Глава 5

– Так Палмер і не виправдовувався, – заперечує Джейк, – щоб після всього вимагати вибачень. Міг би одразу сказати, що це не він узяв.

– А ти впевнений, що він не казав? А може, він знав, що йому ніхто не повірить?

– Та я не здивуюся, якщо він під цей шумок щось інше поцупив! У нього сім’я така: брати все, що погано лежить перед носом у закону!

– Фінлі?

– Що?

– Ти мене іноді вражаєш своєю вузьколобістю…

Хлопці продовжують неголосно сперечатися, а я продовжую дивитися на Палмера.

Джейк зараз посунувся ближче до Тріші, і мені добре видно хлопця. Я розташувалася біля краю столу, він теж, і так виходить, що ми сидимо навпроти одне одного.

Усе-таки в нього гарні руки й зап’ястки. А рухи спокійні й упевнені. Він не нервується, що б про нього не говорили – йому насправді начхати. То з ким він зустрічався торік? Коли я була із Шоном? І чому мене це хвилює? Зараз я маю думати зовсім про інше, а натомість поводжуся як…

Як дурна дівчина! Яких такі хлопці, як Палмер, не помічають.

Він їсть, і я точно вибрала не найкращий час, щоб його розглядати, але він раптом сповільнюється й підводить на мене очі. Зупиняє погляд на моєму обличчі, безпомилково знайшовши того, хто йому завадив.

Ховатися за Джейка пізно, а вдавати, що це не я щойно на нього витріщалася, – дурно. Уважні очі, такі ж блискучі, як гаряча бурштинова патока, зустрічаються з моїми, і мене буквально підкидає на ноги.

Я схоплююся з місця, бажаючи втекти від прямого погляду, розвертаюся й ледь не лечу носом у траву, наштовхнувшись на лавку біля свого стегна. Але мене вчасно рятує Закарі, підтримавши під лікоть.

– Гей, Ешлі, що з тобою? – дивується хлопець, відставляючи напій. – Щось сталося?

– Ні, все добре. Я просто йду!

– Куди? –  втручається Тріша. – Еш, ланч не закінчився, а ти так нічого й не з’їла. Якщо це через Рентона, то, клянуся, він того не вартий…

Він продовжує дивитися на мене – Метью Палмер, я це відчуваю. Його пильний погляд дряпає мою шкіру й не відпускає, а я не можу цьому завадити, бо перша почала. Усе, що мені зараз лишається, це боягузливо втекти, що я й збираюся зробити, повісивши на плече сумку й підхоплюючи в руки піднос із їжею.

– Не можу, народе, немає апетиту. Побачимося в редакції після уроків, хочу підготуватися до англійської. Ну, бувайте!

– Бувай…

Моя поспішна втеча напевно має дурний вигляд збоку, але це найкраще, що я можу для себе зробити. І все-таки один плюс у моїй втечі є. Поки я квапливо йду до входу в будівлю школи повз центральні столики, я не згадую ні про Шона, ні про Кейт.

Я не можу думати про них і пізніше – уже на уроці англійської, бо Палмер знову опиняється зі мною в одному класі.

Перед самим дзвінком він заходить до кабінету, і все повторюється знову. Тільки цього разу я не дивлюся на нього. Я притискаю долоні до скронь і вдаю, що старанно розглядаю підручник перед собою, поки він іде між рядами парт, відповідаючи на рідкі привітання. Пригальмувавши на секунду біля мого столика, залишає на ньому коробочку з навушниками й сідає за вільну парту одразу за моєю спиною.

Це абсолютно точно мої навушники. Мабуть, я впустила їх у шкільному дворику, коли боягузливо втекла з ланчу, а Палмер це помітив. Але сказати йому спасибі язик не повертається. Я не можу навіть поворухнутися, не те що обернутися й подякувати хлопцеві. Натомість я прикриваю очі й збираюся так просидіти весь урок, відчуваючи, як його погляд коле мої лопатки.

