Глава 17, частина 1

Чорний лебідь та алхімія почуттів

 А вранці виходити на кухню було страшно. По-перше, тому що я знала: вчора мама побачила все, що знімали камери для експертів, і напевно вже встигла зробити розклад на Таро з прогнозом мого особистого життя на найближчі десять років. А по-друге, вона точно про все розповіла татові. Ну а в тому, що Стас учора стирчав у неї в спальні й підглядав за побаченням — можна було не сумніватися. Та я б сама стирчала на його місці!

 Але вийти все-таки довелося — я не звикла пропускати сніданки. А пахло з кухні просто божественно! Коли тато вдома — по-іншому не буває. Підсмаженими тостами, беконом і кавою… ммм…

 Я зупинилася перед порогом кухні, глибоко вдихнула і зайшла всередину. Мама сиділа за столом у своєму шовковому халаті із загадковими зірками (явно ще не відійшла від учорашнього ефіру) і щось розглядала в перевернутій над блюдцем кавовій чашці. Що вона там могла побачити — уявлення не маю. Кавомашина у нас була нова й напої видавала без осаду. Сонний Стас задумливо чухав щоку, а тато поруч із мамою так уважно читав новини з перевернутого догори дриґом планшета, що відразу стало ясно — пліткували!

 — Доброго ранку.

 Три пари очей синхронно подивилися на мене.

— Ой, доброго ранку, сонечку, — усміхнулася мама. — Як спалося? — спитала так, наче в мене уві сні було ще одне побачення, чесне слово.

Чи було? Я насупилася, щось пригадуючи. Пам’ять тут же підсунула знайомий ікластий образ, і я подумки застогнала, проганяючи його геть.

— Добре, — відповіла, прямуючи до кавомашини. — Якщо не зважати на те, що мені зараз соромно, ніяково, і взагалі, я не знаю, що сказати.

Я обернулася і приречено запитала:

— Мам, учора все було жахливо, так?

— Ні, що ти! — поспішила запевнити мама. — Усе було цілком… г-м, пристойно. Справді!

 І так вона це «г-м» сказала, що я відразу зрозуміла: нічого й близько пристойного не було!

— Жах, — видихнула засмучено, згадуючи вчорашній вечір. А тато зауважив, не відриваючи погляду від планшета:

— Не перебільшуй, доню. Нічого жахливого в тому, що ти цілувалася з хлопцем, немає. Усі у твоєму віці через це проходили.

 Господи, я почервоніла. І спалахнула. Здається, я фізично відчула, як жар на щоках зрівнявся з температурою ранкової кави. А що буде, коли нас із Демонцем покажуть по телевізору?!

— Тату, ми не цілувалися! Це був напад і захист!

Стас мало чаєм не захлинувся, так гучно пирснув у чашку:

— Угу. З обіймашками та язиком!

— Ми боролися, бовдуре, — я все-таки дістала до маківки брата, — і Денис скрутив мені руки!

— Я теж так подумав, коли ти його мало не вбила морозивом. А потім, — Стас багатозначно округлив ще сонні очі, — стало так цікаво! Коли ваші пульси — бамц! — і два стовпи вгору! Я навіть скрін зробив.

— Ти… що зробив?! — ошелешено витріщилася я.

— Для історії, Діан, — невинно повідомив брат. — Онукам покажеш, як бабуся із дідусем запалювали в прямому ефірі.

— Мам, а можна його народити ще раз, але вже розумним? — я розлютилася. — Я і так знаю, що зганьбилася на всю країну, а тут ще він… допікає!

 Стас перестав кривлятися й винувато кліпнув:

— Та гаразд, Діанко. Усе ж добре пройшло! Ви класно виглядали з Денисом. І взагалі, ти йому подобаєшся, це одразу видно.

— Ось зараз як дам в око, теж буде одразу видно! Багато ти розумієш.

 Я налила собі кави й сіла за стіл. Думати про те, що ввечері знову чекає зйомка, не хотілося. Хотілося просто з’їсти свої тости, повернутися у звичайне життя і почитати новини. Наприклад, про відкриття нових видів ящірок… марсіанських, і бажано десь в іншій галактиці.

 — Діан, я сьогодні у другу зміну працюю. О котрій за тобою заїхати, щоб відвезти на студію? — запитав тато.

Я подивилася на годинник, згадуючи надісланий на пошту графік зйомок, і відмовилася:

— Не треба, тату. Збір призначено на третю годину дня, тож я сама з університету на метро доїду. А коли зйомка закінчиться — відразу зателефоную. Уявлення не маю, що цей Валентин придумає сьогодні. Але сподіваюся, не змусить нас плавати в басейні з піраньями. Я вже нічому не здивуюся.

— Не вішай носа, доню, — підбадьорливо сказав тато. — Із того, що я чую від мами, шоу виходить цікавим і неординарним. А ти у нас там краща за всіх, я впевнений!

