Глава 6

Воропаєв не дурень, то одразу втямив: я не дам торкнутися її, своєї зведеної сестри. Певно, це чітко читалося в моїх очах. Власноруч допомагати їй не збирався, але й дозволити це найкращому другові наміру не мав. Принаймні, коли я поруч! Невідома досі злість – закипала, тихим сказом клекочучи в моїй крові, а я не міг знайти її причину. Як тепер витримати криві погляди однокласників, звернені на струнке стегно під задертою спідницею? Було над силу – відчувати близьку присутність дівчиська й одночасно... власну бездіяльність.

Вона мені ніхто. Ніхто. Ніхто!

З їдальні її забрав хтось із нових знайомих, а я відчув, як спала моя напруга, Та все ж, у голові пульсувало: «Що, нахер, зі мною відбувається?»

– Фроле, може, поясниш, що це було? То твоя зведена сестра, чи мені здалося? -підступивши ближче, тихо запитав Серьога Воропаєв.

Йдучи геть із їдальні, я зачепив його плечем:

– Та пішов ти, Сірий! Не твоя справа!..

... І не його довбана справа, чому, по закінченні тренування, я вже другу годину стирчу в спортзалі, замість того щоб іти додому. Давно минув сьомий урок, а я все гамселив боксерську грушу, зганяючи на ній злість, намагаючись не згадувати дану матері обіцянку. Не згадувати Батю, незнайому недужу стару та її ненависну онуку, яка прокралася в мої думки ...

Не знати, не бачити, не думати? Не згадувати? К бісу! Головне, я не хотів її відчувати. А з рештою іншого можна жити.

Вона стояла на зупинці. У білій шапці, в такій же курточці й нових чобітках. Тупцювала, підстрибувала на місці, виглядаючи мене з-поміж перехожих. Від нетерпіння ставала на пальчики, а коли помітила мене – зніяковіла. Чи вміло вдала збентежену. Позадкувала під навіс, куди давно мала б заховатися, рятуючись від вітру.

Зупинившись і байдуже оцінивши її нетерплячку, я закурив, Закинув сумку на плече й повернувся лицем до узбіччя дороги. Вітер грався моїм волоссям, кусався колючою мрякою та вкривав білою крупою бордюри з тротуарами... Мої натреновані м'язи горіли під запаленою шкірою, і кров у венах ще не охолола. Аби зберегти тепло, я підняв комір куртки й опустив підборіддя. Злякався: раптом вітер вистудить моє роздратування – оте незрозуміле, гостре і нове? Воно нікуди не поділося, незгаслим багаттям жевріло всередині, і все це в небезпечній близькості від дівчиська.

– П-привіт. Я подумала, щось трапилося. Уроки закінчилися, а ти все не йдеш і не йдеш ... І я не знала, що робити.

Те, що вона говорила, я швидше вгадував за рухом губ, аніж чув її голос. Минуло десять хвилин, аж поки вона наважилася підійти, й тепер стояла біля мого плеча, занепокоєно заглядаючи в обличчя, ще більше дражнячи своєю близькістю.

Легко відштовхнути. Це набагато легше, ніж змусити себе не дивитися в її бік.

– Здається, скелетино, тебе просили не наближатися.

– Так. Але ж тут нікого нема? І я хвилювалася.

– Байдуже. Ніколи не заговорюй зі мною, почула? Ніколи. І не підходь.

– Я просто хотіла ...

– Плювати, що ти хотіла! Як була мені ніким, так ніким і залишишся. І мати мені тут не указ! Я їй не поводир, щоб за руку тебе водити.

Під’їхав автобус, Відкинувши сигарету в бік. я мовчки став на підніжку. Заплатив за себе кондуктору і пройшов до безлюдної задньої площадки, аби кинути сумку на вільне сидіння. Дівча зайшло за мною, стало посеред салону і ну копирсатися в кишенях нової куртки! Шукала гроші, які дала мачуха. Вона зашарілася, стиснувши губи, та мені було байдуже. Я не соромився своїх слів. Це образа – не її, а мене, й це її провина – передо мною: виявитися донькою вітчима. Неждана гостя в нашому новому домі, в нашій сім’ї і в моєму житті. І я не мав наміру терпіти ту, яка хотіла забрати частину цього життя.

