Глава 44

Я вмикаю телефон у кінці першої пари. Набравшись сміливості, вирішила на перерві серйозно поговорити з Єгором, і тут бачу три десятки неприйнятих повідомлень від нього. Вони наповнені запитаннями, нерозумінням, образою та відчаєм. Те, що я читаю в останніх, – стискає моє серце в лещатах страху.

– Анастасіє, дозвольте! Ви куди? А як же нова тема ...

– Вибачте, Василю Ігоровичу, та мені терміново потрібно вийти!

Я вибігаю з аудиторії, пробурмотівши викладачеві слова вибачення, і зупиняюся в коридорі, щоб набрати номер абонента ...

Гудки ... гудки ... гудки ... І нарешті:

– Єгоре!

– Алло? Здрастуй, Насте. Довго ж ти не давала про себе знати.

Мені відповідає його батько – холодно й непривітно, без тіні звичайного тепла, і сумка тут же валиться з рук, а плечі туляться до стіни. Розмова виходить короткою й різкою, і через докори сумління буквально прибиває мене до місця.

Так, винна. Це все, що мені варто знати.

Не пам'ятаю, як я добираюся до Черехино та збираю речі. Замовляю квиток на найближчий поїзд. Купити виходить на швидкий з пересадкою, та байдуже. Розумію тільки, що терміново повинна їхати, і що Стас навряд чи зараз відпустить мене. А ще – що я ніколи собі не прощу, якщо не приїду.

Телефоную Стасові вже з поїзда, опустивши потилицю на пластиковий простінок вагона-купе, заплющившись від відчаю, й намагаюся сказати спокійно, але голос, все одно, зрадницьки тремтить.

– Стас, я люблю тебе! Дочекайся, будь ласка!

– Насть, що трапилося?

– Я терміново їду в Далекий Яр. Єгор потрапив в аварію, і здається, через мене. Його батьки не хочуть нічого пояснювати, і я не знаю, що з ним. Не можу не думати про це, розумієш? Не можу просто зробити вигляд, що нічого не сталося.

– Насте!

– Я повернуся післязавтра ранковим поїздом. Обіцяю! Якщо зможеш – поясни батькам. Я люблю тебе, Стас. Кохаю…

Сусідка по купе дивиться з цікавістю й подивом, реагуючи на мій дзвінок-ескападу, та мені однаково. Я відмикаю телефон, розуміючи, що не витримаю випробувань образою та недовірою Стаса. Не розірвуся, залишившись із ним і забувши про Єгора. Він занадто власник, і завжди ним був, аби отак просто прийняти мою поїздку. Все дуже важко пояснити.

День в дорозі, наодинці з думками і почуттям провини, проходить складно. Вночі мені раптом чується, як Стас кличе мене, і я навіть вибігаю з купе в тамбур, щоб знайти його, але натикаюся на немолоду провідницю, яка впевненими рухами замикає двері вагону.

– Що з вами, дівчино? Посадка закінчена, йдіть спати. Це не ваша станція. Я прекрасно пам'ятаю, де вам виходити, то ж не хвилюйтеся, нагадаю заздалегідь ...

– Мені здалося, мене хтось кликав.

Жінка оглядається через плече, байдужим поглядом оглядає скуйовджену пасажирку і, впоравшись із замком на залізних дверях, відсуває мене зі шляху, аби пройти в середину вагона.

– Навіть якщо хтось когось і кликав, то в сусідніх вагонах і точно не вас. Стоянка поїзда дві хвилини, їдемо фірмовим швидкісним, наступна станція тільки через три години ... Ішла б ти, мила, відпочивати. Не бери в голову! Мало хто вночі по перону шастає...

А поїзд уже мчить, мчить. Все швидше й швидше.

В Далекий Бур я прибуваю вранці. Міська лікарня в нас одна, й мені відразу ж вдається знайти відділення травматології, дізнатися в чергової медсестри про хворого, який мене цікавить і навіть зловити лікаря після обходу всіх пацієнтів.

