Глава 4, частина 1

Черговою дрібницею виявилося моє запізнення на другу пару. Добре, що лектора з тіньової економіки заміняв молодий аспірант — Данило Олександрович, і вийшло, вибачившись та винувато кліпаючи хлопцю оченятами, стіночкою, стіночкою та й пробратися на передостанній ряд до Уляшки. І зачаїтися там із подружкою до перерви за широкими спинами одногрупників.

Звичайно, я Улянці все розповіла! Ну ще б пак! Та мене б просто розірвало, якби не згадала про всі свої пригоди напередодні ввечері та головну окрасу програми — валізу Ілоночки! Сокіл може хотіти що завгодно, хоч десять разів мріяти про нездійсненне, але на найкращу подругу заборони парнокопитних не поширюються!

У підсумку ж ми з Улянкою спочатку поохали, потім поахали, а потім закінчилася пара, і ми змогли від душі поржати.

Еге ж, навмисне не придумати!

— Фанько, ну ти даєш! Справді, чи що, вщипнула самого Сокола за зад, і тобі за це нічого не було? Та він минулого тижня бійку в холі влаштував тільки тому, що хтось із хлопців із паралелі в його бік криве слово векнув. І викладачів не посоромився, Льошка розповідав. Насилу з друзями розняли. Сокіл же спалахує як сірник, а тут фірмовий щипок із відтяжкою!

Уляна округлила очі. Ми сиділи в буфеті, пили чай, жували пиріжки й давилися від сміху.

— Не повіриш, я так злякалася — просто жах! Думала, він мене в поліцію здасть. Але Сокольський сам винен, хто його за язик смикав? Навішав татові з мачухою локшини на вуха, а мені мовчати? Нехай скаже спасибі, що я в той момент говорити розучилася від переляку. Почувалася, як спійманий за вухо партизан на допиті в генштабі противника. Та це взагалі була самооборона!

Подруга реготнула, зітхнула і нарешті сумно подивилася темним поглядом.

— Ой, Фаню, ти ж розумієш, що Льошка хотів як краще. Хто ж знав, що Сокіл повернеться? А тепер усе перевернулося з ніг на голову, і тобі з ним жити. А раптом в Артема характер ще гірший, ніж кажуть? Він же місцева знаменитість, а університетські улюбленці всі з тарганами, сама знаєш. Тут мого братика слухати не можна, у нього крутіше за Сокола тільки власне господарство й гори Карпат. Що робитимеш, якщо раптом розпустить руки?

Я посміхнулася і відкусила пиріжок із капустою — сьогодні він був набагато смачнішим, ніж учора, та й чай здавався солодшим.

— Не розпустить, Улянко. Хотів би розпустити, мені б ще вранці на горіхи дісталося — як-не-як у його дім проникла! І маленька поправочка, Кім. Не із Соколом жити, а в нього — є різниця. Якщо я її вловлюю, а я вловлюю, повір, то він обіцяв, що в нас усе вийде. Чхати ми одне на одного хотіли — краще й не придумати! Суто діловий підхід на випадок захоплення території із червоною кнопкою «Увімкнути/Вимкнути». Три тижні протримаємося, а там, напевно, придумаю, як бути з кімнатою. І ще, знаєш що, Улю?

— Що, Чижику?

— Сокольський, звісно, той ще нахаба, але, якщо чесно, не здався мені таким уже психом, як про нього говорять. У всякому разі, коли його тато надумав зобразити напад, хлопець насправді злякався, я бачила. Та й із майбутньою мачухою міг би бути куди різкішим, а він церемонився, не хотів батька ображати.

Уляшка посміхнулася. Опустивши лікті на стіл, нахилилася ближче.

— Уявляєш, Фаню, що було б, якби наші дівчата дізналися, у що ти вплуталася? Що за історія з тобою трапилася вночі. Точно б вирішили, що між вами кохання-зітхання, а ніяка не угода!

Мені навіть стало погано від такої думки. Чур мене!

