Глава 9

Наступного ранку я втекла до школи раніше, ніж зазвичай (батьки поїхали у відрядження, а перед тим я кострубато чмокнула мачуху в щоку, аж та зашарілася від такої уваги, та я й сама зніяковіла). Вже звично пробігла красивою, засніженою вулицею Черехиного і сміливо застрибнула в перший автобус. Стас сам знайшов мене біля шкільної роздягальні, загородивши шлях широкими плечима і легко відтіснивши в бік. Вимовив безбарвно, немов звертався до невидимки, навіть не дочекавшись, поки підніму на нього здивований погляд:

– Сьогодні до мене прийдуть друзі. Сподіваюся, скелетино, що ти не дурепа, то ж заб'єшся кудись мишею. І тільки спробуй хоч слово про вечірку вякнути батькам, пошкодуєш ...

– Що цей павич хотів, Насте? Бачила, як поважно розвернувся? Мало на Петьку не налетів. Фролов, ти осліп?

Від Дашки мало що вдавалось приховати. Ось і зараз, збираючись на урок, подруга похмуро дивилася у спину Стасу, не уявляючи, яку паніку його слова викликали в моїй душі. Якою непотрібною і небажаною я раптом себе відчула. Немов піщинка, що знову потрапила з берега в море і зараз повільно опускалася на дно.

Вечірка? У будинку мачухи? Але ж до ночі батьки обіцяли повернутися, якщо, звісно, нічого не затримає. Галина Юріївна особисто сказала, що вони постараються приїхати скоріше! Що Стасові довіри немає, хоч і обіцяв узятися за розум. Вони, мовляв, неодмінно повернуться, хай тільки запустять потік нового дорогого обладнання й отримають на виході першу партію виробів...А батько на це промовчав.

– З-здається, він мене з кимось сплутав, – збрехала я Дашці, відвівши очі.

Брехати я ніколи не вміла і почувалася жахливо. Разом з подругою пішла на урок, а там, за власними переживаннями, й не помітила, як отримала «відмінно» за реферат і «добре» з англійської. Повз мою увагу пройшло й те, як дивно дивилась на мене Маринка та як перешіптувалася з дівчатами. На тренуванні їй ніяк не вдавалося впіймати мене за коліна, коли з містка я ставала на руки, і я знову й знову боляче билася п'ятами, не зумівши утримати рівновагу.

– Не терплю цю зазнайку Воропаєву. І чого вона на тебе з’їлася?

– Не знаю, Дашо, та мені однаково.

– А мені ні! Вона тебе, Насте, покалічить, а Альбіна Павлівна з невгамовною фантазією й не помітить! Теж мені, придумала! Ми їй тут гімнастки, чи що?! Хай у своєму хореографічному відривається, а ми на таке не підписувалися!

– Та вона ж хоче, як краще. То ж її робота.

– Вона – так, а за Воропаєву – не впевнена. Тій перші ролі подавай, а ти тут зі своєю гнучкістю.

Ми вже виходили зі школи. Дашка побігла сходами, знічев’я зиркнувши на Петьку Збруєва, який топтався на алейці. Запитала мене звично:

– Додому, Насте?

Я не збиралася додому і не збиралася більше брехати подрузі, тому чесно відповіла:

– Ні, в лікарню до бабусі. Тато не зможе її сьогодні провідати, ось і піду сама.

– Ну, бувай! До понеділка! Передавай привіт бабусі!

– Бувай! Неодмінно передам!

На календарі була п'ятниця, і школа швидко порожніла. Ще раз махнувши рукою Дашці і Збруєву, я поправила шапку, затягла шарф і попрямувала до проспекту. Лікарня, де лежала бабуся, перебувала на відстані двох автобусних зупинок. Кілька разів після занять батько зустрічав мене біля школи, аби разом зі мною провідати свою матір, то ж я вирішила, що запросто зможу пройтися знайомим маршрутом. Тим більше, тільки-но перевалило за третю годину дня, вулиця жваво шуміла, а після попередження зведеного брата йти додому зовсім не хотілося.

– Ні, дівчино, тобі не сюди. Сьогодні Ніну Матвєєву перевели в інше відділення, треба спуститись поверхом нижче...

– Дякую…

З відділення кардіології бабусю перевели в терапію. Я обережно пройшла коридором і відчинила двері незнайомої палати. В останні дні бабусі стало значно краще, та все одно, вона здавалася недужою і слабкою.

– Ну, як тобі у батька, онучечко?

Мені так не хотілося її засмучувати.

– Мені в нього добре.

Я присіла на лікарняне ліжко, тримаючи бабусю за руку. Ми базікали про те, про се, але більше дивилися одна на одну й посміхалися.

