Розділ 5, частина 2

– Could you please remind us the rule about the Past Perfect? (Нагадайте, будь ласка, правило про Past Perfect?)

Нагадати було не складно, і я подумки видихнула. Ну, з цим я впораюся!

– Of course (звісно)… – бадьоро промовила, збираючись легко відповісти на питання… але раптом зависла, побачивши на місці молодого чоловіка… ведучого Валентина.

Той хитро подивився на мене чорними очима-оніксами, диявольськи посміхнувся і підморгнув.

Що за чортівня? Чи мені від хвилювання ввижається неможливе?

Відчуваючи одночасно ніяковість і шок, я розгублено пробурмотіла:

– It’s… the tense you use… when the past is more past than the…past? (Це… час, який використовують… коли минуле більш минуле, ніж… минуле?)

Ніздрів торкнувся пудровий запах ванілі, я здивовано кліпнула… і голосно чхнула. Валентин одразу ж зник, як і не бувало.

Аудиторія пирснула сміхом, викладач тактовно прикрив очі, а Віка тихо застогнала, звертаючись до Берест:

– Все, Дашка, Кішка зламалася, а ще навіть нічого не почалося! Доведеться мені все-таки померти лебедем, інакше він їй зараз неуд вліпить!

Дівчата смикнули мене за руки, щоб я сіла, а Журасик схопилася з місця.

– Пробачте, як ви сказали, вас звати? – звернулася до викладача. – Можна повторити для тих, хто запізнився?

– Ігор… – відповів той, раптом запнувшись при погляді на Журавську, але тут же себе суворо виправив: – Тобто, Ігор Вікторович.

– Ігор Вікторович, – Віка зробила розумне обличчя, – ви такий нестандартний викладач, це так інтригує!

В аудиторії знову хтось пирснув сміхом, а молодий чоловік явно розгубився.

– Е… Дякую… – відповів, не знаючи, що ще сказати.

– А ваше мислення настільки оригінальне, що змушує мене замислитися про високе, – сміливо додала Віка, заплескавши карими оченятами. – Наприклад, про те, чому Past Perfect вічно плутають з Past Simple. Це так цікаво! Ви не розкажете нам докладніше?

Смішок прокотився по рядах, а симпатичний викладач, якого Журавська явно збентежила не на жарт, прочистив горло й поспішно повернувся до дошки.

– Е-м… я думаю, ми скоро підійдемо до цієї теми. Сідайте!

– Дівчата, рятувалка спрацювала! – тріумфуючи прошепотіла Віка, плюхнувшись поруч на сидіння, коли викладач повернувся до лекції, вже не ризикуючи дивитися в наш бік. – Ви бачили, як я його загіпнотизувала?! А все стаття і жодних тобі неприємностей!

– Бачили, – зі сміхом фиркнула Дашка, – як він витріщався на тебе. Тепер у тебе два шляхи, Журасик: або на відмінно скласти англійську, або вийти за нього заміж.

– Перший варіант точно повз, а ось другий… не виключаю, – самовдоволено посміхнулася Віка, відкриваючи зошит. – Люблю блондинів. Тільки подивіться, дівчата, яка в нього спина і… м-м, все що нижче! Якщо він колись запросить мене на побачення… сподіваюся, ми обійдемося без рятувалок і без англійської!

 Я спробувала думками повернутися до заняття і нової теми, але все ще не могла відійти від раптового «привіту» від Валентина. Сцена в аудиторії, як і студентський сміх, поступово розчинялися, подруги щось писали в конспектах, а в мене в голові все голосніше звучав один-єдиний відлік: два дні.

Два дні, і я опинюся по той бік екрану.

Два дні, і моє життя розділиться на до «ефіру»… і «після».

І який би апокаліпсис мене попереду не чекав, можливо, костюм амазонки, бита і рятувалки – вже не така й погана ідея?