Глава 19, частина 2

Ми ще самі до кінця не усвідомили новину, яку почули лише годину тому в кабінеті в Павла Павловича, коли він вручав мені виписку з його клініки, і домовилися обговорити її вдома.

Але не думати про неї неможливо. А прозвучала вона з вуст професора так:

— Оце так, молодь, з вами не засумуєш… Задачку ви мені, однак, поставили. Я-то зрозуміти не можу, чому в Аліси гормони пустують. Не може такого бути на порожньому місці. Виявилося, ще і як може! Поготів, що й місце вже зайняте! Ти при надії, дівчино, термін ще вкрай малий, але ми зобов’язані на це зважати.

Міцний палець професора злітає і дивиться прямо на Руслана.

— Особливо ти, хлопче!

— Як при надії? — розгублено видихає Марджанов. — Тобто, це означає…

— Що саме це означає, тобі Аліса й без мене пояснить. А я зобов’язаний попередити, Руслане, і слухай мене уважно.

— Слухаю, Павло Павловичу.

— Жодного токсикозу — це раз. Завтра відпочиваєте, а післязавтра негайно в клініку до моєї дружини! Вона в мене лікар-гінеколог, і в цій частині дасть мені сто фор уперед! Жодних емоційних сплесків і навантаження на серце — це два. Тож поводься, хлопче, тихіше води й нижче трави. Це зрозуміло?

— Цілком.

— Ніякого грипу, нежиті й алергії. За найменших ознак — негайно сюди! Не я, так мої хлопці знають, що робити. І три — дивитися за Алісою в обидва!

— Так, я зрозумів! А… а це не небезпечно?

— А раніше ти чим думав?

Руслан проводить рукою по темному волоссю й винувато опускає плечі:

— Хотів би я сказати, що тим місцем, у якого немає голови, але це не так.

Професор Шибуєв удає, що не чує відповіді Марджанова, і ставить підпис під лікарським документом.

— Тримай, жартівник! — простягає виписку, і Марджанов бере її. А професор веде далі: — Скільки років живу, не перестаю дивуватися людській природі — ось для кого життя першорядне. Я тобі так скажу, Руслане: що складніші умови, то міцніші плоди. Але вітаміни не завадять. Різного штибу! Гарне харчування й свіже повітря!.. І через два тижні до мене! Разом!.. Давай, одужуй, дівчинко. Усе у вас вийде!

 
Ось така приблизно розмова вийшла в нас у кабінеті професора, і поки ми з Русланом їдемо додому, ми не можемо її продовжити. Розмовляємо з Аннусею, говоримо одне з одним про що завгодно, але не про те, що сьогодні здивувало обох.

Бо в мені мимоволі прокинувся страх за доньку й пам’ять про біль.

А Руслан злякався за мене.

Я це знаю і розумію, що маю перша впоратися. З нас двох першою його заспокоїти, хоч як би дивно це не здавалося.

Ми піднімаємося у квартиру, і Марджанову доводиться ще раз спуститися, щоби принести всі сумки. Він повертається швидко, і однаково хмуриться, побачивши, що я роздяглася й встигла повісити наші з Анною речі в шафу.

— Перестань, Руслане. Ти не зможеш мене завжди опікати. Це дрібниці.

— Зможу, — він уперто заперечує. — Дуже навіть!

— Навіщо? Адже ми вирішили, що я тепер здорова, а отже самостійна. А що ти скажеш, коли я вийду на роботу? Звичайно, не зараз, але коли-небудь…

— Аліско, не буди звіра. Ось «коли-небудь» і поговоримо! — несподівано сердито відповідає, змусивши мене здивовано на нього подивитися.

Я вже встигла впізнати Руслана різним. Й усміхненим із донькою, і неспокійним зі мною, і по-холодному зібраним з іншими людьми. За останні два тижні ми були разом більше, ніж за все життя, то чому ж він нервує?

— А ти небезпечний, Марджанов? — я кидаю йому виклик поглядом, і він тут же здається.

— Не для тебе, Сніг.