– Гриша каже, що Галя тебе не ображає і прийняла, як рідну доньку. Вона навіть одяг новий купила, і підручники. Дай, Боже, їй здоров'я! А я так боялася, що невзлюбить. Все ж ти чужа кров...

– Так, Галина Юріївна дуже добра. Дуже-дуже!

– А ще каже, що ви подружилися зі Стасом. Гарний хлопець у Галини, я фотографії дивилася. Красень. Мабуть, в школі від дівчат відбою немає? Мабуть, гордує на кожному кроці? Бо знаю я таких красавчиків. Дивись, Настенько, не закохайся, ти в мене дівчинка домашня. Закохаєшся, що робити будемо?

Ця розмова була незвичною для нас, і я зніяковіла. Знизала плечима, соромливо ховаючи очі й відчуваючи раптом, як заливаюся рум'янцем.

– Бабусю, перестань. Я йому навіть не подобаюся. Ми майже не розмовляємо. У Стаса в школі свої друзі. Якщо чесно, мені він не радий, та я не ображаюся.

– І нехай! І не треба! В тебе є Єгорка. Хороший хлопець росте! Ось повернемося додому, розкажеш йому, як ти тут жила-була і що бачила. Скучила ж, мабуть, за Єгором?

– Дуже! – сказала правду, й широко усміхнулася, згадавши симпатичне блакитнооке обличчя сусіда, який був товаришем по дитячих іграх. Його худу, незграбну статуру, сміхотливі губи та світлий їжачок волосся. – Не уявляєш, як дуже!

Бабусі раптом стало сумно. Бувало, на неї накочувала хвилинна хандра. Не бажаючи нічим її засмучувати, я міцніше стиснула теплі сухі пальці,.

– Ба, ти чого? Адже все гаразд! Я тут, з тобою, і тато неодмінно прийде, ось побачиш! Він просто сьогодні не може!

– Та знаю я. Не про те сумую, Настенько. Ось дивлюся на тебе, а бачу Ганнусю. Ти маленькою була на матір схожа, а тепер ще дужче – обидві на одне лице. У Ганнусі були такі ж живі очі – великі, сині, променисті. Ось як у тебе, онученько. Ще й волосся незвичайної краси. М'яке, кучеряве, спадало до талії темно-русою хвилею, всі хлопці задивлялися. Ех, навіщо я дозволила тобі їх обстригти? Дурепа стара.

– Ба, а розкажи про маму, я її зовсім не пам'ятаю.

– Настуню, але ж скільки розповідала вже.

– Все одно. Ще раз розкажи! Я за нею так сумую.

– Дитинко моя ...

– Будь ласка! Ось як вона з татом познайомилась, розкажи! Чи правда, що вони ходили в одну школу?

Звичайно, я знала відповідь. Але так хотілося почути про все ще разок!

– Та правда. Його сім’я жила з нами по сусідству в новому заводському будинку. Точніше, вона переїхала, коли Грицько в десятий клас перейшов. Батько у Ганнусі був головним інженером заводу, його до нас зі столиці відрядили, а мати – ніби як художниця. Жінка молода, показна й рідкісної краси. Ганна говорила, що до свого заміжжя вона працювала актрисою в якомусь драмтеатрі, але я вже не пам'ятаю подробиць. А ось пару цю примітну пам'ятаю, і їхнього синочка, Миколу – дядька твого, як зараз бачу. Гордий був, з батьком працював. Вони були нам не рівнею, як і ми – не рівня їм, тому й не зналися.

На цьому місці бабусиної розповіді я зітхнула, як зітхала безліч разів до того, й вона звично погладила моє плече.

– Як було, Настенько, так і кажу, слів із пісні не викинеш. Я-то Гришка́ свого сама виховувала, без батька, в комуналці, а тут сім'я зі становищем та з пошаною. Там одна Ганна тихонею була, вже й не знаю, в кого така вдалася. Як побачив її мій Гриць, так з розуму і зійшов. Тінню за нею ходив, під вікнами будинку стирчав. І підійти не наважувався, і без неї несила. Я все сподівалася, що пройде ця запійна любов у нього. Куди там! Двічі його, дурного, з даху стягувала. Перший раз, коли друг Ганниного брата їй пропозицію зробив, одразу по випускному, а другий...Вдруге таки стрибнув. Це ще добре, що балконні мотузки врятували, й кучугура, нагорнута двірником, виявилася попід вікнами. Дивом Грицько живий залишився. А ось я посивіла. В один день могла обох дітей позбутися. Ох, онучко, не люблю я той скрутний час згадувати. Таке горе. Одна ти відрада у нас з сином і залишилася. Як дві краплі води Ганна, ні дати ні взяти.

