Глава 20

У нас у всіх вийшло, й бабуся ні про що не дізналася. І мачусі, й батькові мовчання далося непросто, а мені слова виявилися ні до чого. Сумувала за нею і просто раділа близькості рідної людини, хоч я здебільшого й мовчала або спала. Лежала, дивилась у вікно, милувалась бабусиним посвітлілим лицем, поки та все говорила ... говорила ... Про те, як добре себе почуває, і про те, який гарний у Галі з Грицем будинок. Яка цікава, відповідальна у них робота. А ще, що їй, мабуть, так і не доведеться побачити сина невістки, бо хлопчака весь час немає вдома. «Ох, молодь!» Не знаю, відправила мачуха кудись Стаса чи він сам пішов, та останній тиждень мого перебування в заміському котеджі Фролових він вдома не ночував.

Після балу я два дні пролежала в гарячці. З візитом Арсенія Дмитровича, сімейного лікаря, стало зрозуміло, що до травми ноги додалися ангіна та бронхіт, і мене знову чекав постільний режим і прийом ліків. Так, я знову хворіла, подовгу мовчала, зате цього разу знала, чого очікувати від міста, що не прийняло мене, і з нетерпінням чекала від'їзду додому.

Батько рідко приходив один, частіше з бабусею або з дружиною, та коли з'являвся – нерішуче топтався біля ліжка. Опускав долоню на лоб, поправляв ковдру ... Чи просто сідав на ліжко і, ніяково покашлюючи, питав, що я читаю, коли заставав мене у кріслі біля вікна. Але частіше все ж залишався за спиною в дружини, поки та, наплювавши на роботу в перші дні недуги, клопотала наді мною. Акуратно спровадивши бабусю – дивитися улюблений серіал на великому плазмовому телевізорі, мачуха запитувала про настрій, гладила волосся ... Й обіцяла, знову й знову обіцяла, що все в мене неодмінно буде добре.

– Настенько, ти мені віриш?

Я не вірила, але кивала. І незмінно відповідала одне:

– Будь ласка, Галино Юріївно, я хочу додому.

Я так і не дізналася, чим закінчилася та шкільна історія. І, хоч зі своєї кімнати не могла розібрати слів, та пам'ятаю добре поставлений голос мачухи, що під час телефонних розмов аж бринів тоді металом, Навіть не знаю, звідки в цієї жорсткої і вольової жінки з'являлася м'якість, коли вона зверталася до мене. Чим я, звичайна дівчина, забута дитина з минулого життя її чоловіка, це заслужила?

Не знаю. Мачуха і пасербиця. Адже так не буває?

Але навіть останнього ранку, що я гостювала в її будинку, вона терпляче доводила протилежне:

– Настуню, може, все ж залишишся? Ну їх, ці квитки! Подумай, дитинко. Буде ще поїзд, обов'язково буде, й не один. Ми знайдемо тобі хорошу школу, нових друзів, наймемо викладачів. Я знаю, ти дуже здібна ...

– Не треба, дякую.

– А Ніна Іванівна не буде проти, я з нею вже поговорила. Що ж до нас із Грицем, то ми тобі тільки раді! Дитинко, якщо це через Стаська, то обіцяю, що він більше ніколи ...

– Будь ласка! Будь ласка, Галино Юріївно, відпустіть мене!

Не дивлячись на мачуху, я зім'яла в руках свій старий кардиган.

– Ні, – хворим горлом відповіла занадто поспішно. Тут же, зітхнувши, почала далі збирати сумку. – Не через Стаса. Я сама так хочу.

Вона помовчала, даючи мені час заспокоїтися. А може, роздумувала про своє.

– Де я оступилася? Спочатку Стасько, потім ти. Недогледіла, недостатньо приділила уваги. Ти пробач, Насте, я не навмисне. Просто життя – така складна штука, а мені так непросто все дісталося ...

Це було занадто, сльози душили, і я, все кинувши, рвучко обняла її:

– Галино Юріївно! Ви найкраща у світі! Я дуже, дуже вас люблю! Відпустіть ...

Це був день випробувань, і навіть батько піднявся до мене. Для прощання час ще не настав – я так і не зрозуміла, навіщо він прийшов. Довго дивився на мої збори – в спальні зведеного брата після мене залишалося багато малюнків і віршів, і я намагалася прибрати їх, щоб залишити кімнату після себе такою, в яку одного разу увійшла. А потім раптом гукнув:

– Насте ...

Напевно, якби я знала, що залишуся, я б ніколи не посмілішала настільки, щоб задати йому це питання. Але я поверталася додому й вірила, що дуже довго не побачу його.

– Чому ти мене не любиш? Тату, в чому моя провина?

– Ні, дочко, це не так!

Вперше його голос прозвучав рішуче, й на мить мені захотілося йому повірити.

– Я знаю. Я відчуваю.

– Ні, Насте, ні!

Та обійняти мене так і не наважився. Тільки сказав щось незрозуміле і скупе, торкнувшись долонею потилиці:

– Ти коли-небудь зрозумієш. Але не прощай мене, дочко, я не заслужив.

