Глава 38

POV Стас

– Напевно, було помилкою повернутися сюди. До тебе.

«Ні! Тисячу разів ні!» – хочу заперечити я. Руки хочуть утримати ...

Але двері відчиняються, і Ельф відсахується від мене, відпускає плечі, а я з ненавистю дивлюся на того, хто не дозволив мені це сказати. Не спускаю очей з проклятого француза, знову й знову в думках б’ю його до півсмерті, поки він треться тут біля неї, шепоче щось на вухо, схилившись до лиця й поглядаючи на мене з цікавістю.

Як переможець, без краплі ревнощів, і це вбиває.

Клянуся, я б простив йому сендвіч і дозволив прожити зайвих дві хвилини, але згадка про плани на ніч з Ельфом, сказана зрозумілою мені мовою, зриває мене з котушок.

Я майже дістаю його, коли в обличчя зі свистом вдаряє подушка. І вслід за нею ще одна.

– Ей-ей! Легше, красунчику! Охолонь! Я ж також можу в пику дати! Бачу, тебе по ній сьогодні знатно причесали!

Спритний, зараза, вже стоїть на своїх двох, але мої руки досить довгі та швидкі, аби впіймати його за шию й притягнути до себе.

– Стас, не здумай! Я прошу тебе, чуєш!

Голос Ельфа сповнений подиву з переляком і звучить підозріло близько.

Чую, ще й як чую. Рука француза, зовсім не така слабка, як я міг очікувати, то ж у відповідь лягає на горло, стискаючи кадик.

– Арно мій друг! Тільки друг! Якщо з ним щось трапиться в нашому домі, я тобі ніколи не пробачу! Арно, негайно відпусти його! Ти, що з глузду з'їхав! Він тебе покалічить і не помітить, а тобі виступати! – Не помічаючи, що перейшла на рідну мову, вона кричить і безстрашно вклинюється поміж нас.

Навіть дивно, як синхронно ми з французом розуміємо один одного. Опускаємо руки, щоб, важко дихаючи, відступити від Ельфа, не припиняючи свердлити очима однин одного.

– Гей ти, француз!

– Так?

– Ти правий! Саме час перекусити! Спустимося? Я пригощаю.

– Стас, припини!

– Та він нормальний хлопець, крихітко Белль, я ж казав. Все буде окей, дитинко! Ти мене знаєш.

– Арно ...

– Спустимося, Стейс!

Я поглядом зариваю блондина в землю, а він підморгує мені, мабуть, таки вирішивши здохнути тут, на місці.

– Мала, коли я голодний – їм, як сарана! Три хвилини, і я знову з тобою! – легко, за плечі відсуває дівчину в бік. – І що найголовніше – без нього!

Третій зайвий? Гралися, знаємо. Я відчуваю, як мене ламає від бажання, нарешті, заїхати кулаком по цій нахабній іноземній пиці. Ну, вже ні! Не повернешся, чортів Бонне, звідки б ти не взявся! Ні за три хвилини, ні за три години! Інакше я не переживу цю ніч, знаючи, чим ти з Ельфом за стінкою займаєшся.

– Три хвилини? Жартуєш, хлопче, – в мене вийшло оскалитися. – Чув про нашу гостинність?

– Ще б пак!

– Ось і перевіриш на ділі, чи правду про нас говорять. Обіцяю не скупитися, то ж краще одягнися, ми надовго!

– Стас, – ловить мене Ельф на порозі. – Будь ласка, я тебе знаю. Пообіцяй, що він повернеться неушкодженим! Він провокує, я розумію, він просто хороший друг мені, повір, дуже тебе прошу!

– Друг, значить? Це тепер так називається, еге ж, Ельф? – виходить кинути злобне в сині розчахнуті очі, і я відвертаюсь, покидаючи спальню. Розуміючи, що не зміг тримати себе в руках. Знаючи, що чортів француз йде вслід за мною. Не переживай, повернеться твій Арно цілим та неушкодженим!

Стримати себе важко, майже неможливо, та я й досі не вдарив блондина – й коли заштовхував у машину, й коли, виганяючи «Мазду» за ворота, командував пристебнутися.

– Чорт з тобою, живи! – кажу спересердя. – Але не сподівайся, що я дам тобі спати в цьому домі й підпущу до неї. Вона моя.