Привалившись плечем до поручня, я відвернувся і втупився у вікно. Аби стерти з пам'яті зведену сестру (як не назавжди, то хоч би на час поїздки), я взявся згадувати Лєнку,..

Дівчисько не наважилося підійти. У цей передвечірній час автобус ішов напівпорожній, то ж, роззирнувшись, воно сіло посередині, сором’язливо о поглядаючи на мене через плече, немов боялася, що зникну і залишу її одну.

Звісно, я їх помітив. Двох молодиків, які весело штовхалися між собою на зупинці і сміялися, косо зиркаючи на Ельфа. Я їх раніше не бачив, та що з того? Черехине приваблювало багатьох і, може, в передмісті на них чекали важливі справи. Неважливо. Мене не цікавив жоден з них, аж поки я раптом не почув:

– Привіт, крихітко. Куди це з міста їдемо?

– Така симпатична і без охорони, непорядок.

Вони трохи старші за мене, років по вісімнадцять. І в їхній настрій чудово вписувався інтерес до юної незнайомки. Ледь поглянувши в їхній бік, я одразу відчув чужий азарт. Той самий, що привів мене сьогодні до Лєнки і приведе ще до багатьох опісля неї. То ж чогось доброго скелетині годі чекати.

Дівча злякано повернуло голову в мій бік. Надворі сутеніло, то ж у віконному склі я легко помітив її занепокоєння, Одразу забув про пригоду в шкільному туалеті і про дурнуватий хлоп’ячий спір. Про все те, що секунду тому розбурхувало думки.

Хлопці запитали мою зведену сестру, як її звуть. Це прозвучало цілком миролюбно та весело, не викликаючи напруги в поодиноких пасажирів, та вона, все одно, сповзла з крісла і відступила в мій бік. Зробила крок, наближаючись до мене, і раптом зупинилася, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну, повернулася і знову сіла біля вікна. Притиснувши сумку до грудей, витріщалася на мелькання дерев за вікнами.

Наївна. Невже вона думає, що вони так легко відчепляться? Ті, що вже побачили твої очі? Для них ти занадто легка здобич, з якою вже почалася гра. Годі чекати доброго фіналу – як тобі, так і мені.

Роздратування відчутно заворушилося в грудях, з тліючого вугілля перетворюючись на жарке багаття. Потекло по напружених венах рук, стискаючи пальці в кулаки. Тепер ненависть до дівчиська мала іншу назву. Яку, я не міг сказати точно, і це «незнання» злило не менш, ніж інтерес незнайомих хлопців до зведеної сестри. А ті нову опинилися поруч з нею.

– Послухай, малючко, не хочеш говорити, як тебе звати, то й не треба. Чого злякалася? Ми ж не відморозки якісь. Ми нормальні хлопці, просто хвилюємося за самотню дівчину, яка їде за місто. Ще й за таку симпатичну, схожу на Снігуроньку. Бачиш, Снігуронько, на вулиці смеркає, може, тебе проводити? У лісі нишпорять сірі вовки, це дуже небезпечно.

– Дякую, не треба, – обережний помах довгих вій з-під шапки і знову кинула погляд на у вікно, де мелькав сутінковий пейзаж передмістя.

– Отакої! Вона таки вміє говорити! Льохо, заціни, як мені пощастило!

– Ти її ще з мамою познайом, щасливчик.

– А що, і познайомлю! Буде мене з армії чекати. Справді, Снігуронько, поїхали з нами, га? Тут недалеко. Погуляємо, в кафе сходимо ...

– Морозивом почастуємо ...

– Можна і морозивом. А потому я тебе в гості запрошу ...

– Ага. З матусею знайомити!

Ця розмова ставала нав'язливою і порожньою, я сам безліч разів тріпався подібним чином, і дівчисько, знову обернувшись, зиркнуло на мене. Потім на хлопців, і опустило очі. Здригнулося, коли один з них сів поруч.

Її погляд не залишився непоміченим, і в мій бік тут же пролунало зацікавлене:

– Це твій хлопець, малятко?.. Що, посварилися?