Палмер не дурень і напевно знає, чия я донька. Як же глупо було двічі за день нарватися на його увагу! І навіть якщо це тільки моя параноя, а він уже й думати про мене забув, я маю впоратися з незрозумілим відчуттям тривоги й непрошеної цікавості, що змусила мене дивитися на нього…

– Ешлі Вілсон?

…Він безперечно привабливий хлопець. Класичний поганець, із темною аурою й небезпечним поглядом, і напевно про це знає. Краще, якщо він узагалі не буде мене помічати!

– Міс Вілсон? Є така в класі? Чи в списку учнів допущено помилку?

…А може, він і зовсім не пам’ятає, хто я. Та звідки йому взагалі про мене знати? Подумаєш, із ким там Рентон зустрічався торік. Біля самого Метью завжди крутилися дівчата куди популярніші. А я, ну що я… Та на нього пів школи витріщається, не стане ж він мені мститися?

– Ой!

Мені знову доводиться схопитися на ноги й широко розплющити очі, бо мене раптом смикають за пасмо волосся, а невдоволений голос шипить ззаду:

– Вілсон, тебе що, заклинило? Спершу стрибаєш, як заєць, потім сидиш, наче глуха дерев’яха. Та підніми ти вже руку й відповідай щось! А то я подумаю, що це я на тебе так дію!

Чи-и все-таки стане?

***

Після уроків ми збираємося з Ембер і Закарі в невеликій шкільній редакції «Ellison News» і розписуємо найближчий організаційний план роботи нашої газети. Зак уже встиг уточнити в секретарки Моран і директора Гібсона назви шкільних заходів і строки їх проведення, і передає інформацію нам з Ембер.

Конкурси, виставки, ярмарки, екологічні акції та шкільні флешмоби. Змагання й олімпіади. Танцювальні вечори, виступи оркестру й різдвяна театральна постановка. Розклад різних секцій і колонка новин. На нашу команду чекає непростий рік, але в нас з’явилися двоє помічників – десятикласники Роан і Фібі, тож Бейкер упевнений, ми чудово впораємося.

– …Ось, подивіться сюди. Я підготував новий макет оновленого видання й кілька тем для статей. Роан займеться версткою, я – редактурою й новинним дизайном, від вас, дівчата, потрібен якісний і цікавий контент.

– Є, босе!

– Фібі, запам’ятай: тобі дуже пощастило працювати з Ембер. Ходи за нею по п’ятах і повторюй буквально все! За місяць у тебе перше інтерв’ю, і я хочу бути впевнений, що не помилився з добором нової команди «Ellison News». Усе ясно? Нашу газету читають не тільки в стінах школи, а й у Сендфілд-Року. Усе має бути на висоті.

– Дякую, Заку! – дзвінко вигукує Фібі й ледь не пищить від захвату, широко всміхаючись своєму шеф-редактору. – Я тебе не розчарую! Мені вже не терпиться почати працювати просто зараз! Ой, а можна мені отримати бейджик «Преса», як у вас? А в мене буде своє місце на оглядових трибунах? – засипає запитаннями. – А правда, що секретарка Моран переглядає матеріал перед публікацією? Це ж якесь середньовіччя! А як же свобода слова?

Закарі, звісно, лапочка на вигляд, але коли йдеться про газету, він уміє взяти за горло й дістати до печінок, і непосидючій дівчинці тільки належить це дізнатися.

Ми перезираємося з Ембер, згадуючи себе – якими ми самі були, коли вперше потрапили до редакції. Такими ж! Повними ентузіазму гори звернути й здійснити неможливе.

Від цієї думки я хмикаю, а подруга зітхає й закочує очі.

– Ешлі, до тебе питань немає, – тим часом закінчує Зак. – Ти знаєш, що робити. Уперед, команда!

Він встає з-за столу й дивиться на годинник, показуючи, що планерка закінчена. Ми теж піднімаємося й розбираємо кожна свій інструмент. Фібі – електронний блокнот, Ембер – диктофон, а я – шкільну фотокамеру. Чудову дзеркалку, про яку можна тільки мріяти. Звично оглядаю її й перевіряю заряд батареї.