– Так, є такий. У восьмий палаті – Єгор Сілін. А ви, власне, йому хто?

– Я? – чомусь сумнівів навіть не виникає. – Друг.

– Зрозуміло, – чоловік недовірливо зітхає, поправляючи окуляри на переніссі. – Один такий «друг» вже зайшов до нього тільки-но, то ж ви там, дівчата, не чудіть. Пам'ятайте, де перебуваєте.

– Скажіть, що з ним? Як він себе почуває?

– Сьогодні значно краще. Та з вашим другом все гаразд, не переживайте! А то ви самі на себе не схожі. Хлопець у сорочці народився. Незначні пошкодження – забій м'яких тканин голови, вивих плеча, тріщина ліктьової кістки. Йому пощастило, що на зустрічній смузі нікого не було. Винуватець ударом викинув автомобіль на узбіччя.

– Тобто в машину Єгора в'їхали? Я правильно зрозуміла?

– Правильно. Наскільки мені відомо, якась п'янь зім'яла машині весь бік. Добре, що хлопець був пристебнутий. Думаю, вже завтра-післязавтра зможу відпустити його додому.

– Так, слава Богу, що з ним усе добре, – я на мить прикриваю рукою очі. – Дякую, докторе.

– Нема за що, – поплескує по моєму плечу чоловік і йде по коридору геть. – Біжіть уже, провідайте свого друга, а мене хворі чекають ...

– Настя?

У палаті Єгора дівчина. Коли я заходжу, її долоня тримає його пальці. Побачивши мене, обоє відсмикують руки, але я встигаю помітити. Не відчуваю образи, тільки полегшення, що він живий і у відносному порядку.

– Здрастуй, Єгоре. Як ти?

Хлопець здивовано піднімається, і я бачу гіпсову пов'язку, накладену на плече й лікоть. Широкий пластир на лобі вище брови.

– Соню, вийди, будь ласка, – просить він дівчину, почервонівши щоками, але гостя не рухається, і я кажу:

– Не потрібно. Ти зможеш вийти? – питаю, показуючи Єгору на двері, і він відповідає:

– Так, звісно.

– Гаразд. Я почекаю в коридорі.

Ми йдемо аж у кінець коридору, до останнього вікна, і я, нарешті, можу поцілувати друга в щоку й щиро сказати:

– Слава Богу, ти живий! Я дуже злякалась. Твій батько не захотів зі мною говорити.

– Насте, там, в палаті ... Це не те, про що ти подумала. Вона сама прийшла.

– У нас маленьке містечко, Єгор, я пам'ятаю її. Сонечка Лапіна, ти колись був у неї закоханий.

– Колись, – похмуро стискає губи Єгор, дивлячись на мене знайомими блакитними очима. Сумними і безрадісними зараз. Я бачу в ньому співчуття і докір, але не тільки вони змушують мене відійти. – Ключове слово «колись», ти правильно зауважила, – кидає тихо, але сердито. – Ти до мене приїхала?

– Так. Я обіцяла тобі розмову.

Однак ми обоє не поспішаємо говорити, аж поки Єгор не зітхає. Почати завжди складно.

– То ось як, Настьониш, закінчилося наше з тобою кохання? Гірко.

– Прости, Єгоре.

– Не вибачайся. Сам винен. Адже я все відчував, але мовчав. Ти мала рацію – ні до чого доброго ми б з тобою не прийшли. Та кожен бореться за своє щастя як уміє, ось і я боровся. Не вийшло.

– Ще вийде. В тебе неодмінно все вийде.

– Але я – не він. Не він, так?

Це та важлива мить, коли не заховаєшся за недомовками. Не відведеш очей і не промовчиш. Коли я вже тут, Єгор гідний чесної відповіді.

– Так. Не він.

