Глава 7

POV Настя

Я пам'ятала. Пам'ятала, залишившись на самоті в його кімнаті, згорнувшись клубком у його ліжку. Пам'ятала, коли була в його ванній чи відсовувала в шафі його речі. І робила вигляд, ніби сплю або читаю, коли він заходив до кімнати і брав, що хотів, не помічаючи мене. Не бентежачись, якщо заставав мене в піжамі або коли стояла біля вікна з гребінцем у мокрому волоссі. Стуком у двері ніколи не попереджав про візит. І що б не казала мачуха, це була спальня зведеного брата, його територія, то ж він не збирався поступатися правами на її володіння.

– Скелетино, тільки спробуй замкнутися – виб’ю двері, – якось кинув через плече, навіть не глянувши в мій бік, і я повірила.

Як повірила й у те, що не я є причиною бійки в автобусі.

У нього було безліч причин ненавидіти мене, та коли я про це думала, відчуваючи на собі його сірий неприязний погляд, моє серце болісно стискалося, не бажаючи розуміти: чому? За що він такий жорстокий зі мною?

"Я ненавиджу тебе. Ненавиджу. Завжди пам'ятай про це ».

Тепер я їздила до школи одна, залишаючи дім набагато раніше за брата. Пояснюючи мачусі тим, що займаюся перед уроками з подружкою. Снідала на самоті, а по поверненні додому, за вечерею, намагалася відмовчуватися. Це було неважко. Батько майже не починав розмову першим, а мачуха ... А мачуха й так про все знала.

Я й не помітила, як прихилилася до неї: високої, огрядної жінки з владною зовнішністю й міцним кулаком, яка завжди знаходила для мене добре слово і трохи особистого часу. Я ділилася успіхами й розповідала про нових друзів. Ми вдвох сподівалися на одужання бабусі. Саме мачуха забезпечила те, що я сита, вдягнена і маю дах над головою. Я відчувала вдячність за небайдуже ставлення до моєї долі, щосили намагаючись порадувати її оцінками, а вона, з тихим задоволенням, хвалила мене.

– Гришо, а Настя в тебе розумниця. Вчора вчителька телефонувала, і сказала, що у нашої дівчинки все як слід. Старається, вчиться добре, уроки не пропускає.

– Ем-м, так. Молодець, дочко.

– Якщо так і далі піде, то не бачу проблем. Поговорив би ти з Ніною Іванівною про внучку. Нехай тут школу закінчить. Все-таки великий промисловий центр, гідний рівень освіти, та й до вишу престижного вступить. Як виявилося, це їй цілком під силу.

– Ну, не знаю, Галю. Навряд чи мати погодиться. І потім... у Насті там близький друг по сусідству – Єгором звати. З дитячого садка не розлий вода. Як вона без нього?

Про друга – правда, але те, що батько знав про це, стало для мене сюрпризом. Хоча, здається, колись наші з Єгором батьки щиро дружили.

Батько посміхнувся своєму жартові, немов насильно натяг ту посмішку, і знову уперся в тарілку, спритно кремсаючи ножем відбивну, а у мене защеміло в грудях, як бувало вже не раз: я не могла змусити його любити мене. І знаходитися поруч – теж над силу. Він не відштовхував мене, але й близько не підпускав. Між нами завжди залишався найголовніший крок – той, що стирає будь-які відстані між рідними людьми. Право на цей крок батько давно лишив за собою.

Може, мачуха й помітила, як я зіщулилась на стільці, та вигляду не подала.

– Ох, уже ці хлопчаки. Ще пару років, і відбою у Насті від них не буде, згадаєш моє слово. Сьогодні друг, а завтра – вже набагато більше. Та добре, якщо обійдеться без наламаних дров. Все ж ти подумай про школу, Гришо. Ми далеко, а хвора свекруха за дівчинкою не догляне. Я тільки за, щоб Настя жила з нами, вчилася. Нам цілком по силі підняти двох підлітків.

– Навіть не знаю, Галю.

– Стасько, сину, а ти що думаєш?

Зведений брат в цей час тримав чашку з чаєм, і його реакцію виказали кістяки пальців. Стискаючи крихкий фаянс, вони побіліли від напруги.

– Мені однаково.

Галина Юріївна розсміялася з несподіваним роздратуванням, чим змусила батька обернутися. Так, вона найкраще знала свого сина.

– Однаково? Що ж, подивимось, наскільки, – тільки й вимовила, і більше ми до цієї розмови не поверталися.

 ***

– Матвєєва, та не переймайся! Нічого надто складного! Подумаєш – вийти, пострибати, розігріти глядачів, прокричати речівку і розійтися по домівках! Маємо підтримати свою команду, чи не так? Це ж чемпіонат школи з баскетболу! Пів фінал року! Навіть таке ледащо, як я, розуміє! Де я і де фізкультура, зауваж – на різних полюсах планети, а все одно погодилася взяти участь!