Я сама підступаю до нього й підводжуся на носочки, щоби поцілувати в губи. Вони в нього вперті, але податливі, і легко відповідають на поцілунок.

— От і не гарчи. Краще дай порадіти, що ми вдома. Досі не вірю, що я повернулася!

Удома спокійно, і можна нарешті залишитися втрьох. Аннуся щось щебече, біжить разом із нами на кухню й допомагає татові накрити на стіл і розібрати гостинці, поки я дістаю чашки й набираю води в чайник.

Вмикаючи останній, повертаюся думками до своїх речей і свого дому, за яким встигла скучити. Вбираю в себе хатню обстановку, яка дарує мені нове розуміння, що тепер зі мною Руслан. Не на вечір, не на два, а схоже, серйозно й надовго. І хоч усе ми сказали ще в лікарні, але саме те, що я бачу Марджанова на своїй кухні з нашою дівчинкою, говорить моєму серцю, що все змінилося.

Для всіх нас.

Вони з Аннусею йдуть у спальню вкладати Тео й ляльок спати, а я беру речі і йду в душ. Не замикаюся — це одне з правил, яким я погодилася слідувати доти, доки повністю не зміцнію. Роздягаюся й встаю під воду. Із задоволенням поринаю в теплі струмені, які для мене ще довго не стануть гарячими.

Намиливши шкіру, неквапом змиваю із себе піну й шампунь, споліскую волосся й виходжу з душу. Витершись рушником, опускаю його донизу, зустрічаючись у відображенні дзеркала із собою справжньою. Піднявши руку, обережно проводжу пальцями по довгому шраму, що розташувався між моїх грудей — там, де б’ється серце.

Шрам ще не загоївся остаточно, і знадобляться довгі місяці, перш ніж я зможу його не помічати. Перш ніж перестану пам’ятати й думати про те, чим для мене все могло закінчитися.

Руслан заходить у ванну кімнату й бачить мене. Зупиняється на порозі, прикривши за собою двері. Підійшовши ближче, обіймає ззаду, притиснувши губи до моєї скроні.

— Тобі потрібно одягнутися, Алісо.

— Мені не холодно.

— Про що ти думаєш? Сподіваюся, не про якусь дурницю на кшталт цього шраму? — запитує, погано ховаючи занепокоєння. — Сніг, не думай! Ти прекрасна навіть із ним. Іншої такої немає.

Я дивлюся на нього в зображенні дзеркала й бачу, яким поглядом він дивиться на мене. Губи спокійно стиснуті, темні вії опущені.

Він піднімає долоню й прибирає волосся з мого плеча, не даючи воді капати на груди.

— І такого, як ти, більше немає, — раптово зізнаюся. — Я завжди це знала, але боялася, що бути з тобою боляче. А потім біль прийшов без тебе, і сказав, якою ж дурепою я була.

Я прибираю рушник і повертаюся до нього обличчям. Піднімаю голову, щоби побачити повні стиглої чорниці очі.

— Руслане, я думаю про те, — продовжую зізнання, — що тільки завдяки тобі я жива. А ще, що в мене немає на світі людини ближчої за тебе. Будь ласка, скажи, що це правда! Що порок більше не повернеться. Що ніколи…

Він розуміє мене без слів і притискає до себе, немов я кришталь. Тримає біля грудей і обіцяє:

— Більше ніколи, Сніг.

А мені так приємно відчувати його й обіймати. Ховати руки на гарячому тілі, забираючись долонями під футболку. Цілувати ключиці.

— Аліско, обережно! Коли ти мене так обіймаєш…

— Я хочу тебе, Руслане.

— Сніжна, не жартуй.

— Я хочу тебе. Якщо це жарт, то хочу розсміятися разом із тобою. Зробімо це! Роздягнися для мене, або я тебе сама роздягну!

 
Добре, що мені не доводиться просити двічі, і Руслан стягує із себе футболку, знімає штани. Загорнувши мене в сухий халат, мовчки стає під душ, не соромлячись своєї наготи. І, здається, боячись повірити моєму проханню.