— Швидше, як Сокіл, повірили б у те, що я спеціально все підлаштувала. Уляшо, ти з глузду з’їхала?! Поплюй через плече! Хочеш моєї смерті? Мене б затоптали на цьому місці, як мамонти Бембі на стежці до водопою, і ріжок би не залишилося. Ну вже ні, і дарма мені такого щастя не треба! Бачила б ти, з якою тягою до прекрасного в Сокола в під’їзді розписані його ім’ям стіни — бррр. Наче це він у «Сутінках» знімався, а зовсім не Роберт Паттінсон. Прямо стіна слави! Ні, мені моя шевелюра ще дорога, і зовнішність сірої мишки цілком влаштовує. Тож краще і справді нікому нічого не знати, тут я з Артемом згодна. І не притискай ти голову до столу, Кім, як першокласниця-змовниця! Просто не звертай уваги, і все!

— Так Сокіл же увійшов, Фаню! — пошепки. — Он, із Льошкою чимчикують до буфету!

— Бачу, і що? — я продовжила як ні в чому не бувало пити чай.

— А що як підійде? Раптом здогадається, що ти мені все розповіла? Що тоді?

— Уляно, ну ти смішна, — я навіть хрюкнула в чашку. — Він і так здогадається, якщо не дурень. Тож розслабся і не панікуй. Йшлося про глобальне, про стратегічне, розумієш, а зовсім не про нас із тобою.

— М-м-м, — подружка мрійливо примружила оченята й підперла долонею щоку, дивлячись на Сокольського. — Гарненький який! Особливо та частина, що нижче спини, — підморгнула зі змістом. — Та і плечі класні. Бувають же хлопці, правда, Фаню?

Вона раптом стрепенулася і почервоніла. Відкусивши пиріжок, засопіла в чашку. А я здогадалася, що в буфет увійшов Мальвін. Ну й що ти будеш із подружкою робити? Щоразу одне й те саме. Так і зомліє одного разу, якщо він вирішить із нею заговорити.

Коротко обернувшись, я оглянула хлопця похмурим поглядом.

— Бувають, Улю. І деяким дурненьким на таких навіть щастить. Не хочу, щоб ти помилилася. Ну його, разом із його модним чубчиком!

Слава Богу, Мартинов не затримався біля столиків із дівчатами й попрямував слідом за друзями до прилавка, повернувши Улянці подих. Вона раптом запитала, втупившись на брата:

— Ой, Фаню, дивись-но! Здається, у Льошки під оком фінгал! А ще вранці нічого не було! Думаєш, це йому Сокольський, ну того… поставив?

Я важливо кивнула.

— А тут і думати нічого — зуб даю, що він! Я б на місці Сокола Лису за такий сюрприз, як я, взагалі два ока підсвітила б замість одного, щоб напевно. Уявляєш, якби на моєму місці опинилася справді стурбована дівчина? З цієї, як її, групи підтримки, чи що там у них є у футболі? Або художниця з під’їзду? А раптом би неповнолітня — у цих узагалі з адреналіном передозування. Доводь потім, що не верблюд. Хто повірить?

Загалом, посиділи ми так з Улянкою, пиріжки з’їли і почимчикували в сусідній корпус слухати лекцію про сучасний менеджмент. Навчальний день вийшов складним, бар у Тимура — людним, і з роботи я втекла раніше. Треба було ще забрати частину сумок із гаража баби Моті, знайти таксі й відвезти своє чесно придбане добро до будинку Сокольського. Й ось тут, під’їжджаючи до білих висоток, я не на жарт розхвилювалася, настільки ранкова пропозиція раптом стала схожою на безглуздий розіграш, у якому Анфісі Чижик випало взяти участь від безвиході, і який ось-ось погрожував розкритися, лопнувши, як мильна бульбашка.

Я набрала на домофоні номер квартири, не до кінця розуміючи, на що сподіваюся. Сокольського запросто могло не бути вдома. Він міг передумати й знайти ще із сотню вагомих причин посміятися з безпритульної Фаньки.

Але ми вдарили по руках, двері під’їзду клацнули й відчинилися.

Для різноманітності сьогодні в парадному було світло, і ліфт бадьоро скотився з верхніх поверхів.

Тре-е-ень!

— Чиже?

— Привіт, — я ніяково потупцювала і знизала плечима під сіро-карим поглядом. — Я. Ось, прийшла.

Сокіл подивився на мене похмуро й довго, наче запам’ятовуючи на порозі своєї квартири, і, нарешті, приречено сказав:

— Проходь, — після чого розвернувся і пішов, залишивши мене стояти перед відчиненими дверима.