– Ледащо? Кузнецова, так і кажи: «товстуха», – чесніш буде, – відгукнулася Дінка Губенко, фарбуючи вії за нашими спинами, біля вікна. і Дашка хижо їй посміхнулася.

– Та хоч пупс у квадраті, Діночко! Може, я в душі плекаю прекрасне і любов до себе ненаглядної. Кому не подобається, нехай подавиться! Найменше наміру маю переживати за свою офігенну фігуру і за твоє отруєння чорною заздрістю. Промий кишечник, кажуть, помагає.

Ми стояли під дверима шкільного спортзалу й чекали на тренера. Сьогодні я дізналася, що через тиждень відбудуться змагання з баскетболу серед старших класів, і в традиціях дівчат – підтримати своїх хлопців спортивним танцем.

У нашому класі було тринадцятеро дівчат, але тренер попросив залишитись після уроків тільки сімох, в їх числі й мене. Не уявляючи, чого очікувати від подібного тренування, я страшенно хвилювалася.

– А мені подобається, – реготнув Петько, підпираючи стіну плечем, і Дашка зніяковіло охнула, повертаючись до хлопця.

– Збруєв, знову ти! А ну, розчинився в небутті, привид! Дістав уже!

Навіть я встигла звикнути до перепалок цих двох, що повторювалася щодня, тому не здивувалась, коли Збруєв ображено насупився.

– Це ти, Білко, дістала. Взагалі, я капітан команди, якщо ти забула.

– Ось і командуй командою! Нема чого в чужі розмови встрявати!

– І командую!

– І командуй! Ще скажи, що не ти винен, що ми з Матвєєвою стирчимо тут, як два австралопітеки на пляжній дискотеці!

– Ну, я.

– Так і знала, що це твоїх рук справа! А я тут розпинаюсь перед Настею! Ну, Збруєв ...

– Та чого ти завелася, Білко? – обурився хлопець. – Всіх торкається! Чи мені одному треба?

Здається, Петько образився всерйоз, і Дашка, видихнувши, лише махнула рукою.

– Та йди ти…

Поруч стояла Аня Скворцова, висока худенька шатенка, з усипаним веснянками лицем і кирпатим носом. Дивлячись, як я обсмикую короткі шорти з довгою футболкою, як дістаю з сумки гребінець і роблю з волосся високий хвіст, вона тихо зауважила:

– А Даша має рацію, Матвєєва. Все у вас вийде. Це ж не змагання американських команд черлідерів, подумаєш. Тільки от Маринці Воропаєвій навряд чи сподобається, що ти з нами. І її подружкам теж. Навіть не знаю, чому вони тебе невзлюбили. Раптом що, ти просто не звертай на них уваги, добре? Та ще й Дашка на твоєму боці. От вона точно нікому з них не по зубах!

Погодившись із цим, ми розсміялися.

– Згодна.

Це виявилося неважко – не звертати уваги. Я вже звикла до косих поглядів симпатичної блондинки і смішкам за спиною. Вона немов говорила мені: я знаю, яка ти насправді. Знаю, хто ти: жалюгідна бідна родичка в старому смішному пальті і бабусинім кардигані. Я не мала що протиставити цим глузуванням, хіба що байдужість, але не дозволяла однокласниці, яка мене незлюбила, пробити захисну маску.

У нас із Дашкою, справді, виходило. На третій день тренувань боліло все тіло і від незліченних стрибків тремтіли ноги. З Дашки піт лив градом, але ми вивчили всі танцювальні рухи, старанно повторюючи за тренером – найнятою студенткою хореографічного училища. Своїми успіхами не на жарт дратували Воропаєву. Я б і надалі виконувала помахи ногами, нахили і стрибки, як найгнучкіша, виходила б з моста через стійку на руках, якби не команда старшокласників, що несподівано гучно увійшла в спортзал. Уважні сірі очі зведеного брата легко вихопили мене з натовпу дівчат.

– Ну, ось, олені з павичем завітали. Тільки Фролова тут і бракувало!

Я спіткнулася і знітилася. Збилася з ритму, благаючи Стаса не дивитися на мене. Що йому, інших дівчат мало? Он Маринка: перша посміхається, зустрічаючи його, високого чорнявого хлопця, палаючими очима. Або її подруги, які також не стояли осторонь: помітивши хлопців, вигідно демонстрували себе в танці.

– Матвєєва, що з тобою? Тобі недобре?

– Ні, Альбіно Павлівно, просто втомилася. Можна, я сяду?

– Добре, присядь. Відпочинь п'ять хвилин, потім всі разом повторимо вихід на зустрічну діагональ! До кінця тренування двадцять хвилин. Дівчатка, прошу всих зібратися і відпрацювати урок по максимуму!

Мені довелося пройти до лавки через весь зал, і це було майже нестерпно. До зведеного брата – десять метрів, а відчувалось, ніби він за крок від мене. Немов дивлячись в очі, Стас знову тримав мене за руку.