А мені подобається дивитися на нього. Я усміхаюся, коли бачу його серйозне обличчя й зосереджений на мені погляд.

Він обертається й відпльовується від піни. Прибирає красивими руками волосся від обличчя, демонструючи спортивні біцепси й міцний, запалий живіт.

— Аліско, не смійся наді мною.

— Навіть не думала. Який ти красунчик у мене, Марджанов. Найгарячіший брюнет!

— А нам точно можна? Чорт, треба було запитати в професора.

— І як ти це собі уявляєш? Мені здається, він би не здивувався, якби ми вже зробили все в палаті!

Руслан стогне й закочує очі, нарешті розплившись в усмішці. Вийшовши з душу, обгортає навколо стегон рушник і підхоплює мене, обережно несучи в спальню.

Зачинивши за нами двері, продовжує тримати у своїх руках і цілує. Спочатку ласкаво, а потім жадібно, поки я вплітаю пальці в його мокре волосся й гладжу міцну спину. Не поспішає опускати, і я розумію, що ініціатива сьогодні повністю належить мені.

Я шепочу йому, щоб він мене опустив, і м’яко штовхаю до ліжка. Скинувши із себе халат, знімаю з його стегон рушник і обіймаю за шию.

— Марджанов, пам’ятаєш, колись, коли ти без запрошення входив до моєї кімнати, ти мріяв зробити зі мною дещо непристойне, якщо я буду твоєю дівчиною?

— Звичайно! Я і зараз хочу це зробити, Сніг. Бажання ніколи не минає.

— Тоді чого ж ми чекаємо? Ти знову в моїй кімнаті, а я тепер твоя дівчина. І ти так вірно спав поруч ці два тижні, що змучив мене виглядом себе неперевершеного!

Руслан сміється. Забираючись у ліжко, спирається плечима на стіну й притягує мене до себе на стегна. Цілує плече, шию, зариваючись ротом під підборіддя. Погладивши спину гарячими долонями, шепоче у вухо так безсоромно-знайомо, що від його слів по моєму тілу біжать мурашки.

— Ти для мене більше, ніж дівчина, Аліско. Ти — моя Сніжна мрія. Ми більше не будемо чекати, але щоб реалізувати всі мої непристойні фантазії, нам знадобиться ліжко трохи більше!

Ми кохаємось ніжно й обережно. Насолоджуємося близькістю наших тіл неспішно, не рознімаючи ні губ, ні рук. Відчуваючи одне одного й віддаючись без слів. А пізніше, коли лежимо в тиші й Руслан мене обіймає, він каже:

— Алісо, я хотів сказати щодо твоєї вагітності… Те, що я — ідіот, і так зрозуміло. Мені слід було раніше думати про наслідки, а не тупити за фактом, ось як зараз. Але я турбуюся про тебе. Про те, як ти її перенесеш.

Сказати, що я не думала про те ж саме — неправда. Але я нічого не готова вирішити зараз.

— Мені теж слід було думати. Тим більше, що я вже обпеклася одного разу.

— Аліско, присягаюся, якщо це трапиться з нами ще раз, — Руслан підводиться на лікті й серйозно дивиться на мене. — Я попрошу Андрюху перев’язати мені все, що можна, і в усіх місцях!

— Ще раз?! — я здивовано піднімаю на нього вії. — Марджанов, ти серйозно?

— Тобто, я не це хотів сказати, — Руслан поспішає виправдатися, але я вже кладу руку на його потилицю й відриваю голову від подушки, щоби поцілувати в губи.

— Дитина — це складно, Руслане. Але якщо лікар скаже, що в нас вийде народити, я постараюся зробити так, щоб ти відчув усі принади її виховання! І тільки потім поговоримо про «ще раз».

— Кидаєш мені виклик, Сніг? — ну ось, усмішка повернулася — лукава й чарівна. Сперечатися цей хлопець завжди любив. І що важливо, перемагати.

— Заманюю перспективами, татку. Гадаю, це буде справедливо!