Глава 13 - 1 частина

– Увага! 10-й «Б»! Будьте ж людьми, врешті-решт! У вас є п'ять хвилин, аби визначитися з вибором і передати естафету далі! Не знаю, хто як, а я не збираюся стирчати з вашим класом усю зміну! В мене ще два класи тих, хто не проголосував!

Світленька й повненька Ніка Крапівіна, президент школи та цьогорічна випускниця, струснувши косою, з картонним ящиком в руках протопала між рядами парт і зупинилася біля дошки.

– Час пішов! – тупнула ногою, хмуро блимаючи на наших хлопчаків з-під густого чубчика. – Терещенко, попрошу без вульгарних жартів! Записки з прізвищами кандидатів перевірятиме сама директорка!

Напередодні новорічних канікул і Зимового балу клас гудів, як і вся школа. Сьогодні проходило загальношкільне голосування, серед старшокласників обирали короля і королеву, і на цю тему було безліч дискусій.

– А за себе проголосувати можна? Особисто я собі подобаюся! – вигукнув із задньої парти той самий Льова Терещенко.

Дашка, пирхнувши, тут же покрутила пальцем біля скроні:

– От дурник!

– А що? У кожного лева має бути чесний шанс стати королем! Правду кажу, Ніко?

– Тобі, Терещенко, можна все! Як виключення! – погодилася Крапівіна-президент. – Тільки не дивуйся, коли стануть говорити, що шкільний король схожий на мавпу!

– Що? Такий же красивий?

– Такий же дурний кривляка!

Дашка взяла ручку, аркуш паперу, й повернулася до мене:

– Не знаю, як інші, а я проголосую за Борьку Брагіна. Ось вже хто не олень і не бабуїн, як деякі. І не «жи́ла»: завжди списати дає. А за дівчат і не подумаю голосувати, все одно, виберуть Маринку Воропаєву, ось побачиш. А ти за кого, Насте?

Однокласники перемовлялись і сміялися, шепотіли поміж собою, сперечалися з поважною Нікою. В моїй старій школі ніколи не було новорічного балу, тільки загальношкільний ранок та святкове привітання вчителів у класі. Подібне голосування я бачила тільки в кіно, тому спостерігала з інтересом. А відповіла трохи розгублено:

– Я не знаю. Але обов'язково виберу! – Запевнила подругу у відповідь на її спантеличений погляд. Обережно запитала. – З інших класів також можна?

Дашка ствердно кивнула.

– Можна. Хоч самого павича! В нас у школі плюралізм думок, демократія поглядів і ніякого тиску! І, Насте, – коли я вже схилилася над аркушем паперу, вона сказала, потягнувши мене за рукав, – якщо що, про Фролова я пожартувала. Краще вже Брагін, повір мені ...

– Добре, я подумаю…

З дівчат я вибрала Дашу Кузнєцову. Чому ні? У цій школі Дашка мені подобалася більше за всіх. Вона і, правда, була славною, доброю і симпатичною. До її синьою пасма біля скроні і сміливого розвороту плечей дуже пасувала б корона шкільної королеви. Напевно Петька Збруєв був би радий побачити її такою величною і красивою. А ось хлопці ... Якою б гарною людиною не був Борька і якою переконливою подруга, в цій школі для мене існував лише один хлопець, від згадки про якого завмирало, а потім болісно стискалося і заходилося серце. Неважливо, що він і думати не хотів про мене. Неважливо, з яким гордовитим і байдужим виглядом проходив повз, не помічаючи ненависної зведеної сестри, легко обіймаючи інших дівчат. Неважливо, настільки переконливо ігнорував вдома. Навіть якби для всіх у школі він раптом виявився порожнім місцем, я б все одно проголосувала за нього.

Коротко глянувши на подругу, я написала на аркуші паперу «Стас Фролов», згорнула в кілька разів і разом з голосом за Дашку опустила в картонну коробку Ніки.

– Хух! – видихнула подруга, слідом за мною повертаючись за парту. Обернувшись до класу, заправила за вухо синє пасмо. – Здається, всі впоралися. Дивись, навіть Терещенко зі Збруєвим примудрилися записки кинути, отже, Крапівіна може топати далі. Залишилося дочекатися балу і з'ясувати: я мала рацію щодо переможців чи ні. На жаль, в цьому сенсі в нашій школі все передбачуване до нудного.

– До речі, Матвєєва, – Дашка знову розвернулася до мене, округливши очі, – як у тебе справи з нарядом на бал? Напевно, наші дівчата постараються переплюнути випускниць. Ти вже купила сукню? А туфлі? До майстра манікюру записалася в модний салон? Годинник цокає: тік-так, тік-так! Святу скоро бути, а ти що ж, навіть не знаєш, чи є в тебе новенькі мереживні стрінги в колір нігтів?.. Який жах!

Сказане прозвучало настільки пишномовно, що ми обидві розсміялися.

