Глава 1

Він завжди здавався нерішучим. М’яким, безвольним чоловіком, для якого приймання рішень – щось на кшталт душевного страждання чи втрати грунту під ногами. Я була відлунням його минулого життя, гострим розчерком пера, що якоїсь миті зіпсувало цілісну картину натюрморту. Довгий час він надавав перевагу замовчуванню мого існування.

Первісток. Єдина дитина. Донька, народжена в шлюбі, обірваному нічною аварією тоді, коли він ще міг кохати. Так розповідала бабуся, так вважала і я, а як було насправді – певно, ніколи не дізнаюся. Він тікав від мене, як чумний, згадуючи про доньку лиш у короткі відвідини материного дому, то ж я завжди знала, що не улюблениця і не жадана. Пустий формуляр людських взаємин, що його час від часу треба заповнювати увагою. Коротким, як галочка чи клік «ок!». Клік «ок!» у відповідь на обережне «тату?», от і все.

Відтоді в мого батька було безліч жінок, затишних будинків і теплих компаній – десь далеко від мене у великих містах, але родина з’явилася значно пізніше. Втім, коли я дізналась про її існування, тато якраз устиг відзначити трирічний ювілей своїх стосунків.

– Познайомся, Настю. Це – Галина Юріївна Фролова. Моя офіційна директорка, а в особистому житті – дружина. Вона про тебе багато чула.

– Здрастуй, Насте.

– Здрастуйте.

– А це син Галини Юріївни – Стас, твій зведений брат. Ви з ним майже однолітки, Стас трохи старший, то ж ми з Галею маємо надію, що ви подружитеся.

У відповідь холодне мовчання, і моє несміливе:

– Доброго дня…

Тієї осені лило безперервно. Наше північне містечко було позбавлене можливості спекатися холодної мокви. Вона проникала крізь стіни та вікна, залазила під шкіру, нуртуючи в крові хандрою похмурого дня. Спочатку занедужала я. Коли ж погода запустувала на повну, стрічаючи перехожих льодяним вітром та сніговою закрихою, із пневмонією злягла й бабуся. У татовому містечку ми опинилися вдвох: вона в лікарні, а я – в новому красивому будинку. Що йому недоля стати моїм, я відчула, ледве ставши на поріг.

Вони стояли в холі – мати з сином, коли батько, випустивши свою доньку з авто, підвів її до вхідних дверей. Винувато зітнувши плечима, він зняв із шиї шарф і опустив сумку біля моїх ніг.

– Ну ось, Галю, ми й приїхали. Моя Настя.

Моя Настя. Вперше я, два дні поспіль, була поруч із батьком, хай не в любові, зате у відносній турботі з його боку. А зараз відчула, як під поглядом незнайомки він віддаляється від мене, усміхаючись їй охоче, ніж мені. Своїй п’ятнадцятирічній нелюбій доньці.

Ми з бабусею все гадали: чи схожа нова дружина її сина на мою матір? На мене? Мені здавалось, так. Чомусь хотілося в це вірити, дивлячись на родинні світлини, де мама з татом – молоді та щасливі. Та дійсність легко зруйнувала мої очікування. Галина виявилася високою, огрядною жінкою, зі збитою копицею білявого волосся. З вольовим підборіддям і поглядом валькірії.

Коли цей погляд зупинився на мені – сірий, пильний, що уважно розглядав моє поношене пальто, власноруч плетену зі старої бабусиної кофти шапку і стоптані в морозній мокві нашого містечка чобітки, мені захотілося згорнутися клубком і розплакатись від почуття самотності, чужості цьому будинку і цим людям.

Та замість цього я розкашлялась, ледь не зомлівши від незручності та переляку за простуду, що так невчасно нагадала про себе.

– Стасе, принеси Насті води. І допоможи, нарешті, своїй сестрі роздягтися, та не стій, як стовп!

Я чітко пам’ятаю цю фразу, сказану господинею дому, бо це було вперше, як я відважилась поглянути на зведеного брата. Зробила це не через сміливість, а зі страху, що він справді наважиться мені допомогти. Дорослий темноволосий хлопець, чий льодяний погляд різонув найбільше. І котрий, я це відчувала, бачив мене наскрізь.

Він стояв босий біля сходів наверх, засунувши руки в кишені домашніх штанів, і холодно-неприязно спостерігав за мною.