Глава 31

POV Настя

Відкрутитися від Дашки неможливо. А може, то й на краще, що подруга зустрічає мене в шумному холі навчального корпусу. Очікує після презентації, коли я, нарешті, покидаю лекційну залу та спускаюся на перший поверх, перервавши розмову з дивним людиною з минулого моїх батьків. Точніше, з минулого моєї матері. Відмовившись вислуховувати незрозумілі звинувачення на її адресу та натяки на свою від абсолютно незнайомого чоловіка. Йду з аудиторії, забравши малюнок, так і не обернувшись на незадоволений окрик.

Я настільки вражена його словами й поведінкою, що наказую собі відразу ж викинути його зізнання з голови й не згадувати нашу зустріч при батькові. Не хочу про це думати. Не хочу пам'ятати. Жаль, що з проєктом тепер можна попрощатися. Так багато хотілося зробити для мами Галі. Та й не тільки для неї.

Господи, як жаль!

Дашка, як завжди, сповнена енергії та ініціативи. Вона знаходить мене в студентській штовханині й тягне до виходу. І далі на вулицю, до стоянки машин, де стоїть знайомий темно-червоний автомобіль – невелика й зручна «Шкода» її матері.

– Як це ти не знаєш і не впевнена, Матвєєва? – витріщається здивована Дашка. – Навіть чути нічого не хочу! Я цієї поїздки весь тиждень чекала, так уже все дістало по життю – сил немає! Минулого року День зниклого студента пропустила, настрій був ніякий, і ось знову ?! Насть, та нам з тобою цих вражень на цілий рік вистачить! Знаєш, як у нас хлопці на гітарах смалять, коли вип'ють? Як Джиммі Пейдж! Ні, вони, звісно, й тверезі нічого так грають і співають, але коли розслабляться з пивом біля багаття ... Та що я тобі розповідаю, там усе пристойно, не переживай! Ну, На-асть, – канючить невгамовна Дашка, – я ж собі вже й купальник придбала, ну!

Минула ніч і сьогоднішній день абсолютно вибили мене зі звичного плину життя. Так, я обіцяла, що поїду. І не тільки подрузі, але й Петькові. Просто я зі своїми переживаннями геть про все забула. Дашка має рацію: як би сумно все не складалося, а життя триває, і варто про це пам'ятати.

– Який купальник, Дашо? – дивуюся. – Вересень на календарі, замерзнеш. Я поїду, от тільки підготуватися не встигла. Ти скажи, що потрібно? І коли виїжджати?

– Нічого, не замерзну. А раптом знадобиться, – подруга посміхається, показуючи свою ямочку на щоці. – Виїжджаємо в передмістя через три години. Буде ліс, романтика і шашлики. А що потрібно – так це одяг для лісу, намет, запас такий-сякий їжі-води – ну, тут ми зганяємо швидко в м'ясну крамницю та супермаркет, та головне – спрей від комарів. Усе!

– Намет?

– Та не хвилюйся ти, Насте, – поспішає мене заспокоїти подруга, відкриваючи машину й помахом руки пропонуючи сідати в салон, – у мене є на двох. Хлопці допоможуть поставити. Ще мамин, з давніх часів її студентства, але зберігся – будь здоров!

– Звичайно, допоможемо! Запросто! Що, дівчатка, й ви зібралися зниклого студента шукати? Весь універ гуде. Скоро всі там будемо.

Сергій Воропаєв з незнайомими хлопцями. Пройшов повз, кинув пару фраз, і на душі знову заворушилося занепокоєння. Втім, я завжди можу його не помічати. Адже можу ж?

Я першою відводжу від Сергія очі, а той уже відійшов з друзями, продовжуючи поглядати на нас через плече.

Дашка раптом смутніє і відвертається.

– Ну, його-то ми точно не попросимо. Розмріявся, бабуїн! Ще зі школи таких, як він, терпіти не можу! – фиркає крізь гудіння мотора, й тут же командує, вже викинувши блондина з голови, виводячи «Шкоду» на дорогу. – Зараз швидко заїдемо до тебе в Черехине, переодягнешся, а потім вже в мене все необхідне зберемо. Транспорт я в мами експропріюю на всі вихідні, то ж ми з тобою з колесами! Ти, Настуню, головне, не вантаж себе проблемою, постався до неї легше, добре? Переночуємо в лісі, а завтра додому. Все одно, найцікавіші пошуки почнуться вже сьогодні ввечері, ніхто до ранку чекати не стане.