 Тато подивився на мене з такою вірою, нарешті відклавши планшет, що я розчулилася і вдячно стиснула його зап’ястя.

— Пасибі, — прошамкала з куском тосту в роті. — Мені справді це важливо почути.

— Усе буде добре сьогодні, не переживайте, — запевнила мама. — Я вже розкинула карти й подивилася. Випали «Лицар кубків» та «Колісниця».

— Ну, слава богу, — пробурмотіла я.

— … Правда, у тіні Вежі. Але це точно не смертельно!

Мама м’яко поклала руку мені на плече, зазирнула в очі й проникливо, як уміє говорити тільки екстрасенс-езотерик, сказала:

— Діано, якщо тобі сьогодні стане страшно… просто не хвилюйся. Згадай про того, хто поруч — і довірся йому.

 Я ледь щелепу не вивихнула, підхоплюючи бекон, що випав із рота.

— Що-о?! Не хвилюйся?! Ма-а-ам!

***

В університет приїхала раніше і весь день почувалася зайцем, що зачаївся у високій траві. Обидві перерви просиділа в аудиторіях, аби тільки випадково не перетнутися з Денисом у коридорах. Навіть із дівчатами в буфет не пішла, пославшись на відсутність апетиту. Після нашого вчорашнього провалу з пульсометрами і його витівкою з морозивом (особливо тієї частини, що стосувалася мого обличчя) — я просто не уявляла, що маю сказати і як поводитися, якщо ми раптом зіткнемося віч-на-віч десь на сходах. Ну не банальне ж «привіт», наче ми друзі. Усе зовсім не так… а навіть навпаки.

 Або боялася іншого — що він сам пройде повз із якоюсь брюнеткою в обіймах, удавши, що мене не існує. Це ж Демонець. І хоча раніше він ніколи не упускав нагоди мене зачепити, навіть фліртуючи з половиною університету одночасно… чому раптом сьогодні мене це хвилює? Чому я відчуваю, що мені це не сподобається?

 Господи, як безглуздо! Це на шоу Валентина ми «пара», а в університеті — чужі одне одному люди. Ну гаразд… може, і не зовсім чужі, але вже точно без взаємних обіцянок і боргів. Йому просто подобається з мене кепкувати, знаючи, що я не сприймаю його серйозно. І так, учора це зайшло далі за наші звичні межі, ось і відповідь, чому я нервую.

Скоріше б це дурне шоу закінчилося. Я навіть спати нормально не можу. І що взагалі відбувається — не розумію.

 «Уже закохалася в мене, Кошкіна?» Це ж якого розміру в людини має бути почуття власної значущості, щоб таке заявити? Смішно! Щоб я і він…

 — Діано, що в тебе з Демонцем?

 І так вимогливо це прозвучало, що я аж підскочила від несподіванки, виходячи з аудиторії, і різко обернулася. За дверима стояв Арман Нудний і дивився на мене з таким похмурим виразом обличчя, випнувши підборіддя, наче застав дружину на місці зради на гарячому.

— У якому сенсі? — розгублено запитала я.

— У прямому. Позавчора ви разом пішли зі спортзалу, а вчора вас обох не було в університеті — я перевірив. Ти що, теж повелася на його трюки, як остання дурепа? Він же мутний тип!

— Що? — я остовпіла. — Нудний, ти при своєму розумі?

— При повному, — кивнув хлопець із поважним виглядом. — Я не збираюся виглядати ідіотом і втрачати час даремно, якщо тобі байдуже те, що між нами відбувається!

 Не зрозуміла. Я не на жарт напружилася.

— А що між нами відбувається? І яке тобі діло взагалі, де я була і з ким?

Арман поправив на плечі сумку і суворо підібгав губи.

— У нас було побачення. Ти дівчина, з якою я майже зустрічаюся, — на повному серйозі заявив. — Я пишу тобі щодня, виявляю знаки уваги. Мої наміри серйозні, якщо ти не зрозуміла. І я маю право знати, чому Демонець погрожує набити мені морду і встає між нами, коли я хочу допомогти! Це виходить за межі нормального спілкування, тобі не здається? Нехай подякує, що я в деканат не пішов.

 Ого, як грізно. Здається. Ще й як здається. Особливо та частина, де «він має право знати».

Нудний склав руки на грудях, як ображений патрицій, а я ледь не поперхнулася від такої нахабності. Тільки такого залицяльника мені й бракувало! З таким зв’яжися — на все життя кисень перекриє!

 Я теж повісила сумку на плече й насупилася.

— По-перше, ти зі мною навіть не привітався, щоб про щось питати, — прошипіла сердито. — По-друге, я не твоя дівчина, Армане, і не треба мені писати! А по-третє… у Демонця запитати не пробував «чому», перш ніж претензії висувати? Перевіряв він… З ким хочу, з тим і буду прогулювати, зрозумів?! Може мені подобаються мутні типи!

 Нудний якось враз знітився, а я обурено обернулася, зробила два гордих кроки коридором і… врізалася носом у чиїсь міцні груди.