Надіюся, він розуміє, що викручуватися я не маю наміру. Чекаю вибуху ревнощів, образи, але нічого цього немає. Натомість, француз продовжує посміхатися, і його безстрашність підкуповує. Настільки, що рука мимоволі стискається в кулак від бажання стерти цю впевненість з обличчя.

– Кохаєш її, так? Крихітку Белль?

– Заткни пельку.

– Я теж її кохаю. І він кохає. Залишається вирішити ребус: кого кохає вона? Чуваче, вгадай із трьох разів!

– Чому з трьох?

– Тому що в логіці в тебе, Крейзі, явні прогалини.

У нього настільки ламана англійська, що порозумітися доводиться з трудом. Але блондин явно марить, і я раджу йому підучити арифметику. Якось потім, а зараз заткнутися. Заткнутися, трясця, бо я вже перестаю бачити дорогу.

– Куди ми їдемо, Стейс?

– В клуб.

– Я думав, ти хотів пригостити мене вечерею.

– Пригощу, не сумнівайся.

Тільки б не зірватись та не відважити – щедро, від усього серця, просто зараз.

Цього вихідного вечора біля клубу «Бампер і Ко». як завжди, повно машин і молоді. Я зупиняю «Мазду» неподалік від входу і знаком показую Бонне вибиратися з салону. Виходжу сам, прямую до дверей, когось помічаючи, комусь потискуючи руки, навряд чи звертаючи увагу на обличчя та слова.

– Цей зі мною! – замість вітання рикаю охоронцю на вході, і Макс спантеличено піднімає брову, коли француз раптом підморгує йому, ляскаючи мене по плечу.

– Правда ж, він красунчик?

– Що-що?

– Але ти теж сексі, чуваче, не переймайся. Справжній громило! – захоплено оглядає потужну фігуру, пробує пальцями тугий біцепс... і я поспішаю втягти його за лікоть у двері, поки Макс не прийшов до тями.

На секунду зупиняюся на порозі, відшукуючи поглядом Бампера. Пам'ятаючи, що друг обіцяв бути на місці.

– Вау! Чудовий клуб, Стейс! Мені подобається! Зависаєш тут?

Є. Віктор стоїть біля барної стійки, щось пояснюючи бармену, і, побачивши мене, вітально здіймає руку. Звично-зібраний, з оманливою лінню в порухові широких плечей. Я спускаюся в зал і прямую до нього.

Бампер не був би собою, якби не перейшов одразу до справи.

– Здорóв був, Фрол. Я чекав на тебе. Зайдеш трохи пізніше в кабінет, скоро Ілюха з'явиться, треба по спільній справі пару питань перетерти.

– Привіт, Рудий, – зустрічаю рукостискання друга. Його блакитні очі темніють, помітивши садна на моєму обличчі після бійки з Воропаєвим, і я тут же відповідаю на невисловлене запитання:

– Вітько, відвали. Давай не зараз.

– Стас, я думав, ти вгамувався після тієї ночі.

– Так і є.

– Я бачу.

Француз спокійно розташовується поруч, залазить на стілець, простягає руку Бамперу, а потім і бармену.

– Хей, хлопці! – білозубо посміхається, немов старим приятелям. – Привіт з Парижа! Я друг Крейзі – Арно. Як справи?

Ось і проси після цього людину заткнутися ...

Я дістаю з гаманця купюру і кладу на стіл перед барменом.

– Костян, зроби цьому смертнику чогось міцнішого. Краще горілки. Подвійну. І закусити, інакше я йому без анестезії екран вимкну.

– Зрозумів!

– Ноу-ноу! Тільки з тобою! – дурнів немає, і блондин тицяє мене кулаком у плече, продовжуючи сміливо випробовувати долю. – Давай, Крейзі, махнемо на брудершафт! Класний вечір! Ці хлопці – твої друзі? Пригощай усіх! Ти обіцяв бути щедрим.

– Крейзі? – на обличчі Рудого застигає кривий оскал. – Це що за кент з тобою, Фрол? У нього жахлива англійська.

Просте запитання, але одразу й не відповіси.

– Та так, по дорозі підібрав. Біженець із Франції, їздить автостопом. Не звертай уваги, здається, цей бездомний без клепки.

