Глава 18 - 2 частина

POV Настя

Батько поїхав з нами. Побачивши мене з мачухою в передпокої, накинув на плечі куртку, взувся і вийшов за двері, повідомивши, що сам поведе машину. Весь шлях до міста мовчав, дивився перед собою на дорогу, примушуючи дружину хмуритися, та я й не думала ображатися: він ніколи й не був надто балакучим зі мною.

– Біжи, Настуню! Гарного вечора! – побажала мачуха мені вслід. Я вже піднялася на широкий ґанок школи, ледве дихаючи від передчуття свята і зустрічі з друзями, забувши про хвору ногу, про Марину, про все на світі. Мачуха попередила: – Ми з Гришею повечеряємо в ресторані, а може, й у кіно сходимо – сто років нікуди не вибиралися – та й повернемося за тобою.

Я обернулася і з усмішкою махнула рукою, як могла б махнути зараз бабусі чи мамі, всім серцем відчуваючи вдячність і тепло до цієї жінки.

– Добре, Галино Юріївно! Спасибі вам!

– Нема за що, дівчинко!

– Будь ласка, ваше запрошення ...

Школа змінилася. Дивно, минув всього лиш день з моменту занять, а свято вже непомітно прийшло, пролетіло сяючим чистотою холом, порожніми коридорами, залишивши за собою морозне, новорічне дихання, прикрасивши приміщення мішурою і ялиновим настроєм. Як красиво!

Скрізь було тихо, кабінети спали... і все ж, десь у глибині цієї великої, нової будівлі відчувався рух, особлива енергетика сердець, що б'є в унісон, пульсує гулом у ногах, живе в стінах. Енергетика вабила до себе солодким запахом події, безпомилково вказуючи шлях.

Я йшла холом, а потім паркетом коридору, стукаючи підборами, й досі не вірячи в чудо, нехай тимчасового, але зцілення. Почуваючись надзвичайно легко в своєму красивому платті, я так хотіла усміхатися. Так хотіла порадувати Дашку і сказати, як я щаслива бути тут, поруч з нею в цей дивовижний вечір Зимового балу, як приємно побачити святково вбраними своїх однокласників. Я знала, що подруга щиро мені зрадіє.

Зупинившись під великою хвойною аркою, глибоко зітхнула. Притиснувши руки до грудей, видихнула і розчахнула двері. Переступила поріг, так і лишивши двері відчиненими, не в силі відвести очей від великої, ще вчора спортивної, зали, світлого приміщення, що сьогодні перетворилося у справжню, затишну казку. З ялинкою, кульками, гірляндами й тисячею неонових сніжинок, що літали по підлозі і стінах, з розсіяним світлом блискучих сфер, підвішених під стелею. Так ось він який – Зимовий бал!

Музика стишилась і змовкла, і голос директорки, який пролунав у мікрофон, ще раз привітав шкільних короля з королевою, що зараз стояли перед усіма, тримаючись за руки, з перемогою і загальною симпатією. Подякував за танець. Ніби відчувши на собі мій погляд, Стас обернувся. Зустрівшись з сірими очима зведеного брата, я відчула, як серце болючим уколом заштрикнув смуток: він знайшов свою королеву, не дарма ж так поспішав до неї.

Я не стала на них дивитися.

– А ось і наша запізніла Попелюшка! Все в кращих традиціях новорічного вечора! – засміялася Ніка Крапівіна, отримавши з рук директорки мікрофон, і я почула радісний вигук Дашки, а за нею й вигук Ані Скворцової. Зніяковівши, поспішила пройти до подруг. Тим часом, президент школи оголошувала виступ музичної групи, перекрикуючи радісний свист і вереск дівчат, які побачили високих хлопців-музикантів, і запрошуючи всіх до танцю.

– Насте! Як чудово, що ти змогла прийти! – заволала Дашка, обіймаючи мене. – Я вже думала: ти пропустиш усе найцікавіше – через ту підлу гадюку! А ти взяла й утерла їй ніс! От молодчина! Правда ж, Анько?

– Ага! – з готовністю відгукнулася Скворцова. – Ніколи б не подумала, Насте, що Маринка може бути такою підлою!.. Матвєєва... – тут же забула про Воропаєву однокласниця, вражено роздивляючись мене. – З глузду з'їхати можна! Яка ж ти сьогодні гарна, мов принцеса ...

Я засміялася. Радісно почути це в такий вечір.

– Дякую, дівчатка, ви теж дуже гарно вбрані!

Плаття на Дашці аж сяяло, і раптом я помітила неподалік Петьку Збруєв в строгому костюмі. Побачивши мене, він підняв догори великий палець і підморгнув.

– Слухай, а як же нога? – підозріло насупилася Кузнецова, і я поспішила пояснити.

– Не полегшало. Але лікар зробив тимчасову протибольову блокаду, то ж, як бачиш, ходити можу, – щиро усміхнулась я подругам.

І все ж, танцювати я не могла, ще й трохи ніяковіла. Я досі почувалася незручно – поруч з цією, впевненою в собі, молоддю великого міста, тому, поки грала швидка музика, просто стояла біля столиків і слухала. Підбадьорливо посміхалася дівчатам, а вони, пустотливі, симпатичні й веселі, поруч з хлопцями, старанно рухалися під ритмічну мелодію, підхоплюючи вголос приспів знайомої пісні. Я не відразу помітила Стаса, який стояв по інший бік залу, та ось, поступово, мелькання фігур поміж нами злилося в неяскравий туман, і крізь нього проступили сірі очі зведеного брата, що впилися в мене...