– Пошуки?

– Ну так, зниклого студента. Та я про це вже по дорозі розповім!

Швидше за все, Дашка мислить правильно. І відпочинок у лісі, в галасливій компанії студентів – це саме те, що мені зараз потрібно. Не вантажити себе нічим, викинути з голови та просто побути собою. А те, що з Дашкою не занудьгуєш, – перевірено часом.

Ми заїжджаємо в будинок мачухи, і я нашвидку збираю сумку. Вдома нікого немає, спальня Стаса. як і раніше, відчинена й порожня... Порівнявшись з її порогом, я зупиняюся й одразу збігаю з подругою вниз. Вважаю за потрібне зателефонувати батькам і попередити про від'їзд.

– Ну, ти даєш! – озирається Кузнєцова на вікна. – Ніяк не звикну, що ви з Фроловим одна сім'я. Такий екземпляр! Йому б ліки вірності у склянку накапати і фейс простіший запилити, аби не був таким гарненьким, ціни б хлопцеві не було! Бо уявляю, як вас дівиці дошкуляють… Загалом, ти зрозуміла, про що я! – відмахується, зніяковівши.

Не зовсім, ну та хай. Ми зі Стасом справді не чужі люди, й Дашку це питання хвилює, хоч і намагається, наскільки можливо, обходити цю тему.

Подруга збирається довше. То мені здається, чи вона, й справді, хвилюється не на жарт? Коли я в розмові раптом згадую Петьку, в Дашки починає все валитися з рук. Мені доводиться струснути її за плечі й заглянути в очі, аби за удаваною веселістю побачити звичайний страх.

– Дашо, ми можемо не їхати, якщо так переймаєшся. Сходимо в кіно або побудемо вдома. Нічого страшного не станеться.

– Та таке! – не здається подруга. – Не настільки ми давні, Насте, аби вдома сидіти! Так і пилом непомітно припасти можна.

– Да-аш!

– Ну добре, Матвєєва! – дівчина відвертається від сумки, куди складаємо їжу, й опускає руки. – Так, я хвилююся. Просто подумала раптом, що Петька, напевно, приїде з Мариною, і я знову поводитимусь, як дурепа. Я завжди при ньому стаю іншою, а потім себе страшенно лаю.

Це щось новеньке. Нудьга й Дашка – речі несумісні, то ж я вирішую прогнати першу. Ця кароока дівчина занадто жива та справжня, аби нудьгувати. Я обіймаю подругу за плечі й притискаюся щокою до її щоки.

– Здається, хтось радив мені легше поставитися до проблем. Зрештою, Кузнецова, тебе це також стосується. Це ж твоє життя, не Воропаєвої і не Збруєва. Ти не можеш весь час ховати голову в пісок, хай там будуть хоч три Марини, разом узяті! Для мене ви й близько не стоїте на шальках терезів! Петька може приїхати з ким захоче, а ти будеш така, яка є. Даша Кузнецова – моя подруга і найкраща в світі дівчина! Ти зрозуміла?

Дашка шморгає носом і сміється. Цілує мене у відповідь.

– Думаю, що так, Матвєєва. Я теж тебе люблю! Все, я готова Міс досконалість! – майже урочисто говорить-обіцяє, тупочучи в передпокій, і її настрій подобається мені набагато більше, ніж раніше. – Спасибі, що вчасно підкрутила гвинтики! А зараз беремо сумки на груди і ... поїхали, Насте! Шукати своє щастя!

Коли ми вже повністю зібрані й виїжджаємо на дорогу, я нагадую подрузі:

– Дашо, ти обіцяла розповісти. Я готова слухати. Не хочеться потрапити на цей захід непідготовленою. То що там за історія зі зниклим студентом?

Мені, дійсно, цікаво.

– Точно! – погоджується Кузнецова. – Обіцяла. Історія так собі, якщо чесно. Що там сталося з хлопцем насправді, здогадатися неважко, а от байки – інша справа. З головної байки й почну, вона куди цікавіша за правду, та й часом перевірена. Цю байку люблять переказувати старші студенти першокурсникам – біля багаття. Наженуть на юні уми шереху та страху, а потім, коли вразлива молодь розбрідається по наметах, – беруться їм нерви лоскотати. І головне, що виходить! – багатозначно посміхається Дашка. – Не повіриш, щороку одне й те ж, першокурсники вже обізнані, а, все одно, ловляться!

– І знову їдуть?

