Глава 28

POV Настя

– Анастасіє, будь ласка, зосередьте увагу на фігурі. Дайте тінь. Глибину! Композиція хороша, але я хочу бачити мотив, цілісність обраного вами образу волоцюги. Хто він? Що він? Навіщо він? .. У яких хмарах ви нині літаєте, дорогенька? Я вас не впізнаю! Ви потрібні мені тут, у цій майстерні. З живою увагою і блиском в очах, розумієте ?! А ви що робите? Ви закриті! Вас тут немає! Творця немає! Дайте відповідь: хто, замість вас, має вдихнути життя в ці грифельні штрихи?

Маестро Лісовський – дуже емоційна людина, запальна, вимоглива, а як педагог – він ще вимогливіший . Ось і зараз, стоячи наді мною, він засмучено змахує рукою, без жалю вказуючи на мої промахи.

Розумію. Ще й як розумію. Намагаюся зосередити увагу на малюнку – й не можу. Друга година заняття з талановитим художником добігає кінця, а я, на відміну від інших учнів, не виконала й половини завдання.

– Вибачте, Груно Ісакович, – відкладаю олівець, відвертаюсь, щоб нахилитися за сумкою. – Якщо дозволите, я закінчу роботу вдома.

– Ви погано себе почуваєте, Анастасіє? – маестро ображено підбирає губи. Він не звик витрачати себе на недбайливих учнів, його час і увага коштує дорого, але я сьогодні просто не здатна зберегти творчий запал і азарт. Не здатна дослухатись зауважень художника. Не зараз, коли думки зайняті іншим, а настрій зовсім не творчий.

– Ні, все добре, дякую.

– І все ж, я б хотів побачити кінцевий результат.

– Звичайно.

Я встаю, прибираю малюнок і збираю речі. Аби попрощатися й закінчити урок, іду до виходу поміж мольбертів, за якими сидять такі ж учні, як я.

– До побачення, Груно Ісакович, – коротко обернувшись, намагаюся посміхнутися художнику, але нічого не виходить, і я мовчки закриваю за собою двері.

Господи, якщо нічого не зміниться найближчим часом і я не впораюся з почуттям провини, а також із власним серцем, що змучило докорами в останні дні, заняття з маестро можна буде сміливо зводити нанівець.

– Настя? Уже звільнилася?

Знову він – Сергій Воропаєв. Стоїть біля машини, засунувши руки в кишені штанів. Чекав на мою появу на ганку художньої студії Лісовського. Зустрів привітною посмішкою, що ковзнула по самовпевненому зламу губів.

– Привіт, Матвєєва, відмінно виглядаєш! Втім, як завжди.

Брата колишньої однокласниці я зустріла кілька днів тому в університеті, на бігу втрапивши в чиїсь (його) обійми, й тепер він дивним чином, знову й знову, з’являється в зоні моєї уваги.

Побачивши хлопця, я підходжу до нього, аби зазирнути в очі.

– Сергію, якщо ти знову скажеш, що зустрів мене випадково, я тобі не повірю. Це занадто прицільно, як для простого збігу. Й ні краплі не смішно.

– Ні, не випадково і не смішно, – погоджується він, та прогнати з обличчя посмішку не поспішає.

– Тоді навіщо ти тут? Як взагалі дізнався, де мене шукати?

– Неважливо. Вважай, вдало припустив, розпитавши дівчат з твоєї групи. Сьогодні людину відшукати не проблема, якщо хочеш її бачити. А я хотів тебе побачити, Насте. Дуже. Ти, як у воду канула. І в жодній соціальній мережі не знайти.

– Навіщо? – не здаюся я. Увага блондина не лестить мені, не доставляє ні комфорту, ні задоволення. Сергій подорослішав і став привабливим хлопцем з майже ідеальною зовнішністю столичного мажору: напевно, такі дівчатам подобаються. Але не мені, не мені. Я ще добре пам'ятаю, яким він був п'ять років тому.

– Насте, ну що ти, як маленька, – сміється Сергій, проводячи рукою по світлому волоссю, покусуючи губи, показуючи цим, що хвилюється, хай як намагається триматись упевнено. – Невже не розумієш, навіщо молодому чоловікові шукати зустрічі з красивою дівчиною? Чому він прагне її побачити?

– Ні, не розумію, – чесно відповідаю. – Ми вже бачилися вдень в університеті, якщо ти забув. І вчора також. І позавчора. Сергію, з тих пір як ми зустрілися чотири дні тому, наші зустрічі більше не можна назвати випадковими. Це здається дивним: бачити тебе щодня. Адже ми з тобою навіть не друзі!

