Глава 3, частина 2

Тре-е-ень!

І ще раз, куди наполегливіше й вимогливіше.

Тре-е-е-е-е-е-ень!

Той, хто нас розбудив, і про кого ми щасливо забули в запалі «знайомства», як виявилося, і не думав нікуди йти.

У квартирі стало так тихо, що навіть із-за вхідних броньованих дверей абсолютно виразно донісся чоловічий голос:

— Артеме, негайно відчиняй! Ми знаємо, що ти вдома! Сину, досить валяти дурня! Чекаємо ще хвилину й заходимо — ключі в нас є! Якщо ти думаєш, що я маю намір пробачити тобі вчорашню витівку, то глибоко помиляєшся!

Ключі? Є? У кого?

О-о-ой! — волосся на потилиці заворушилося. Батьки! А я з подушкою і в труселях прямо з ліжка їхнього обуреного чада!

Знову стало так страшно, що хоч чечітку зубами відстукуй! І, судячи з усього, не тільки мені. Бо Сокольський раптом опинився поруч і прошипів крізь зуби:

— От чорт! Здається, батько зі своєю гримзою приїхав!

І як був голяка в ковдрі, так і попрямував відчиняти. А я закрутилася на місці, не знаючи, куди бігти й за що хапатися. Ну все, Фанько, справа твоя труба! Якщо Сокіл зараз про все розповість батькам — не допоможуть і сльози. Точно у відділок за розбій загребуть! Спробуй потім довести, що ти не верблюд, а просто поспати зайшла.

Погляд упав на циферблат настінного годинника, і раптом відчайдушно захотілося розревітися — пів на дев’яту ранку. Усе, на лекцію до Баталова запізнилася! Ще один пропуск, і прощавай стипендія разом із мрією про червоний диплом! Привіт перездачі та хвости! Ні, ну до чого ж все-таки прикро!

Замок у дверях клацнув, й у передпокої почулися голоси. Я тут же звалилася на підлогу, похапцем натягуючи джинси. Підхопившись на ноги, схопила светр, просунула руки в рукави, штовхнулася маківкою всередину…

— Ну, здрастуйте, дівчино!

…Та так і застигла, як вершник без голови, з розчепіреними, як у городнього страхопуда руками, почувши звернений до мене суворий голос.

— Отже, це через вас Артем учора не приїхав на сімейне свято?

І так це було сказано, знаєте, з образою і докором, ніби я цьому голосу аліменти за двадцять років заборгувала.

Ой, а може, мені й далі так постояти? Я можу. Щось не дуже хочеться ніс показувати.

— Е-е… ні, — я захиталася, повертаючись. Мій писк точно чути? — Я тут ні до чого.

— А от мені чомусь так не здається. Ви хоч розумієте, дорогенька, наскільки цей вечір для нас із Сусанночкою був важливим?!

— Е-е, м-м… з ким?

— Ви що, знущаєтеся? — ну ось, ще один, хто сумнівається в моїх чистих помислах вижити за всяку ціну. Тільки гарчати-то навіщо? Мені й сина його вдосталь. — Це ж і дурневі зрозуміло, хто Артема зірвав і навіщо, якщо ви тут! Утім, — чоловік видихнув, заспокоюючись, — справді, звідки вам знати. Сьогоднішня молодь — суцільно покоління споживачів та егоїстів. Тільки власними бажаннями й живе!

— Ну-у-у…

Взагалі-то з таким твердженням я була докорінно не згодна. Не всякий прояв індивідуального мислення дорівнює поняттю і ярлику «егоїст», навіть якщо йде всупереч з чиєюсь думкою. На те ми й індивідууми, зрештою, щоб мислити й ухвалювати рішення самостійно. Навіть через вік. І, якби ми були не в цій точці простору й часу, я б, найімовірніше, спробувала заперечити. (Це я вже мовчу, як цій шишці заперечив би мій тато!) Але зараз мене мучили думки куди більш приземлені — показати голову чи не показати? Висунути з окопу чи не висунути? Цікаво, який відрізок цього самого часу нормальна людина може простояти в чужій вітальні телеграфним стовпом зі светром на голові, перш ніж їй поставлять діагноз?

З’ясувалося, пів хвилини.

— Мені здається, дівчино, що ви затрималися в гостях і вам давно пора додому.

Урр-ра! Поставили! Тобто — не пов’язали!

Голова сама собою виринула з горловини, а руки поправили річ на талії. Я навіть усміхнулася сердитому незнайомцю, який спрямував на мене суворий погляд, і бочком, бочком пострибала до виходу.