— Ой! Я не хотіла… — зібралася вибачитися перед якимось хлопцем, якому встигла наступити на ногу, але раптом побачила перед собою застигле обличчя Дениса Демонця і осіклася.

— Обережніше… Діано, — відчула біля обличчя знайомий аромат і почула низький голос. — Бо я подумаю, що врізатися в мене входить у тебе у звичку.

 Він спіймав мене за плечі і, не встигла я й слова пролепетати у своє виправдання… як повільно відсунув убік.

— Нудний, якісь проблеми? — запитав у Армана таким тоном, від якого проблеми у хлопців зазвичай не зникають, а навпаки — швидко з’являються.

Я завмерла між ними, перелякано кліпаючи. Студенти в коридорі почали з цікавістю озиратися, уповільнюючи крок.

— Н-ні, — видихнув Арман, опускаючи руки й різко втрачаючи всю свою впевненість. — Ми просто… розмовляли, а що?

— Вже закінчили! — коротко відрізав Денис. — Зникни, Нудний. І краще надовго, другого попередження не буде.

— Ти мені погрожуєш, Демонець? — зробив спробу врятувати обличчя Арман, але не дуже впевнено.

— Навіщо? Прямо кажу — звалюй, ти тут зайвий. Або спитай, що хотів… поки я добрий. Уважно слухаю!

 Здається, Арман образився, але ображено подивився чомусь саме на мене. Після чого розвернувся і швидко пішов, змішуючись із потоком студентів. А я залишилася стояти, як і раніше оторопіло кліпаючи.

І що це щойно було? Битва самців за територію?!

 Демонець поправив на плечі лямку рюкзака і подивився на мене тим поглядом, від якого я цілий день ховалася в аудиторіях. Незрозумілим! Після чого на його губи ковзнула звична усмішка.

— Привіт, Кошкіна. Залицяльники дістають?

Я беззвучно хапнула ротом повітря, гарячково вигадуючи дотепну відповідь. Не вигадала й гордо настовбурчилася.

— А… а навіть якщо і так. Ти чого тут командуєш?

— Вирішив допомогти тобі по старій дружбі. Не треба було?

 Ну артист. Навіть брову підняв у щирому здивуванні.

— Не треба!

— Гаразд, зараз поверну ображенку. Скажу, що ти розважилася зі мною два дні й підступно кинула. Розтоптала серце, а тепер я ревную. У мене стрес!

 Денис подивився вглиб коридору, скинув руку і підвищив голос:

— Гей, Нудний!

— Демонець! — я рвонулася до нього, хапаючи за зап’ястя і буквально надуваючись від злості. — Не смій! Ти такий… такий… — підвелася навшпиньки, переходячи на сердитий шепіт. Ну не влаштовувати ж сцену для всього факультету?

— Який?

 Денис раптом поклав долоню мені на талію і без звичної насмішки подивився в обличчя, а я заціпеніла, зрозумівши, що опинилася у хлопця в руках.

Які у нього очі блакитні, а вії темні, як у справжнього демона-спокусника. І хоча я його терпіти не можу, але коли стоїш ось так близько, важко не визнати, що у мене найпривабливіший ворог в університеті. Яка несправедливість!

 — Дурень, — тихо і безпорадно видихнула.

— Ясно, — промовив Денис. — Стадія заперечення триває.

— Ти… ти навіщо мене обіймаєш?! — здивувалася безсило. Камер тут точно не було, а от глядачів вистачало.

— Перевіряю гіпотезу.

— Яку?

— Що протилежності притягуються. Прямо як ми зараз. — Денис наблизив обличчя до мого і стишив голос до хрипоти: — Кошкіна, як щодо того, щоб прогуляти ще один день і прихопити із собою… морозиво?

 Я миттєво спалахнула і знову почервоніла до коренів волосся, згадавши нашу вчорашню боротьбу на дивані та сеанс з «облизуванням». Тільки от зараз ми точно не грали. Принаймні я!

Я щосили штовхнула його в плечі.

— Що?! Ану пусти!

— Діано…

— Кретин! Який же ти… Ненавиджу тебе, нечисть!

Я викрутилася з рук хлопця, обійшла його широким колом і майже бігом попрямувала до виходу, притримуючи на боці сумку. Втекла зовсім як Нудний, тільки в інший бік. Щоки горіли, вуха горіли, і навіть талія горіла — там, де щойно лежали пальці Дениса.

— Діано, стій… — донеслося мені в спину. — Це був жарт!

Пізно. Я, не озираючись, підняла середній палець, знаючи, що Демонець, насміхаючись, дивиться мені вслід. А разом із ним і добра половина потоку.

— Так я тобі й повірила! — вигукнула, уже звертаючи на сходи.

Він тричі назвав мене на ім’я? При всіх?!

Демон! Ні, ну як йому вдається так віртуозно з мене знущатися?! Здається, цей четвер доб’є мене раніше, ніж я доїду до знімального майданчика.

***