Глава 1

(переклад білим віршем)

Мені потрібен ти, коли в снігах до серця путь,

Мені потрібен ти, коли мостів не перетнуть,

Коли з подругою знесила тишу розділить,

Коли душа немов остигла, а тіло – ще горить.

Коли у хмарах вже немає місця небу,

Коли із тисячі доріг моя веде до тебе.

Коли три слова на губах — як бурштин під дощем,

Коли потрібен так вогонь вогким холодним днем…

Як добре віднайти тебе. Як добре це сказати:

«Мені потрібен ти. Ти… так мені потрібен!»

Й назавжди обійняти.

***

 – Світлано Анатоліївно?

– Так, Єгоре?

– Білуга знайшлася!

– Де?

– Їздила в електричках і жебракувала. Контролери зняли!

– Як вона?

– Не дуже. Реве й кусається. І нікого до себе не підпускає. Може, їй укол зробити? Від сказу? А раптом вона заразна?

– А може, ти не городитимеш дурниць і згадаєш, що вона твоя подруга?

– Та яка вона подруга?! Начхати їй на нас! Навіщо ви взагалі з нею панькаєтеся?

– Іди вже, Єгоре. І попередь, будь ласка, Ольгу Валентинівну про приїзд інспектора, мені щойно дзвонили із соціального захисту. Скажи, нехай поки не чіпає Наташу. Я зараз прийду. І знаєш, що ще…

– Що?

– Зазирни на кухню. Попроси Агеївну зробити для Наташі солодкого чаю і… що вона ще любить?

– А чому ви в мене питаєте?

– Бо я знаю – тобі не байдуже.

– Ну, борщ, мабуть. О! Ліниві вареники!

– Єгоре, йдеться про Білугу.

– Зуб даю, вона їх теж любить! А ще «Баунті» й солоні крекери! Тільки в Агеївни «Баунті» немає!

– Добре. Я сама сходжу куплю.

– Світлано Анатоліївно!

– Так?

– А знаєте, ви така гарна, коли хмуритеся…

– Остряков, я тобі казала, що не люблю підлабузників?

– Так я ж правду! Світлано Анатоліївно!

– Ну, добре, Остряков. Що цього разу?

– Журнал «Великий футбол». Пам’ятаєте, ви якось приносили кілька? Ще сказали, що це журнали вашого батька. Там на останній сторінці були класні магніти – фото чемпіонів. Я тепер їх збираю!

– Гаразд, принесу.

– Ну, тоді я побіг?

– Давай, Єгорку. І не забудь до Агеївни зазирнути!

– Зрозумів! А ви там із Наташкою надто не цяцькайтеся! Все одно вона за тиждень знову втече!

Третя втеча за два місяці. Не просто так – безпутну матір випустили з місць позбавлення волі. Хто сказав – не докопаєшся, але вісті, мов погані гриби, лізуть із землі в дитячі душі.

Важка дівчинка, складна дитина. Лише десять років, а наче три рази по десять, і старша за тебе саму. Очі розумні, глибокі, такі, що бачили те, чого краще з цих глибин не діставати. Поки є надія на нормальне життя – втопити б усе й засипати піском. Залити бетоном, поховати так, щоб у пам’яті не лишилося й хреста! Тонка робота, копітка, але якщо не я, то хто? Сама обрала собі шлях і покликання. Самій і відповідати.

Білуга сидить, стиснувшись на стільці біля стіни, і дивиться вовченям – ні дати ні взяти худе пташеня, що випало з гнізда й поламало об свободу крила. Волосся сплуталося, штани на колінах подерті, на щоках бруд… Вона до пуття не їла кілька днів, перескакувала з поїзда в поїзд, прослизала невидимкою крізь турнікети, просила й підбирала, сплачуючи вокзальним падальникам данину. Виживала, і все заради того, щоб знайти матір. І прогодувати. У світі Білуги дітей мітять особливими бирками – хто корисніший, той і цінніший.

Я заходжу до кімнати з холодними сірими стінами й світлими накрохмаленими шторами і серджуся подумки. Знову закритий бокс. Скільки разів просила завідувачку не приводити сюди дітей, але щоразу все повторюється знову. Медогляд, триденний карантин і самотність. Ізоляція від суспільства, яке вже одного разу тебе відкинуло. Усе, безперечно, виправдано, коли під твоєю відповідальністю сто тридцять дві дитини, але все одно жахливо несправедливо.