Погляд Рудого лягає на дорогий годинник Бонне, а посмішка розповзається ще ширше. Та це не його справа, то ж він лише знизує плечима.

– Навіщо до мене притяг?

– А куди його? Випити з дороги для людини то святе. А я давно нужденним не подавав, ось і вирішив розщедритися.

І вже похмуро – в обличчя француза, який прислухувався до розмови:

– Я за кермом, Бонне. Пий один або йди на хрін! Втім, – кусаю губи, повертаючись до хлопця, дозволяючи собі посміхнутися думці, що тільки-но прийшла в голову. – Слухай, а може, дівчаток почастуємо? Це клуб, довго шукати не доведеться. Ну то як, приятелю?

Цієї миті я й сам не знаю, на що сподіватися, але хитрі очі Бонне перетворюються у щілинки.

– Вирішив підставити мене, так, чувак? – посміхається блондин. – Не вийде. Ти мені більше подобаєшся. І чхати, хто за кермом – ти або я, один пити не стану. Повернуся до крихітки Белль. Таксі викликати не проблема, а твою адресу я запам'ятав. Ну то як, красунчику Крейзі, – простягає руку, щоб ляпнути мене з викликом по плечу, – спробуєш Арно зупинити?

Я так і застигаю, відчуваючи, як холоне спина. Пити не стане, дивиться впевнено в очі, а я не можу повірити: за кого він мене має? Адже прекрасно все зрозумів і навіть попередження почув. З Воропаєвим вирішити питання виявилося куди легше.

Не пам'ятаю, як стягую його за барки зі стільця й притискаю до стійки. Штовхаю, вдавлюючи в неї, заглядаючи в розширені очі.

– Тільки спробуй сунутися до Ельфа, чортів Бонне, і я тебе вб'ю! Клянуся! Тут немає нікого, хто б зміг мені перешкодити. Якщо хочеш повернутися цілим, не раджу випробовувати моє терпіння. Воно давно скінчилося, ясно ?! Ще до того, як ти з'явився в нашому домі!

– Тшш! Охолонь, Фрол. Охолонь! Не лякай народ.

Бампер. Підійшов непомітно, опустив руку на плече, поплескав по грудях, відводячи від гостя, який зарвався.

– Краще скажи, чи не той це француз, повідомлення якого я днями для тебе перекладав?

Я мовчу, й він розуміє все сам.

– Ясно. А я ніяк не втямлю: чому ти приїхав, як з ланцюга зірваний? Але «Крейзі» – це точно про нього, приятелю! – сміючись, зауважую блондинові гарною англійською. – В тебе відмінне почуття гумору! – піднімає вгору великий палець. – На відміну від мого друга. І це, Арно, скоріше не комплімент, а моя тобі порада зменшити швидкість і не нариватися.

Він звертається до хлопця його рідною мовою, і той здивовано киває, пожвавлюючись. Щось відповідає, жестикулює, продовжуючи з інтересом дивитися на мене. Запитує сам ...

Рудий раптом починає іржати, як кінь.

– Та ні, приятелю. Про це я й не заїкнуся, не проси, – переходить на англійську. – Стас у нас незговірливий малий. Ну, хіба що після подвійної. Але тут уже як тобі пощастить, вибачай.

Бармен Костян завжди вмів відчувати момент. Ось і зараз, поки я з підозрою витріщаюсь на друга, який несамовито регоче, він виставляє на стійку келихи й кидає в них лід.

– Я тебе правильно зрозумів, Вітьок? Пропонуєш мирову? – запитує бармен у Бампера, і той згідно киває.

– Так, Костя. Цим двом краще видихнути, тому давай всім подвійну горілки, а там буде видно, куди вирулимо. Фрол пригощає! ..

... Ілюха давно пішов. Його Горобчик недавно народила, і другові не до нас. Француз на танцполі виписує кренделі – під загальне захоплення натовпу, без кінця махає нам рукою, а я дивлюся на Бампера й відчуваю, що розучився розуміти натяки.

– Вона тобі сказала, що цей крендель їй тільки друг?

– Ну, сказала. А ще – що знімали квартиру. Два літа, трясця!

– Але не факт, що були разом!

– Та ти подивися на нього, Рудий! Гарненька харя! Трясе дупою, як дівка, Баришніков недороблений. Так мужиків за такий шпагат стріляти треба! Розчавить же об підлогу господарство! Ось і перед нею теж.