– І що ж? Це легко можна виправити.

– Не думаю. Так, я вже не дитина, але все одно не розумію. Для раптової симпатії все занадто швидко й активно. Ми не знали один про одного п'ять років, і твоя ненавмисна увага...

– Не зовсім ненавмисна, Насте. Марина розповіла, що ти повернулася.

– Он як? – я не можу сказати, що надто здивована. Хоча розмова про мене, що прозвучала в домі Воропаєва, здається майже неймовірною. – Твоя сестра дуже старалася не впізнати мене. Так переконливо, що в неї майже вийшло.

– Так, – Сергій сміється. – Не стану брехати, що вона зраділа твоєму поверненню, а ось я був радий дізнатися, що ти знову в місті. Хіба в нашому шкільному минулому я не показував, як ти мені подобалася?

А ось тепер я дійсно дивуюся, нехай і не заламую картинно брови та не ховаю зніяковіло рук. Зате дозволяю собі посміхнутися.

– В який саме раз показував, Сергію? Коли називав жалюгідною, умовляючи піти в кіно? Чи коли, під час Зимовому балу, запрошував прогулятися темними коридорами?

– Насте, ну навіщо ти згадуєш. Це було так давно, що я встиг і забути. Краще візьми, це тобі! – він відкриває двері машини й дістає квіти. Піймавши мою руку, вкладає букет в долоню, стискаючи пальці. – Дивись, такі ж ніжні й красиві, як ти.

Квіти, дійсно, красиві й, напевно, дорогі. Мені хочеться відступити, але руки хлопця тримають біля себе міцно.

– Ні. Сергію, я не можу їх взяти.

– Ну, чому ти така колюча. Чому?

– Тому що не бачу причини. У мене сьогодні не день народження і в нас не побачення. Це дуже гарні квіти, краще подаруй їх іншій дівчині.

Навряд чи в звичайному житті я так само вперта, але Сергій Воропаєв не викликає у мене ніяких приємних почуттів. І квіти від нього приймати зовсім не хочеться. У хлопця дорога машина, він добре виглядає і модно одягнений, та не про нього зараз мої думки, зовсім не про нього.

– Насте, ти мені подобаєшся, і я хочу подарувати їх саме тобі. Інакше просто кину на дорогу. Ти ж не думаєш, що я з тих, хто буде передавати букет дівчатам з рук у руки, як вимпел перемоги, поки той не знайде гідну? А про побачення ... Я з задоволенням запрошую тебе кудись сходити. Ти не поспішаєш? Ми можемо заїхати в кафе. Або погуляти містом ... для початку.

Він продовжує тримати мене за руку, наче боячись, що я втечу.

– Для якого початку, Сергію? – мені вартує зусиль, щоб звільнити зап'ястя. Я знову піднімаю до нього обличчя. Він дивиться, не моргаючи, ніби запам'ятовуючи, і мені це зовсім не подобається. – Здається, ти мене зовсім не чуєш. Добре, відповім ясніше. Я не вільна для нових стосунків. Ні сьогодні, ні завтра. Ніколи, розумієш?

Його брови хмуряться.

– Ти заміжня?

– О Боже! Звичайно, ні! Просто я…

Але Сергій легко перебиває, не надто щиро сміючись.

– Гаразд, зрозумів! Я, дійсно, кваплю події. Вибач, Насте. Забув, що ти завжди була полохливою.

Ось тепер він відступає на крок, даючи мені свободу.

– Це не так, – пробую я протестувати. – полохливою мене зробило це місто і люди. Я не завжди була такою!

– Менше з тим, – наполягає хлопець. – Адже це він – Стас – попередив тебе щодо мене? Саме тому ти знову обережна? Пам'ятаєш, як боялася зі мною заговорити? Боялася просто постояти – осторонь від усіх? А мені хотілося, щоб ти говорила. Щоб дивилася. Не на нього – на мене. А я ж знав, як він тебе ненавидів.

Несподіване зізнання. Як раптове дежавю, що занурило в минуле.

– Сергію, ти помиляєшся. Стас тут абсолютно ні до чого, й неважливо, що й коли він до мене відчував.

– Не думаю. Адже ви, як і раніше, живете в одному домі, так, Насте? Останні роки ми з ним не надто ладнаємо. Напевно, ти в курсі.

– Ні. Я рідко бачу Стаса.

Намагаюся триматися відсторонено й зібрано, але хлопець занадто уважно дивиться, аби не помітити відчай, що промайнув у моїх очах. Відчай, яким змучилася в останні дні.