– Але чому, Насте? Чому ?! Адже його навіть не було поруч! Всі ці роки він не був з тобою.

Не знаю, що хлопець бачить у моїх очах, але розумію – те, що відбивається в них, додає йому болю.

– Був, Єгоре. Завжди. Щодня. Кожної хвилини був у моєму серці. Я намагалася, я чесно намагалася забути Стаса, але тепер знаю, що ніколи мені не позбутись почуттів до нього. Я буду любити його або нікого.

Губи Єгора ламаються в посмішці, і ця посмішка близької людини сповнена справжньої гіркоти.

– Ти говориш так упевнено ... А він, Насте? Що відчуває він? Що буде з тобою, якщо знову розіб'єшся об те місто? До мене повернешся?

Я заперечно мотаю головою.

– Ні. Не жди мене, Єгоре. Ти гідний щасливого життя та справжнього кохання. Я не повернуся.

– Це неможливо без тебе.

– Одного разу тобі стане мало того, що я просто поруч, і ти захочеш більшого – почуття, відповіді в очах. Я зможу бути з тобою, але не грати, поки не задихнусь і не зненавиджу. Невже ти зможеш задовольнятися таким щастям? .. Єгоре, зрозумій – я не твоя. Я завжди була його. Завжди. Якщо Стас розлюбить мене – Насті Матвєєвої просто не стане, ось і все. І все ж я люблю тебе – як друга, як брата, як дорогу серцю людину. Можливо, ти мені не віриш, але це так! І дуже прошу пробачити.

Ми довго дивимося одне на одного, чи то дійсно просячи вибачення, чи то прощаючись. Коли на талію лягає рука, я не можу її не впізнати і здригаюся всім тілом.

Неголений, колючий, з впертими вилицями і потемнілим сірооким поглядом. Так схожий зараз на того хлопця, якого я зустріла в будинку мачухи п'ять років тому.

– Стас? – я з подивом вигукую, повертаючись обличчям до хлопця, що незрозуміло яким чином опинився тут, у лікарні, в моєму містечку. Не встигаю ступити й кроку, як він вже обхоплює мої плечі жадібною рукою, притягує до себе й цілує у скроню.

– Насте ...

– Ми поговорили, – сухо кидає Єгор. – Не дивися вовком, сам чув.

– Чув. Якби не твій перелом, друже дитинства, я б тобі зараз сам щось зламав. Ти давно повинен був її відпустити, якщо любив. Я забираю свою дівчину, і не сподівайся, що поверну. Вона моя.

Як би мені не хотілося пом'якшити перед Єгором свій відхід, все одно, виходить ось так – пожмакано й без оглядки.

– Я більше не хочу, аби ти в когось просила вибачення за те, що хочеш жити своїм життям. Так, як ти його відчуваєш. Будь ласка, Насте, пообіцяй це мені, і я більше тебе ні про що не попрошу.

Попросить. Ще багато про що попросить, я сама так хочу, але таки погоджуюся.

– Обіцяю.

Ми стоїмо на сходах лікарняного ганку і обіймаємось так, немов не бачилися вічність. А може, так воно і є.

– Я говорив, Ельф, – шепоче він у моє волосся, – що тобі не втекти від мене, а ти не вірила.

– Значить, це був ти? Там, на пероні – ти ?!

– Так. Мчав за тобою, але все ніяк не міг наздогнати.

– Ти з глузду з'їхав, Стас! Я ж сказала, що повернуся!

– Я не можу без тебе. Це як здохнути. Будь ласка, більше ніколи не вимикай телефон.

Ну ось. Знову попросив, а говорив ...

 
Ми повертаємося додому за два дні. Стасу все цікаво, і я показую йому наше невелике містечко. Могили мами і бабусі, школу, де навчалася, будинок, де жила, університет ... Йому все ново і цікаво, а найбільше цікава я, і мене це дуже влаштовує.