– Ти ж сказав, що француз перед тобою голими яйцями трусив.

– Трусив! Я двічі ледь у пику йому не заїхав, ледве стримався, а він пристав п'явкою ...

– О-от, правильно мислиш! І?

– Що «і»?

– Він тобі сказав, що ти його зачепив?

– Припустимо.

– Попросив, як людину, сфотографуватися на пам'ять, а ти що?

– Сказав, хай валить до себе у Францію, в музей мадам Тюссо, і фотографується з ким хоче. А я йому не Шварц і не Брюс з кожним зустрічним у камеру скалитись. Облізе.

– Гревен.

– Що?

– Музей воскових фігур Альфреда Гревена на бульварі Монмартр в Парижі. Мадам Тюссо – це нехай валить у Лондон.

– Та мені один чорт куди!

– Тобі, може, й один, Фрол, а Бонне – ні. Дивись, як старається для тебе, гутаперчевий.

Рудий сміється, і я зриваюся.

– Слухай, Вітько! Ти або висловлюйся нормальною мовою, або ...

– Або що? – посміхається друг, осоловіло дивиться, явно отримуючи задоволення від цієї розмови.

– Та йди ти…

Я розвертаюся й виходжу з клубу. Оглядаюся. Руки так і хочеться чимось зайняти, і я стріляю в охоронця цигарку.

– Фрол, – дивується той, – ти ж ніби кинув. На якого дідька це тобі?

– Уже курю! – рикнув у відповідь, намагаючись затягтися. – Хочу заспокоїтися.

– А-а ...

– Слухай, Макс, – звертаюся до охоронця. – Що б ти мені відповів, якби я приїхав до твоєї дівчини, до своєї дівчини, і скалився тобі, як дурень, називав тебе красунчиком, а потім сказав, що ти мене зачепив, і попросив спільне фото на пам'ять?

– Що-що? – Макс відсахується від мене, як від чумного. Дивиться з підозрою. – Фрол, ти що, гидоти нюхнув? Не помічав цього за тобою.

– Чого, мать твою, не помічав?!

– Ну, щоб ти ... Коротше, я б відповів так: вали лісом, хлопче, поки я тобі рило не надраїв. Бо не знаю, як ти, а особисто я віддаю перевагу дівкам. Ясно?

– Так він і дівок також, розумієш ?! В тому то й справа!

– Хто? Ось той блондинчик, який назвав мене «сексі»? Ой, сумніваюсь я, Фрол ...

– ... П-почекай, я не зрозумів. А як щодо дівчаток? – я завжди знав, що в Рудого талант форменого дознавача й дипломата. Ось і зараз розлущив того француза, мов горіх.

– Н-ну, іноді. У мене є подружка, з якою ми вбиваємо нудьгу, – Сюзет. Скажи йому! – тицяє в мене пальцем. – Що це не Стейсі-Белль! Стейсі я люблю. На ній би я одружився, якби міг. Але вона уперта, тікає від мене, від усіх. Її хтось образив, відчуваю. А про Крейзі я взагалі не знав. Чому вона про тебе мовчала, га, Стейс? ..

... Хто б міг подумати, що після всіх своїх танців француз виявиться нетвердим в ногах і мені доведеться терпіти його руку на шиї.

– ... Ось і він каже, що чекав.

– Хто?

– Він! Каже, виходь за мене, я тебе все життя кохаю.

– К-кого?

– Її! .. А вона його не кохає, я знаю. Вдячна – так, але кохати ?! Це ж як ... як душу перед людиною вийняти, розумієш? Кинути на ніж, щоб кровоточила, тільки залікувати рани не кожному дано. Ось я люблю Леона, і що? Люблю й ненавиджу за його боягузтво. Якого біса він мені зустрівся? Я ж був нормальним пацаном, дівчат топтав, і на тобі ... Ось і вона не любить, але жаліє. Все життя буде мучитись – зі своєю жалістю до нього! Дурна! А він – боягуз! Умови поставив. Інакше, каже, не відпущу до матері.

– Хто поставив?

– Що?

– Кому умови? Насті?! Клятий француз! Не смій відключатися, чуєш!

– Ох, як мені погано, Стейс. Ну, ти й гад! Навіщо напоїв мене.