Глава 7

POV Настя

Я пам'ятала. Пам'ятала, залишившись на самоті в його кімнаті, згорнувшись клубком у його ліжку. Пам'ятала, коли була в його ванній чи відсовувала в шафі його речі. І робила вигляд, ніби сплю або читаю, коли він заходив до кімнати і брав, що хотів, не помічаючи мене. Не бентежачись, якщо заставав мене в піжамі або коли стояла біля вікна з гребінцем у мокрому волоссі. Стуком у двері ніколи не попереджав про візит. І що б не казала мачуха, це була спальня зведеного брата, його територія, то ж він не збирався поступатися правами на її володіння.

– Скелетино, тільки спробуй замкнутися – виб’ю двері, – якось кинув через плече, навіть не глянувши в мій бік, і я повірила.

Як повірила й у те, що не я є причиною бійки в автобусі.

У нього було безліч причин ненавидіти мене, та коли я про це думала, відчуваючи на собі його сірий неприязний погляд, моє серце болісно стискалося, не бажаючи розуміти: чому? За що він такий жорстокий зі мною?

"Я ненавиджу тебе. Ненавиджу. Завжди пам'ятай про це ».

Тепер я їздила до школи одна, залишаючи дім набагато раніше за брата. Пояснюючи мачусі тим, що займаюся перед уроками з подружкою. Снідала на самоті, а по поверненні додому, за вечерею, намагалася відмовчуватися. Це було неважко. Батько майже не починав розмову першим, а мачуха ... А мачуха й так про все знала.

Я й не помітила, як прихилилася до неї: високої, огрядної жінки з владною зовнішністю й міцним кулаком, яка завжди знаходила для мене добре слово і трохи особистого часу. Я ділилася успіхами й розповідала про нових друзів. Ми вдвох сподівалися на одужання бабусі. Саме мачуха забезпечила те, що я сита, вдягнена і маю дах над головою. Я відчувала вдячність за небайдуже ставлення до моєї долі, щосили намагаючись порадувати її оцінками, а вона, з тихим задоволенням, хвалила мене.

– Гришо, а Настя в тебе розумниця. Вчора вчителька телефонувала, і сказала, що у нашої дівчинки все як слід. Старається, вчиться добре, уроки не пропускає.

– Ем-м, так. Молодець, дочко.

– Якщо так і далі піде, то не бачу проблем. Поговорив би ти з Ніною Іванівною про внучку. Нехай тут школу закінчить. Все-таки великий промисловий центр, гідний рівень освіти, та й до вишу престижного вступить. Як виявилося, це їй цілком під силу.

– Ну, не знаю, Галю. Навряд чи мати погодиться. І потім... у Насті там близький друг по сусідству – Єгором звати. З дитячого садка не розлий вода. Як вона без нього?

Про друга – правда, але те, що батько знав про це, стало для мене сюрпризом. Хоча, здається, колись наші з Єгором батьки щиро дружили.

Батько посміхнувся своєму жартові, немов насильно натяг ту посмішку, і знову уперся в тарілку, спритно кремсаючи ножем відбивну, а у мене защеміло в грудях, як бувало вже не раз: я не могла змусити його любити мене. І знаходитися поруч – теж над силу. Він не відштовхував мене, але й близько не підпускав. Між нами завжди залишався найголовніший крок – той, що стирає будь-які відстані між рідними людьми. Право на цей крок батько давно лишив за собою.

Може, мачуха й помітила, як я зіщулилась на стільці, та вигляду не подала.

– Ох, уже ці хлопчаки. Ще пару років, і відбою у Насті від них не буде, згадаєш моє слово. Сьогодні друг, а завтра – вже набагато більше. Та добре, якщо обійдеться без наламаних дров. Все ж ти подумай про школу, Гришо. Ми далеко, а хвора свекруха за дівчинкою не догляне. Я тільки за, щоб Настя жила з нами, вчилася. Нам цілком по силі підняти двох підлітків.

– Навіть не знаю, Галю.

– Стасько, сину, а ти що думаєш?