Не дивись на мене. Будь ласка, не дивись.

"Я ненавиджу тебе".

Я пам'ятаю.

– Привіт, Насте! Оце так зустріч! – це був його друг, брат Маринки – Сергій. Пробігаючи по залу, хлопець легко зловив мене за талію, закрутивши навколо себе.

– Пусти!

– Не пущу! – засміявся відкрито, голосно повідомляючи своєму кращому другові:

– Фрол, дивись, я переміг! Як обіцяв, впіймав найсимпатичнішу! Що тепер скажеш?

Старшокласники відповіли дружним сміхом, але один з них точно мовчав, і я схололим серцем відчула паніку.

– Будь ласка, не треба, Сергію! Відпусти! Стасу не сподобається! – спробувала звільнитися з міцних рук, та марно, блондин виявився сильнішим за мене.

– Чому це, Насте? Все по-чесному! Я Фрола попередив, що обійму найсимпатичнішу, – й дотримав слова! А може, ти мені подобаєшся?

– Ні!

– Так!

– Відпусти.

– Яка ти невловима. Ніяк не підібратися в шкільних коридорах, одно тікаєш. До речі, я не думав, що ти така худенька і легка. Знаєш, Матвєєва, тебе легко носити на руках.

Хлопцеві було весело, і він, справді, підняв мене на руки, ковзнувши долонями під мої голі коліна, а я заплющилась, не знаючи, чого ще чекати від нього. Десь обурено скрикнула Дашка, але Сергій вже опустив мене на лавку. Перш ніж іти, він раптом несподівано серйозно зауважив:

– І запам'ятай, Насте: Стас мені не командир, а Маринка дурепа, то й ревнує.

– Що?

Та він уже віддалявся, прямуючи до своїх друзів, а я здивовано дивилася йому вслід.

Ревнощі? В Марини? Але чому?

Я повільно перевела погляд на однокласниць, які стояли в оточенні старших хлопців, і серце раптово рвонулося в грудях, немов обпалене жаром. Біля горла затремтіло, мов поранене, перекриваючи дихання, защеміло боляче,. Це сталося зі мною вперше і так несподівано, що не змогла всидіти. Я підскочила, обхопивши шию долонями,

Не було люті чи злості в очах зведеного брата. Навпаки, сяяли безкарними веселощами і зовсім на мене не дивилися. У Стаса в руках була Маринка Воропаєва, красива дівчинка, він обіймав її за плечі, і обоє щасливо усміхалися.

Здається, здивування скувало не тільки мене, але тренер-хореограф, сама ще студентка, раніше за підопічних опанувала себе.

– Хлопці, одинадцятий клас, що відбувається? З глузду з'їхали! Ви зриваєте мені репетицію! Негайно звільніть спортзал, або я викличу директора! Ваші тренування почнуться тільки за пів години!

– Та годі, Альбіночко, вгамуйтеся, – сказав Стас, дужче притягаючи сестру друга, і в здивованої тренерки відвисла щелепа:

– Що?!

– Що чула. Не хвилюйтеся, Альбіно Павлівно, – знехотя змінив інтонацію, – ми просто привітаємося з дівчатами і розійдемося. Правда, хлопці? Як можна пройти повз, коли у вас тут так цікаво. М-м-м. І костюмчики будуть, як годиться, так? Короткі спіднички там, топики, те, се...

Хлопці зареготали, і дехто з однокласниць їх підтримав. Я витріщилася на зведеного брата, не розуміючи, що зі мною відбувається. Що мене так мучить?

Він відповів на мій погляд. На мить, невидиму для інших, прогнав з обличчя посмішку і стиснув рот у тверду лінію. Опустивши очі, відвернувся, знову посміхнувся... і поцілував Маринку.

Коротко, в губи, при всіх.

– Ходімо звідси, Насте, – вірна Дашка, опинившись поруч, вчасно потягла мене до виходу, аби я не побачила, чим усе закінчиться. – Кажу ж: олені, вони і в Африці олені – безсоромні, безрогі бабуїни з павичевим пером у дупі! Все одно, вже заняття зірвано.

***

Вірш від Насті. Ліричний відступ. Зошит.

Тьмяне світло, укупі з осіннім дощем,

Все мрячить листопадовим спокоєм.

Відчуваю таку холоднечу і трем:

Оце місто всі сили висмоктує.

Воно на́скрізь, навиліт мене обплело

Павутинням безликих доріг.

Що, насправді, нас знову сюди привело

На оцей невиразний поріг?

Місто це не забуте чомусь,

Хоч забутись цілком могло.

До будинку свого пригорнусь,

До вікна притулю чоло.

Десь топтатимуть мандрівники

Тротуари і брук мостів…

Непосвяченим – невтямки:

Ми зустрілися – я і дім.