– Отже, не вільна, кажеш, – повторює, закушуючи губи, стираючи з лиця посмішку. Робить паузу, не відриваючи від мене гострий погляд. – Коли я дізнався, що ти повернулася, я подумав було, що ви разом. Запитав Маринку, але та розревілася й не захотіла про тебе говорити. Дурепа. Скільки можна за Фроловим страждати, нічому її життя не вчить. Такі, як він, ніколи не зупиняються.

– А ти, значить, обіцяєш зберігати вірність?

– Я обіцяю увагу й захист, а це немало.

– Та ну! – не можу я стримати гірку посмішку. – Від кого збираєшся захищати, Сергію? Ми ж наче в цивілізованому суспільстві живемо.

– Від таких, як я, – нітрохи не бентежиться хлопець. – Вродлива ти дівчина, Насте. Повз таких не проходять. Я завжди знав, ще з тієї найпершої хвилини, як побачив тебе в домі Фролових, що одного разу захочу бути з тобою. Упевнений, Стас теж це відчув. Ти зробила нас ворогами, тільки-но переступила поріг мачушиного дому, дівчисько у смішному пальті. І ось тепер ти знову повернулася.

– Припини, – я не вірю своїм вухам, що чую це від нього. – Що ти плетеш?!

– Правду! Тебе не було п'ять років, а ми так і не змогли примиритися, а колись же були кращими друзями.

– Впевнена, що причина вашої сварки відома тільки вам, хоч мені й дуже жаль.

– А мені ні. До біса, Насте! Він не вилазить з мотогонок, для нього не ти – інші дівчата, й гроші, завжди були важливішими за будь-що. Він ніколи не зміниться, Стас не вміє інакше! Ти, як і раніше, йому не цікава! Насте, на що сподіваєшся? На ньому ж зарубки ставити ніде!

– Досить, Сергію! Перестань! Я не хочу це слухати!

– Не віриш – у Маринки моєї запитай, як він уміє переконувати. Вона знає, вона розповість!

Блондин закидає голову, аби перевести подих і продовжити:

– Варто було запитати самого себе: як би поводився на його місці, якби ти знову опинилася поруч, а я б щось до тебе відчував. І відповідь знайшлася сама собою.

Сергій опускає підборіддя, звужуючи погляд. У цей момент його обличчя так само відштовхуюче-негарне, як і слова, що зірвалися з його губ.

– Або він трахнув тебе, Матвєєва, й забув, як і багатьох, або ти досі ненависна зведеному братові. Бо я, знаючи, що ти поруч, не втік би й не зависав у нічних клубах.

А ось це вже занадто – як для розмови двох малознайомих людей, яких ніхто й ніщо не пов'язує. Я раптом сміюся – сумно й тихо, ховаючи сльози і все те, що показати не можна. Від чого хочеться вити, бо прикро та боляче від правди, що прозвучала з чужих вуст.

Дивовижно! І цей хлопець всього п'ять хвилин тому запрошував мене сходити на побачення ?! Яке ж вигадливе наше життя – на сюрпризи та жорстокі уроки!

Я підходжу до машини й опускаю букет на капот.

– Сергію, візьми квіти, вони вже точно не для такої, як я. Не знаю, чому ти вирішив зачепити мене, хоч нічого про моє життя й не знаєш. Я не казала, що це Стас. Ти побачив те, що захотів, і не посоромився вивалити свої здогадки. Я щаслива з тим, хто мене кохає. А зведений брат ... – я намагаюся на прощання дивитися впевнено, – я прийму його будь-яким, як уже трапилося колись. Навіть з ненавистю до мене.

Сумка з тубусом падає до ніг, і мені доводиться нахилитися, щоб її підняти.

– Прощай, Сергію. І не думай пропонувати допомогу, аби підвезти додому, я все одно не погоджуся. Просто забудь мене, так буде краще, – кажу, відвертаючись від спохмурнілого Воропаєва, і прямую вузьким тротуаром до жвавої частини вулиці, аби виїхати в Черехине. У дім, де кімната Стаса пустує ось уже шість ночей. З того самого ранку, коли я його прогнала.

– Мамо Галю, тату, привіт!

Я заходжу в дім і вітаюся з батьками, які цього вечора сидять у вітальні. Сьогодні в них гості у Скайпі, вирішується ділове питання, і мачуха зосереджена на розмові. Зате батько через деякий час приєднується до мене на кухні.

– Як справи, Насте? Як університет? Як успіхи з Лісовським? Тобі щось потрібно, доню? – запитує співчутливо, і я відповідаю:

– Ні, тату. Все гаразд, дякую.