Не знаю, скільки ми так простояли, дивлячись одне на одного. Чому я не думала про Маринку? Чому серце знову билося, як божевільне, збиваючи моє дихання? Здавалося, ніби він поруч і його руки тримають мене. Чому я хотіла, щоб він був поруч, найближче за всіх інших людей? Хай буде так близько, щоб можна було підняти голову і заглянути в очі, торкнутися пальцями міцних плечей, як тоді, в роздягальні, і не відкидати від нього долоні. Чому я відвернулася, коли його шию обвила рука вродливої дівчини в червоній сукні? І то неважливо, що він, здається, навряд чи помітив її дотик.

– Привіт, Насте. Чудово виглядаєш!

Здригнулася й підняла очі, біля мене стояв Сергій Воропаєв і привітно посміхався. Пам'ятаючи про нашу останню зустріч, я зам'ялася.

– Здрастуй, Сергію. Дякую.

– З прийдешнім, Попелюшко! – хлопець жартівливо схилився до мене. – Так тебе тепер слід називати?

– Думаю, Ніка просто пожартувала через моє запізнення, то ж не варто, – постаралася відповісти ввічливо.

– Шкода́, – засмутився блондин. – Є в тобі щось таке – незвичайне, те, що притягує, і хочеться зробити якусь дурницю.

– Яку? – я з подивом дивилася на нього, не знаючи, чого очікувати.

– Ну, – Сергій грайливо підняв брову, – наприклад, підійти ближче. Виділити з натовпу і запросити на танець. Ти потанцюєш зі мною, Насте? – він простягнув руку і обхопив моє зап'ястя. Цього разу обережно, даючи мені можливість відступити. – Дивись, усі розбиваються на парочки, саме час для повільного танцю.

У залі, дійсно звучала спокійна мелодія, по підлозі ковзали різнокольорові відблиски світла ...

– Ні! – я сама не очікувала, що відповідь прозвучить так упевнено, але хлопець чомусь не зніяковів.

– Чому ні, Насте? Я не прошу тебе стати моєю дівчиною, – коротко реготнув від подібного припущення. – Було б цікаво обіходити таку боягузку, як ти. Але ж можна спробувати стати друзями?

Мабуть, я чимось видала себе. Можливо, глянула в бік Стаса, який стояв зараз посеред залу, наче вбитий в землю клин, і дивився на нас. Або занадто довго зволікала з відповіддю, але Воропаєв раптом зауважив серйозно і тихо, опинившись біля мене ще ближче:

– Він ніколи не запросить тебе, не сподівайся. Ніколи. Ти так і будеш одна, завжди.

– Чому? – музика заливала приміщення, та й запитала я тихо, але хлопець мене почув.

– Ти сама знаєш чому. Він ненавидить тебе від першого дня. А ще... Він уже вибрав свою королеву.

Це була правда, я сама бачила, як Стас обіймав Марину, як посміхався їй, і зробила невпевнений крок до хлопця. Він тут же торкнувся долонею талії.

– Або, взагалі, посміється. Ти будеш далеко не першою за цей довгий вечір. Ти ж знаєш, що таке парі?

– Що?

– Коли хлопці ставлять дівчину на кон?

– Ні.

– Ото краще й не знай. Твій зведений брат із тих, хто б’ється об заклад, Насте, навіть не сумнівайся.

– Я й не знаю, чи вийде танцювати. У мене хвора нога ...

– Пам'ятаю, ми обережно.

Я не дуже вміло танцювала і весь час чекала від Сергія підступу, але він поводився, як добрий друг. Тільки в фіналі нахилився до обличчя, торкнувся носом волосся біля скроні, аби прошепотіти:

– Ти добре пахнеш, я запам'ятаю.

Я зніяковіла, і відповідь вийшла незграбною:

– Спасибі, Сергію. Вибач, я хочу підійти до друзів.

Він легко погодився, відпускаючи мене:

– Звичайно, йди. Ти вже переконалася, що я не монстр?

Друг Стаса поводився дуже привітно, і я посміхнулася. Сьогодні було свято, і сваритися або згадувати колишні образи, справді, не хотілося.

– Переконалася.

Дашка все-таки потанцювала з Петькою і тепер сиділа за столиком червона, як рак, але дивно щаслива. Ми зі Скворцовою перезирнулися.

– Ти ж казала, що сама запросиш Збруєва, а вийшло, що він, – зауважила Аня. – Даш, а як же емансипація жінок і все таке?

– А що я, винна, що Петька перший підійшов? Ну, не відмовлятися ж ...

– І як? – це знову запитала Скворцова. – Не бабуїн?

Подруга знизала плечима.

– Не знаю, не зрозуміла. Здається, ми обидва перехвилювалися.

Це прозвучало смішно, то ж ми розсміялися. Точніше, дівчата сміялися, а я вкотре обвела очима зал, що без зведеного брата здавався дивно порожнім. Королеви вечора теж ніде не було видно, а це могло означати, що Сергій мав рацію. Десь в світі існувало місце, де їм, напевно, удвох цікавіше.