Глава 5
Я зітхнула і поправила рукою волосся. Сльози зовсім відступили, й хотілося заспокоїти Дашу, яка, на моє щастя, виявилася чуйною дівчиною і стала першим справжнім другом в цьому великому місті.
– Не переймайся, Дашо, він спір не влаштує. Я йому й краплинки не подобаюся.. – Це прозвучало надто поспішно, і я ніяково спробувала зам'яти: – З-здається. Я так відчуваю.
Але Дашка тільки відмахнулася.
– Я теж відчуваю, повір, і цю школу знаю як свої п'ять пальців. Цей Фролов на тебе так витріщався, ніби забув, куди йшов. Я вже думала, зараз Воропаєва вдарить, як побачив його коло тебе. Звісно, може бути, що це через Оленку Полозову: ходили чутки, що Воропаєв теж до неї підкочував. Та, про всяк випадок, Насте, тримайся від них подалі.
Це було чи не найбільшим моїм бажанням, і я згідно кивнула:
– Та я з радістю!
– От і добре, – усміхнулася Кузнєцова. – Не переживай, зі мною не пропадеш! Я ще й не таке наперед прорахую! Ось спробуй, здогадайся, ким працює моя мама?
Це було практично неможливо, і Дашка захихотіла, тягнучи мене за лікоть в коридор, твердо крокуючи назустріч школярам, що розступилися перед нами.
– Моя мама відомий психолог і працює в жіночій в'язниці. Повір, Насте, іноді, за вечерею, таку клінічну картину намалює, що хоч вуха затикай і біжи! Ми з татом ще дужче хочемо злиняти, коли просить дати сторонній аналіз на певну ситуацію. Ось де справжня жесть! Хоч у мішку топися! Поки відповідь не почує, не відчепиться!
– А навіщо? Навіщо їй ваша відповідь? – Дашка була цікавою людиною, і мені подобалося її слухати.
– Бо вона, третій рік поспіль, докторську роботу з психології пише. Хоче захистити вчений ступінь. Вона в мене, знаєш, яка розумна? Будь-кого навиворіт виверне, перелицює, бруд відчистить і пустить в світ новою особистістю. То ж наша відповідь їй украй важлива! Для роботи зі студентами та й, взагалі, щоб підручники писати! Принаймні, нам із татом вона говорить саме так!
Чи було це весело – не знаю, але ми розсміялися. А поки дійшли до дверей потрібного класу, я майже забула про випадок у їдальні.
– Гаразд, пішли на урок, Матвєєва. І вище ніс! Ще плакати бракувало – на радість Воропаєвій з її подружками! Напевно, чекають, що ти ввійдеш у клас, мов побита дворняжка. А ось їм! Не тільки королеви вміють задирати голову! А от нашу гримзу Іванівну – вчительку з англійської – злити не будемо. Сидимо тихо, дивимося в рот і, де треба, старанно списуємо латиницею в Борьки Брагіна. Зрозуміла?
Далі уроки минули спокійно. Не знаю, чим я так не сподобалася симпатичній блондинці Маринці Воропаєвій, доньці мачушиної подруги, та, здається, вона справді засмутилася, побачивши мене без сліз. Сиділа млява, невдоволена й відверталася, ловлячи на собі мій погляд. Дашка ж виявилася однією з когорти тих незалежних людей, які ігнорували вплив натовпу, і тому трималася в класі впевненою самостійною одиницею. Ми швидко здружилися й до кінця навчального дня все щебетали за партою – про своє, дівоче, переглядаючись із Петькою Збруєвим. Я навіть розповіла їй про бабусю і батька. Про те, що живу в новій сім'ї з мачухою. Про зведеного брата я таки промовчала.
Та ось уроки закінчилися й, розпрощавшись з новими знайомими, я залишилась одна. Відвезти додому й показати мені дорогу повинен був Стас, і в очікуванні його я вже другу годину стояла на зупинці.