Увійшла медсестра, аби виміряти тиск і зробити бабусі укол, то ж я тихенько відійшла в сторону. Спустилася в буфет за кефіром, опісля перестелила постіль. Ми ще трошки посиділи біля вікна, споглядаючи, як надходить вечір. Я розповідала бабусі про школу й нових друзів, поки санітарка, зазирнувши в палату, не нагадала про плин часу й про те, що пора зачиняти відділення.

– Ох, Настуню, засиділися ми з тобою! Рахунок часу втратили! Біжи додому, онучко, зовсім стемніло вже! Батько буде турбуватися.

Не знаю, навіщо я сказала? Мабуть, тому, що бабуся була найближчою людиною, і слова самі зірвалися з губ.

– Не буде. Він мене зовсім не любить. Та й ніколи не любив.

– Не говори так, Насте! Звичайно, любить. Завжди любив. Що за дурниці?

– Ні.

Але ми обидві відчували і знали ситуацію глибше, ніж відбивалося на поверхні, і бабуся стомлено зітхнула.

– Йому все ще важко змиритися зі смертю Ганни. Вже стільки років минуло, а Гриша, як приїде, так на кладовище квіти й несе. Пробачити не може ні собі, ні її сім'ї. Перше шкільне кохання так просто не забувається.

– Але я? В чому винна я, бабусю? ..

Лікарню зачинили, і я знову вийшла на проспект, де вже засвітилися ліхтарі. Влившись у потік перехожих, пішла вздовж вулиці, аби трохи прогулятися. Раніше не доводилося так пізно перебувати одній в незнайомому місті, але я не уявляла, о котрій почнеться й коли закінчиться вечірка зведеного брата. Гнівати його зовсім не хотіла, то ж залишалося сподіватися, що зможу доїхати останнім автобусом. Чи передостаннім. А там і батьки повернуться. Адже повернуться?.. Цікаво, допоки працює маршрут і де можна дізнатися розклад?

– Ви не підкажете, де автобусний вокзал?

– Який з них тобі потрібен? Південний?

– Н-напевно.

– Піднімайся квартал угору, там сядеш на дванадцятий трамвай і зійдеш за дві зупинки до кінцевої.

– Дякую.

– Дівчино, ти проїхала зайві зупинки, доведеться вернутися.

– Дякую.

– Ні, тут не ходить маршрут на Черехине, це інший напрямок.

– Вибачте...

Я заглянула в кишеню – грошей залишилося зовсім небагато, тільки на зворотний автобусний квиток. Вийшовши з автовокзалу, озирнулася. Скільки я їхала на трамваї? Здається, не так щоб дуже довго. Якщо поспішатиму, обов'язково встигну повернутися до школи, а там і додому. Ось тільки ще б дорогу знайти.

Годинник на телефоні показував дев'яту вечора, треба було поспішати.

Я йшла довго. Так довго, що руки і ноги замерзли, зуби цокотіли, а язик майже не слухався. Звертала на центральні, більш освітлені, вулички, намагаючись не втратити трамвайну лінію, та все одно, не помітила, як і заблукала.

– Не підкажете, де знаходиться сто сьома школа?

– Це що, жарт? Невдалий, треба сказати...

– Скажіть, будь ласка, де знаходиться Черехине?

– Уявлення не маю.

– Чи не знаєте ...

– Йшла б ти додому, дівчинко! Ніч надворі! І куди тільки батьки дивляться!

– Вибачте, а ...

– Ти одна, малючко? Що, серйозно зовсім одна? Я б тебе провів, яка ти худенька. Стій ти, куди тікаєш!.. Стій!

Я не хотіла телефонувати батькові, зовсім не хотіла. Він ніколи не подавав виду, що чекає на мій дзвінок, і було майже страшно отак несподівано турбувати його, тим самим зізнаючись у власній дурості. Батько знаходиться на великій відстані й, мабуть, занадто зайнятий, аби мені допомагати. Крім номера батькового телефону, я знала тільки телефон бабусі, а новина про те, що я заблукала, означала для неї новий серцевий напад ...

– Так, Насте? Що? Не чути. Вибач, ми тут з Галею трохи зайняті. У нас, на підприємстві велика виробнича поломка! – я почула на задньому плані стукіт, чоловічі голоси і гучний владний голос мачухи. – Поговоримо пізніше, добре, дочко? Надобраніч.

– Надобраніч ... Тату ... Тату! – та старенький телефон востаннє блимнув екраном і погас.

Сльози покотилися з очей. На вулицях було темно і самотньо, і я зовсім не знала, куди йти. Тільки сніг сипав і сипав, заносячи місто білою крупою.