Зведений брат в цей час тримав чашку з чаєм, і його реакцію виказали кістяки пальців. Стискаючи крихкий фаянс, вони побіліли від напруги.

– Мені однаково.

Галина Юріївна розсміялася з несподіваним роздратуванням, чим змусила батька обернутися. Так, вона найкраще знала свого сина.

– Однаково? Що ж, подивимось, наскільки, – тільки й вимовила, і більше ми до цієї розмови не поверталися.

 ***

– Матвєєва, та не переймайся! Нічого надто складного! Подумаєш – вийти, пострибати, розігріти глядачів, прокричати речівку і розійтися по домівках! Маємо підтримати свою команду, чи не так? Це ж чемпіонат школи з баскетболу! Пів фінал року! Навіть таке ледащо, як я, розуміє! Де я і де фізкультура, зауваж – на різних полюсах планети, а все одно погодилася взяти участь!

– Ледащо? Кузнецова, так і кажи: «товстуха», – чесніш буде, – відгукнулася Дінка Губенко, фарбуючи вії за нашими спинами, біля вікна. і Дашка хижо їй посміхнулася.

– Та хоч пупс у квадраті, Діночко! Може, я в душі плекаю прекрасне і любов до себе ненаглядної. Кому не подобається, нехай подавиться! Найменше наміру маю переживати за свою офігенну фігуру і за твоє отруєння чорною заздрістю. Промий кишечник, кажуть, помагає.

Ми стояли під дверима шкільного спортзалу й чекали на тренера. Сьогодні я дізналася, що через тиждень відбудуться змагання з баскетболу серед старших класів, і в традиціях дівчат – підтримати своїх хлопців спортивним танцем.

У нашому класі було тринадцятеро дівчат, але тренер попросив залишитись після уроків тільки сімох, в їх числі й мене. Не уявляючи, чого очікувати від подібного тренування, я страшенно хвилювалася.

– А мені подобається, – реготнув Петько, підпираючи стіну плечем, і Дашка зніяковіло охнула, повертаючись до хлопця.

– Збруєв, знову ти! А ну, розчинився в небутті, привид! Дістав уже!

Навіть я встигла звикнути до перепалок цих двох, що повторювалася щодня, тому не здивувалась, коли Збруєв ображено насупився.

– Це ти, Білко, дістала. Взагалі, я капітан команди, якщо ти забула.

– Ось і командуй командою! Нема чого в чужі розмови встрявати!

– І командую!

– І командуй! Ще скажи, що не ти винен, що ми з Матвєєвою стирчимо тут, як два австралопітеки на пляжній дискотеці!

– Ну, я.

– Так і знала, що це твоїх рук справа! А я тут розпинаюсь перед Настею! Ну, Збруєв ...

– Та чого ти завелася, Білко? – обурився хлопець. – Всіх торкається! Чи мені одному треба?

Здається, Петько образився всерйоз, і Дашка, видихнувши, лише махнула рукою.

– Та йди ти…

Поруч стояла Аня Скворцова, висока худенька шатенка, з усипаним веснянками лицем і кирпатим носом. Дивлячись, як я обсмикую короткі шорти з довгою футболкою, як дістаю з сумки гребінець і роблю з волосся високий хвіст, вона тихо зауважила:

– А Даша має рацію, Матвєєва. Все у вас вийде. Це ж не змагання американських команд черлідерів, подумаєш. Тільки от Маринці Воропаєвій навряд чи сподобається, що ти з нами. І її подружкам теж. Навіть не знаю, чому вони тебе невзлюбили. Раптом що, ти просто не звертай на них уваги, добре? Та ще й Дашка на твоєму боці. От вона точно нікому з них не по зубах!

Погодившись із цим, ми розсміялися.

– Згодна.

Це виявилося неважко – не звертати уваги. Я вже звикла до косих поглядів симпатичної блондинки і смішкам за спиною. Вона немов говорила мені: я знаю, яка ти насправді. Знаю, хто ти: жалюгідна бідна родичка в старому смішному пальті і бабусинім кардигані. Я не мала що протиставити цим глузуванням, хіба що байдужість, але не дозволяла однокласниці, яка мене незлюбила, пробити захисну маску.