– Звісно! – киває подруга. – Кажу ж – традиція. Я теж пам'ятаю, як, заплутавшись ногою в спальному мішку, вистрибувала з намету і мчала газеллю до річки в одних труселях, коли в намет ломився ведмідь-перевертень. Ні, я, звісно, розуміла, що це Юрко Фальц у старій шубі, шапці-вушанці і в масці зі світло-діодами, але страшно було, жах! Так і стрибнула в річку – разом з мішком! Мама мене потім страшенно лаяла. Вона ж у курсі. Казала: дурепо, навіщо мішок із собою потягла?

Дашка регоче, згадуючи, і я сміюся разом з нею. Добре, що настрій у подруги налагодився.

– Чула б ти, як ми з дівчатами кричали, та й не тільки ми. Як ненормальні, на весь ліс. Нічого, на другому курсі вже стали сміливіше. Лякалися, звичайно, але не так, щоб в річку лізти. Хлопці у нас вигадники ще ті! Зате посміятися над першокурсниками для багатьох стоїть самої поїздки. Це, Матвєєва, незабутньо!

– Так ось для чого потрібен купальник? – здогадуюся я.

– Ага, – підморгує Дашка. – І для цього теж. А то, погодься, якось не комільфо в труселях біля багаття грітися. Тепер, власне, сама байка, – продовжує розповідь. – Так ось, безліч років тому, коли міста нашого не було й близько, на його місці стояло село, а може бути, лиш пара-трійка бідних хуторів. І от одного разу селянка залишила в лісі дівчинку. Щоб, значить, позбавити свій будинок від зайвого рота. Байка твердить, що дитина була сиротою, а її тітка – злобне стерво, та це не має значення! А важливо те, що дівчинку пожалів Дух лісу й віддав на виховання своїм дріадам.

– Ти ба, – дивуюся я людській вигадці. – І все це в тутешніх місцях? Створіння з давньогрецької міфології? Дашо, швидше якісь болотянки чи водяники, вони ближчі до слов'янського епосу.

– Насте, ну, не будь занудою! – обурюється Кузнєцова. – Місцевий фольклор, не підкопаєшся. Не одним же бабаєм тутешніх дітей лякати ?!

– Добре-добре! – Сміюся я. – Розповідай далі.

– Загалом, дріади дівчинку полюбили, вдочерили й до повноліття виростили з сирітки справжню красуню. Та таку, що навіть людям показати не соромно! Вся зелена, як болотний мох, шкіра деревним грибом натерта, а коси дівчинці сам дідько заплітав. Прикрашав мухоморами та лопухом підв'язував, щоб косами за гілля не чіплялася. Один тільки голос залишився недоторканим, але й тут постаралися птахи, навчивши сирітку співати.

Дозріла красуня, почала вночі на лісовій галявині показуватися, а потім і до хутора ходити. Що не кажи, а була вона дитиною людською, тягнуло її до людей.

– Мабуть, тепер в оповіданні починається найцікавіше? – здогадуюся я.

– Вгадала!

– Бідолашна дівчинка, я вже їй співчуваю.

– І не говори, – киває подруга. – Примітила наша дріада місцевого хлопчину. Чи то пастуха, чи коваля. І полюбила його так сильно, що наважилася, як Мауглі з джунглів, вийти з лісу до людей. І вийшла. Можеш собі уявити, як народ зустрів таку красуню.

– Уявляю.

– Угу. Ми ж як австралопітеки. Нам первіснообщинні, зрозумілі для сприйняття речі подавай. Все, що за рамками, – зустрінемо палицями та собаками. Замість хліба з сіллю – каміння й коси нагострені. Нічого не змінилося за останні сотні років. І що найприкріше для красуні – жодної надії на взаємність.

– Сумно. Але до чого тут зниклий студент? До місцевого фольклору?

– А до того, що образилася дівчина, зникла в хащах лісових. Та перед тим, як зникнути, розповіла бідноті в дірявих постолах про багатий посаг, що її названий батько, Дух лісу, був готовий за нею дати. І показала задрипанцям з вилами жменю самоцвітів. Та й пішла, але, як справжня горда жінка, пообіцяла наостанок, що буде жити довго, до тих пір, поки за нею не прийде її суджений. Той, хто знайде її в хащах лісових, тому й багатством володіти. А хто не знайде, а тільки за багатством у хащі поткнеться, тому бути лісовим звіром навічно. Хто ведмедем, а хто й вовком бігатиме, аж поки дівчата людські не покохають їх та в людей не обернуть. Як ти гадаєш, це можливо? – Дашка весело зблискує чорними очима.

