, — ти вагітна від мого сина?

Що?

Я відчула, що блідну. Хоча куди вже сильніше? Напевно, одні очі на обличчі й видно.

— Я? Н-ні. Чому ви мене питаєте?

— Тому, що наш син, якому вісімнадцять років, раптом заявив, що збирається одружитися. На тобі, Алісо Сніжна. А коли почув, що ми проти… А ми із чоловіком проти… відмовляється з нами розмовляти. Скажи, дівчинко, це була твоя ідея? — жінка затримала на мені уважний погляд світло-карих очей і докірливо підняла брову. — Вибач, але я не вірю, щоб мій син сам до такого додумався.

Я теж не могла в це повірити. У те, що Руслан серйозно наважиться батькам повідомити таке.

— Ні, не моя.

Але Ольга Станіславівна, здається, мені не повірила. Однак кивнула, ніби бере мої слова до відома.

— Отже, ти не вагітна й не схиляла до шлюбу мого сина. Усе вірно?

Запитання звучить негарно і якось дивно. Я ніколи не бачила батьків Руслана, та знала від Ромки, що мама в нього суддя. А зараз на собі відчуваю її тиск. Наче вона вирішила підвести мене до якогось зізнання чи звинувачення, потрібного їй.

Однак я доросла людина — відтоді, як стала сама заробляти, так і подорослішала. А її син — повнолітній хлопець. І, хай там як, я не хочу виправдовуватися за те, що стосується тільки нас.

— Це означає тільки те, що я вже сказала, — відповідаю ввічливо, проте сухо. — Я ніколи й ні до чого не схиляла Руслана. Та це й неможливо, адже ви краще за інших маєте знати свого сина.

— Пропонуєш мені повірити в те, що він сам дійшов до такої думки?

— Так і є, Ольго Станіславівно.

Жінка мовчить, перебираючи пальцями ручки своєї сумки. Залишається на вигляд спокійною, тоді як я напружена нашою розмовою до межі.

Марджанов ніколи не був простим хлопцем, а значить, і його батьки зовсім не прості люди. І я не можу вирішити, як поводитися.

— Алісо, я бачу, що ти розумна дівчина й хочу, щоб ми одна одну зрозуміли, — продовжує брюнетка. — Мій обов’язок матері зробити все, щоб мій єдиний син не припустився в житті помилок. Я і про тебе теж думаю, дівчинко! Він імпульсивний хлопець, привабливий і неординарний — я хоч і його мати, але не сліпа. Його завжди буде знаходити жіноча увага, і ти не зможеш цьому завадити, а син ще не скоро навчиться її не помічати. Мій чоловік так і не навчився. З Русланом складно, але буде ще складніше виправляти наслідки. Якщо ти вагітна, подумай, який із нього вийде батько на відстані й чи треба тобі виховувати дитину самій? Бо шлюбу не буде. Йому треба вчитися. Займатися футболом, розважатися, дорослішати врешті-решт! Я просто не допущу, щоб він зіпсував собі життя. Ти мене розумієш?

Як не дивно…

— Так.

— Ось і добре.

Жінка пробує посміхнутися, однак я не можу їй відповісти тим самим. Хоча справді її розумію.

— Я піду, Ольго Станіславівно. До побачення.

— До побачення, Алісо. Хоча зачекай!

Я вже відвертаюся, коли рука жінки знаходить мій лікоть, змусивши обернутися й подивитися на неї.

— Алісо, я насправді рада з тобою познайомитися. Якщо чесно, я тебе інакшою собі уявляла.

Не знаю, що вона має на увазі, та і яка різниця. Я йду на ватних ногах, відчуваючи потилицею її погляд. І душа щемить від думок, що вона має рацію.
__________
Дорогі читачі, буду дуже вдячна за вподобайки і коментарі! 🤗