І знову пішов, залишивши мене одну. А я не хотіла говорити з ним, вперше в житті не хотіла. Я стояла біля вікна і дивилася на темну високу постать між засніжених ялин, всією душею бажаючи забути того, хто заподіяв мені стільки болю.

Він увірвався в будинок, немов вітер. Швидкий і невидимий, такий же поривчастий і по-зимовому колючий, як новорічна завірюха за вікном, і затих за моїми дверима. Гарячі долоні лягли на дерево, а мені раптом здалося, що вони опустилися на плечі.

Ніхто не сказав, але я знала, що в ту ніч саме він приніс мене в будинок. За тиждень, що минув з нашої останньої зустрічі, я стільки разів подумки розмовляла з ним. Лаяла, ображалася, не прощала ... і ось тепер він знову перебував поруч. Мій зведений брат. Я могла не бачити його, але відчувала близькість кожною клітинкою шкіри, що аж дзвеніла від болю.

Він. Стас. Моя перша, розбита вщент любов.

Коли він увійшов у спальню, я стояла в старенькому платті, в якому приїхала сюди, і в бабусиному кардигані. Я поверталась у своє місто і в свій справжній будинок, у звичне минуле життя такою ж провінційною дівчиною, неяскравою і непримітною, якою одного разу звідти поїхала. Мені більше ні для кого не хотілося бути красивою. Відтепер я хотіла бути собою.

Я не повернулася до нього, хоч серце й загупало відчайдушно, лише кинула одними губами:

– Іди, – до поїзда залишалося не так багато часу ... Я дуже сподівалася все забути.

– Ні. Насте ...

Всього два слова, а ніби у прірву зірвалася. Вдарилась боляче, й від цього болю не залишилося сил мовчати. Образа, що жевріла всередині, спалахнула, обпекла легені, змусила повернутися до Стаса й вигукнути в обличчя, хоч хворе горло й з'їло звуки, через силу крику майже позбавивши мене голосу.

– Я тебе ненавиджу! Ненавиджу, чуєш! – і відсахнутися від жаху, від сили зізнання, що прозвучало в кімнаті. Від того, що не відмовилася від своїх слів. – Як ти міг розповісти ?! Вони сміялись! Ти сміявся! Мені було так боляче! Ненавиджу!

У розхристаній куртці, з мокрими від снігу пасмами волосся й блискучими очима він виглядав якимось безнадійно-розгубленим і разом з тим диким, наче йому втрачати вже нічого. Він ішов до мене, а я відступала, повторюючи знову й знову, а у відповідь чула ...

– Ти мене кохаєш.

– Ні.

– Любиш!

– Ненавиджу!

– Любиш! – він підійшов і поцілував мене. Притиснув губи до мого рота – жадібно, з відчаєм. Обняв зовсім не ласкаво, а так міцно, немов дійсно хотів утримати над прірвою. Насилу відірвавши губи, під час мого хрипкого вдиху покрив поцілунками щоки, ніс, підборіддя. Зажадав уперто: – Кохаєш! Скажи! Скажи!

Він би втримав мене, обов'язково втримав. Рукам зведеного брата вистачало сили утримати нас обох над будь-якою прірвою. Якби не було запізно і якби я вже не впала.

Та якою б худою не здавалася Скелетина, у неї вистачило сил, щоб вирватися й відступити. Прошипіти з відчаєм у гарне обличчя, бо на крик дихання не залишилося.

– Кохаю. Так, люблю! І ненавиджу! Ніколи, чуєш, ніколи не смій мене торкатися! Ніколи! Я не повернуся до тебе, не повернуся!

Він стояв на пероні й дивився, як, смикнувшись, покотився вагон. Як повільно поїзд відходить від станції, все дужче віддаляючи нас одне від одного. Як відвозить мене подалі – від того, кого я, попри все, кохала всім своїм юним серцем.

– Насте ... Насте!

Сірі очі Стаса – це було останнє, що я бачила, думаючи, що назавжди покидаю місто.

***

Вірш від Насті. Ліричний відступ. Аркуш із зошита на підвіконні.

Тобі

Ти мене ніколи не знайдеш,

Ти про мене ніде не почуєш.

А раптово якщо й зустрінеш -

Відвернусь ... і ти пройдеш повз.

Ти мене ні про що не спитаєш.

Говорити мене не примусиш.

Я мовчатиму, й ти мовчатимеш:

Наших мовчанок – дивний збіг…

І ніколи, якщо й захочеш -

Не ступну, усміхнувшись, назустріч,

Не ступну, ти чуєш, назустріч,

Не ступну назустріч тобі.

А якщо ти мене погукаєш,

Відповісти не зможу, не схочу.

Ти, звичайно, і так про це знаєш,

То й надалі не забувай!

Твоє місто для мене – з каліцтвом.

Безсердечне таке твоє місто!

То ж ніколи, ніколи, ніколи

Ти до себе мене не гукай!..

... Лише якось, можливо, згадаю,

Задивившись в небесну просинь,

Міцні плечі й упертий погляд.

Та ще й очі твої ... немов осінь.

*Вірш в перекладі Лариси Омельченко

Кінець першої книги