– Ну, хіба це складно. Не нова байка, Кузнецова. Мабуть, Юрко Фальц у старій шубі з поцілунком до тебе й ліз? – здогадуюсь я.

Ми дружно регочемо, і Дашка відмахується.

– Він до всіх дівчат із цим ліз. Так і ходить досі нецілований, не ведмідь, а лось! Хто ж так підкочує?.. Та я про студента хотіла сказати.

– Давай.

– Цю байку якось, у поході лісом, розповів студентам професор. Та так переконливо передав деталі, що тієї ж ночі один з його учнів і пропав. Два дні хлопця шукали – знайти не могли. Все довкола вздовж і впоперек обходили. Третього дня рятувальники підключилися, всі яри, болота, узлісся облазили – і безрезультатно. Був чоловік, і нема. Батьки й попрощатися з сином встигли, і сім'ю зібрати, аж раптом він з'явився. Зелений, худий, немов з нього всю силу висмоктали, і, звичайно, із втратою пам'яті в анамнезі. Твердив тільки, що почув уночі пісню й пішов на голос. Гарний голос, дівочий, як у птахи. А далі зізнався, що нічого більше не пам'ятає… О, ще одне! – згадала подруга. – В кишені у хлопчини знайшли дивний камінчик, дуже схожий на золотий самородок.

– Ну, а ти що про все це думаєш, Дашо?

Історія цікава, але надто вже молодіжна. Дійсно, з розряду студентських байок.

– А тут і думати нічого, – знизує плечима Дашка. – Першокурсник вперше відірвався від батьків, напився вщент, ось у нестямі, в якомусь яру, й провалявся цілу добу. Від валяння травою позеленіти – раз плюнути! Прокинувся, не пам'ятає нічого, і темний ліс навколо. Знаєш, на хвору голову й цвіркун птахом здасться! Від страху самотності й голоси вчуваються, давно відома істина. Людська уява – то сильна річ! Тому той, хто заблукав – набрався страху і схуд. Знаєш, як жах жере калорії? Пачками!

– А як же самородок?

– Ну, пощастило хлопцю, трапляється. Не все ж адреналінові пристрасті переживати, є місце й чуду в нашому житті. Хтось і алмази в пилу знаходить, кожному своє. З тих пір вже років двадцять в нашому університеті жива ця традиція. Як тільки студенти виїжджають у вересні на природу, кілька факультетів скидаються на общак і ховають гроші в кишені солом'яного муляжу Зниклого студента. Самого студента теж ховають, недалеко від наметового містечка, зате надійно, так просто не знайти. Хто знайде першим, той, вважай, і щасливчик. Весь приз йому дістається. То ж полювання за студентом ведеться серйозно. І хоч забава на природі, а пити народу ніколи. Загалом, викладачі задоволені.

Ми їдемо мостом через річку, і ліс вже ось-ось стане стіною. Дашка показує пальцем на дорожній покажчик і, слідом за двома автомобілями інших студентів, наша «Шкода» звертає з траси на грунтову дорогу. Петляє спочатку рідкісним листяним переліском, потім молодим ялинником, аж поки ми, врешті, не виїжджаємо до широкого берега річки. Там уже стоїть безліч машин, де поміж соснами, що підступили аж до води, й кленами видніються кольорові плями перших розбитих наметів. Там копошиться народ.

– Нічого собі! – я не можу стримати подиву.

– А я тобі що казала! – Дашка вслід за мною вибирається з машини. Зауважує слушно: – Правда, масштаби заходу вражають?

– Дуже.

– І все це заради одних вихідних! Постривай! А що ввечері буде! Коли розпалять багаття!

Ми зачиняємо машину, беремо сумки й тупотимо до берега. Тут сьогодні зібралося багато молоді, звідусіль чути сміх і веселий гомін. Сплеск води. Я практично нікого не знаю, а ось подруга раз у раз перекидається вітаннями з галасливими компаніями, обіцяє пізніше ще побачитися.

– Це наші хлопці, з юридичного, – пояснює Даша, зупиняючись. – Матвєєва, кидаємо сумки біля дівчат – вони свої – і гайда місце для намету шукати. Бо через годину тут стільки народу буде, що тим, хто запізнився, доведеться робити привал далеко в лісі! А це доля першокурсників – спати на околиці свята, але ніяк не наша. Повір, тут буде набагато спокійніше!