За останні роки багато що змінилося в наших стосунках, і в присутності батька я більше не соромлюсь і не гублюся в словах. Сьогодні я знаю, яких зусиль коштувало Григорію Матвєєву повернути увагу дочки. А тоді, п'ять років тому, після втечі з дому нової сім'ї, я була впевнена, що мені більше немає місця в його житті. Батькові знадобився час і підтримка дружини, аби я нарешті повірила, що щось для нього значу.

Він підходить і сідає за стіл. З тихим несхваленням дивиться на самотню чашку кави в моїх руках.

– Ти вже котрий день зовсім нічого не їси, Насте, – засмучено зауважує, підсуваючи до мене вазу з печивом. – Ось і Галина теж утратила апетит. Не знаю, що з вами робити?

Він засмучений і не грає. Ми обоє прив'язані до мачухи. Як не дивно, але саме це ріднить нас і зробило ближчими.

– Як вона? Мама Галя?

– Переживає, звичайно, – зітхає батько. – Тільки що з того? Стас не хлопчик, він і раніше йшов із дому, пропадав на кілька днів. Для нас це не вперше. Можливо, ти пам'ятаєш: він завжди був свавільним хлопцем і матері робив клопіт.

Та пам'ятаю. Ховаю винуватий погляд у чашку з кавою, але ненадовго.

– Тату, а де Стас може бути? Ти, бува, не знаєш? Може ... може, в нього з'явилася дівчина?

– Не знаю, Насте, та навряд чи. Не пам'ятаю, щоб хтось забирав його увагу аж так надовго. Нібито пропадає в клубі у свого друга. Галина дзвонила. У Віктора – відомий у місті клуб «Бампер і Ко», і хлопці разом крутять якийсь спільний бізнес. Принаймні, у Стаса давно є свої гроші, то ж у цьому сенсі ним не дуже то й покеруєш.

Батько хитає головою.

– Галі не позаздриш, її син не надто впускає нас в особисте життя. І разом з тим, самостійний виріс хлопець. Ну, а характер ... Так і в нашої мами Галі характер не цукор. Є в кого норовом вдатися.

Якби ж то тільки характер. Батько не знає причини, і мачуха, напевно, й не здогадується, що саме між нами сталося й чому пішов Стас. Та я й сама не знаю, що тоді на хлопця найшло. Просто злякалась раптом, побачивши перед собою сірі, палаючі, голодні очі, відчувши в його руках силу бажання, готову виплеснутися на мене. Злякалася, що все повернеться назад. Коли потягнуло до нього, немов магнітом – злякалася, що не зможу встояти і знову прийде біль. Потім, опісля, коли залишуся одна. Знову залишуся на самоті, а він забуде – біль і повернеться. Я все ще пам'ятаю, як довго саднило серце.

– Тату, послухай ...

– Так, Насте.

– Минулого разу ви з мамою Галею наполягли, але ... Мені здається, буде краще, якщо я з'їду. Знайду квартиру чи кімнату, це не має значення. Ти зможеш пояснити мамі? Я дуже не хочу її ображати.

Батько дивується. Щиро. Останніми роками він намагався, як умів, стати мені ближчим.

– Для кого краще? – хмуриться він.

– Для всіх.

Так, ухиляючись від відповіді, я відводжу очі, адже про все йому не розповіси, всього не поясниш.

Не знаю, про що замислюється Матвєєв, що бачить на моєму обличчі, але, несподівано накриваючи мою долоню своєю, відповідає з тихою інтонацією, як нерозумній дитині, яка заблукала в думках.

– Насте, не треба. Досить утікати. Ми й так із Галею наробили багато помилок. Я наробив, коли стільки років жив з тобою нарізно. Нікому не буде краще, повір. Нікому.

І раптом – так проникливо й інтимно, аж від його слів у грудях коле:

– Ні тобі, ні йому. Будь ласка, доню, дай час, аби все повернулося на круги своя. Якщо ти вирішиш з'їхати – Галі точно легше не стане.

Господи, здається, батько дивиться в колодязь правди, в якому я боюся потонути. Але, втікаючи у свою кімнату й залишаючи згадку про свою усмішку, я не кажу цієї правди.

– Звичайно, все буде добре, тату ...

І вже за зачиненими дверима, дивлячись на сутінки за вікном, набираю телефонний номер. Не Єгора, хоч той і чекає на мій дзвінок, і він – єдиний, хто здатен зрозуміти мій настрій, навіть якщо я звично ні про що не розповім.

– Арно, ти потрібен мені. Поговори зі мною. Будь ласка…