– Ні, Дашо, не записалася. І сукні в мене поки немає. А стрінги я не ношу, то обійдуся без манікюру.

– Ну й даремно. Це я про манікюр, – вже з серйозним виглядом відмітила Кузнєцова. З появою в класі вчителя відкрила конспект і знизила голос до шепоту: – Ти тепер у великому місті живеш, Насте, хіба не знаєш, що навіть провінційним Попелюшкам на балу потрібно виглядати пристойно, аби привернути увагу принца? Фіг з ними, зі стрінгами. Обійдемося й бікіні, ми дівчата не горді. Але цап-царапки наше все!

Я знала, бачила, в чому хизувалися місцеві дівчата, наскільки привабливо виглядали, навіть була згодна з подругою, але вимагати подібне від мачухи не могла. Та й не хотіла. Куди більше, ніж показати себе, мені хотілося подивитися на Зимовий бал, куди дирекція школи запросила справжню музичну групу. А щодо принца... Напевно, Стас з Мариною будуть гарною парою, в цьому не варто було й сумніватися, права Дашка.

– Ні, Дашо, я не стану просити мачуху, мені незручно. А плаття Галина Юріївна обіцяла купити гарне. Ми з нею сьогодні ввечері якраз у магазин зібралися. Якщо, звичайно, вони з батьком звільняться раніше.

– М-да-а ... – спантеличено протягла Кузнєцова, разом зі мною починаючи записувати в зошит тему уроку: «Формування постіндустріального суспільства». – Дивна якась у тебе мачуха, Матвєєва. Незвичайна. Вона, бува, не прибулець із космосу?

– Чому це? – я все ще звикала до жартів подруги.

– Ну, зазвичай, мачухи терпіти не можуть своїх падчерок: канони жанру, протест становищ і все таке. А в тебе ось навпаки. Навіть дивно.

– Ні, вона директор і, розумієш ... – я посміхнулася, здвигнувши плечима, не знаючи, як повніше, якими словами описати своє ставлення до дружини батька. – Вона просто дуже хороша людина, віриш?

Дашка мені повірила, на тому й зійшлися. Та, все одно, взяла з мене обіцянку не дати можливості всіляким Дінкам Губенкам і Маринкам Воропаєвим утерти нам ніс. Як це зробити – я не уявляла, але обіцяла подрузі постаратися.

Після уроків ми з дівчатами дружно залишилися на тренування по чирлідингу. Наступного дня був призначений загальношкільний чемпіонат з баскетболу, змагання обіцяло бути цікавим, велелюдним, і Альбіна Павлівна нас добряче ганяла під музику, кожен раз вимагаючи виняткової синхронності дій і порядку в танці.

Мені здавалося, в нас чудово виходить. Навіть Маринка майже завжди, як я з містка ставала на руки, ловила мене так, як того вимагала Альбіночка – в ритм і під коліна, в той час, як дівчата за нашими спинами піднімали вгору Аню Скворцову (майже таку ж худеньку, як і я, та, як з’ясувалося, не таку гнучку, як я). Відступивши на крок, давала мені стати на ноги, а опісля, піднятими вгору руками, знову замикала кільце дівчат.

– Можна подумати, ми в цій школі не загальні знання отримуємо, а вчимося на артисток кордебалету, – звично бурчала Дашка, переодягаючись після тренування в роздягальні. Сьогодні нам всім дісталося від тренера, але не в характері подруги було змовчати. – Ну, не можу я ногу вище голови підняти, мої м'язи – проти такого насильства над природою! Як думаєш, Насте, може, я дерев'яна?

Дашка не була дерев'яною й аж такою невмілою, якою себе вважала. Вона старалася, дуже старалася і боялася всіх підвести. Сьогодні був особливий день тренування, коли, заразившись командним духом, дівчата не сварилися між собою, а дружно переживали за завтра. Дінка Губенко, що було відкрила рот, аби відповісти Даші, під похмурим поглядом Скворцової мовчки відвернулася до шафки, продовживши фарбувати блиском губи.

Я встала з лави і простягла Дашці її сумку, поправила на спині свій рюкзак.

– Просто Альбіна Павлівна хвилюється, а в тебе все відмінно виходить, Даш!

– Ти гадаєш?

– Ну, звичайно!

Ми вийшли з роздягальні, я посміхалася подрузі й не помітила, як врізалася носом у груди Воропаєва – тренування з баскетболу ось-ось мало розпочатися.

– Настя? Привіт, – кивнув хлопець, і мені нічого не залишалося, як відповісти:

– П-привіт.

– Почекай!

Але я вже бігла від нього геть до автобусної зупинки, пам'ятаючи, що вдома на мене чекає мачуха.

А ще... В ту ж хвилину, як ми зіткнулися з Сергієм, у коридор, що веде до спортзалу, увійшов Стас. Я чомусь не хотіла, щоб він побачив, як його кращий друг міцно хапає мене за руку.