Я заходжу, але залишаю двері відчиненими. Ми обидві з Білугою знаємо, що звідси не втекти – за наступними дверима чергує медсестра, але нехай уже в дівчинки лишиться хоч ця маленька ілюзія – скоромний, як піст, удаваний ковток свободи.

Я не підходжу близько. Не підвищую голосу, не здіймаю рук. Я просто якийсь час присутня, даючи дівчинці можливість прийняти мене. Розділити зі мною застиглий, озлоблений проти неї простір.

Починаю говорити про сторонні речі. Про те, що надворі весна і, якщо вона захоче, ми можемо піти погуляти. Що в нашому саду вперше зацвіла черемха, і запах від неї стоїть незвичайний. Про те, що в дворняжки Масяні на задньому дворі кумедні цуценята, а ще про те, що її подруга дуже за нею скучила.

– Надя сплела для тебе браслет із намистин і бісеру, дуже гарний, тож до літнього балу у вас будуть справжнісінькі прикраси.

Білуга не відповідає. Тут усі мовчуни, я звикла. Колючі душі, що замкнулися в панцирі з недовіри й образи. Похмуро дивиться у вікно, за яким вітер хитає квітучі гілки старої акації, і рве нитку на розтягнутому рукаві старої вовняної кофти.

– Наташо, ти, мабуть, давно не їла. Чого ти хочеш? Я попрошу Агеївну принести тобі гарячого. У тебе нічого не болить? Як ти почуваєшся?

Я бачу, що нижче вуха на щоці в дівчинки наклеєний брудний пластир. Наклеєний невміло, широкою смугою, з-під якої на шкірі видніються жовтуваті плями гематоми, що вже сходить. Найімовірніше, слід, що лишився від міцного ляпаса або падіння. Результат повернення до матері? А може, бродяжництва? У підземці метро десятирічній дитині так легко щось із кимось не поділити.

Мені ще доведеться з’ясувати причину його походження, але спершу треба повернути Білугу назад. Повернути людям, суспільству, собі. Поки не пізно, поки ще остаточно не згасло світло дитинства у світлих очах, і поки ще є надія допомогти їй забути.

Я пам’ятаю, що дівчинка любить читати. Пітер Пен і Венді. Русалонька. Пеппі Довгапанчоха. Малюнки до улюблених книжок досі висять на стіні в її спальні. Навряд чи вона читала останнім часом, але все одно не помічає стосу книжок, які я принесла із собою й поклала на стіл.

Вона дивно завмерла, продовжуючи дивитися у вікно – маленька зіщулена істота, застигла в точці неприйняття, незрозуміло якої статі. Якби не волосся до плечей, світле від народження, а зараз майже буре й сплутане від бруду, то відразу й не скажеш, що дівчинка.

Мені здається, що Білуга спокійна, і я роблю до неї крок.

– Наташо…

Але видимість оманлива. Дитина – як пружина, загнана в паз, і швидкий погляд колючих очей підтверджує, що пружина готова вискочити, зірватися, вистрілити. Мчати туди, де її розуміють і чекають. Де її люблять дивною любов’ю, яка проступає гематомою під пластирем.

– Пішла ти! Нічого не хочу! Я вас усіх ненавиджу! Зрозуміла? Ненавиджу!

Білуга підхоплюється й валить стілець. Починає ревіти. Задкує в кут, витираючи рукавом сопливий ніс, під яким раптом надуваються бульбашки. Я зробила всього лише крок, і цього кроку вистачило, щоб дівчинка зірвалася й заридала навзрид – десятирічна дитина, яка не втримала в собі грудку відчаю.

– Вона мене чекає, а я не прийду! Ти розумієш?! Чекає! Ненавиджу вас усіх! Ненавиджу!

– Наташо, заспокойся, прошу!

Позаду лунають кроки, і до кімнати входить медсестра – велика, росла жінка років п’ятдесяти з чоловічими рисами обличчя, на якому панують гачкуватий ніс і важке підборіддя. Вона могла б правдиво зіграти жінку-інквізиторку, залучи її якийсь режисер до цієї ролі, але природа іноді жартує, вбираючи доброту в непривабливу обгортку.

І ім’я в неї таке саме грубо-виточене – Іраїда Борисівна.