Глава 2

Як бути – я не знала. Ліжко зведеного брата, як і інші меблі, здалось мені зручним, не те що старенький, продавлений диван в бабусиній хаті. Але це не моє ліжко, не моя кімната і не мій дім, то ж я, акуратно склавши речі на стілець, згорнулася калачиком на краєчку ліжка, боячись пом'яти свіжі простирадла. Вдягнена в чисту футболку сина Галини Юріївни, я почувалася незваною, непрошеною гостею. Та що поробиш, коли мої колготки сохли на батареї, теплий кардиган і сукня висіли на стільці... Мачуха мала рацію: гаряча ванна зігріла мене, і, попри сумніви, я таки заснула, прикрившись краєчком ковдри.

Вночі мені снилися сірі очі, що люто дивляться на мене з-під темного рваного чубчика…На ранок мені стало зле, то ж довелося викликати лікаря.

 ***

Наступні два дні минули в постільному режимі, спокої й прийомі ліків. Заходила мачуха, двічі провідав батько. Крізь чуткий сон із сусідньої кімнати долинали голоси зведеного брата та його друзів. Я здогадувалась, що гучний хрипкий сміх звернено до мене, тому ще дужче згорталася клубком. Або, запахнувшись бабусиним кардиганом та підібгавши босі ноги, залазила на крісло біля вікна. Дивилася на перший грудневий сніг, що ніжною порошею вкривав двір і довгу вулицю, де будинки пишалися новизною. В сутінках сяяли чужі вікна і, розглядаючи полотно штор, я уявляла собі, хто живе в цих красивих віллах і замках, розмежованих високими кованими парканами.

Від батька я дізналася, що селище, де живе його сім'я, називається Черехине, і тепер із задоволенням повторювала цю смішну й мелодійну, схожу на «апчхи», назву. Дивилася на високу смугу соснового лісу, що видніється вдалині. На блакитні ялини та ялиці, тоненькі туї, зовсім молоденькі, ладні, розсаджені в декоративному порядку в дворі будинку мачухи та сусідів, і уявляла, як тут гарно в Різдво! Не те що в нашому сіренькому заводському містечку. З його п'ятиповерховими хрущовками, дерев'яними двоповерхівками і післявоєнними сталинками, бляклими і непримітними.

У кімнаті сина господині дому не було телевізора, комп'ютер я вмикати не вміла, відданий мені батьком телефон пов'язував мене тільки з бабусею... Наступного дня я набралася сміливості й відкрила книжкову шафу брата. Там красивими рядами стояли нові книги, що пахли друкарською фарбою. Спочатку загребла в ліжко «Загублений світ» Конан Дойля, а опісля й готичний роман Енн Райс «Інтерв'ю з вампіром», несподівано знайдений на полиці.

Та вихідні минули, температура остаточно спала, і наступного ранку Галина Юріївна дозволила мені спуститися. Я знала, що мачуха з батьком поїдуть на роботу, і ще вчора добре розчула її слова: про сніданок подбає мій зведений брат. Його залишили вдома, аби доглянув за мною, і я з острахом засинала, бажаючи, щоб сьогодні ніколи не настало .

Мій страх сам знайшов мене. Прокинувшись, я повернула голову й побачила, як, підібгавши ногу, обіпершись плечима об стіну, він сидить на моєму ліжку (на своєму ліжку, якщо бути чесною). Граючи брелоком у довгих пальцях, дивиться на мене холодно й незмигно.

Побачивши так близько сірі, злі очі Стаса, я підскочила, смикнувши на себе ковдру, й позадкувала до краю ліжка,

– Не так швидко, сестричка! – зведений брат сильною рукою легко піймав моє зап'ястя, не давши скотитися на підлогу. – Куди зібралася? – процідив крізь зуби, стискаючи рот в тонку лінію і, притягуючи ближче, пообіцяв: – Тепер тобі від мене не сховатися. Це ти матері голову задурила, а я ж не жаліслива мачуха, на твої сльози не поведусь.

Ми були в будинку одні, мені було страшно, і я попросила відпустити мене.

– Розмріялась! – темний, рваний, ще вологий від душу чубчик впав братові на лоб, і він повільно відвів волосся, даючи можливість роздивитися своє обличчя.

Вчора ввечері я до півночі читала історію вампіра Луї, всім серцем переймаючись темними подіями життя молодого плантатора. І зараз, посеред вранішньої тиші будинку, мачушин син видався мені мало не героєм вампірського роману Енн Райс, що зійшов з книжкових сторінок – привабливим і нещадним одночасно.

Стас Фролов був гарний і розпещений. І хитрий. Не дарма його мати попереджала мене. Він дав достатньо часу себе розглянути: самовпевненість і прихована вседозволеність легко читалися в погляді зведеного брата, в його цинічно вигнутих губах,

– Ну досить! Я тобі не картина Пікассо, щоб на мене витріщатися! А ти не в Луврі, щоб очима лупати. Годі прикидатися чортовою бідною вівцею! Звідки ти взагалі взялася, родичка?

Я не знала, що відповісти, чого він хоче від мене, і тому слухняно назвала своє місто, чим дала братові несподіваний привід розсміятися.

– Та ти що?! Скелетино, серйозно ?! А я думав, здалося. Дивлюся на татка і нічого спільного з тобою не бачу! Нічого! А ти приїхала, проникла в чужу сім'ю, за дві секунди обвела предків довкола пальця уявною хворобою... Яким буде наступний крок, га, сирітко? Затрешся мачусі в довіру і витуриш мене з власної хати?

Це було неправдою, і я відчайдушно замотала головою, стиснувши кулаки, щоб не розплакатися.

– Ні.

– Так! – злі пальці стиснули тканину біля горла. – Уже витурила! У ліжко залізла, шмотки напнула! Що, своїм ганчір'ям страшно чуже ліжко забруднити? Так ти сама від нього не чистіша! І годі тут гримаси корчити, я тобі не моя мати! Сльозу з мене не видушиш! Щоб я тебе більше в своїх речах не бачив! Зрозуміла? Не вистачало, щоб носили ... всякі ...

Це було неймовірно. Я нічого поганого цьому хлопцеві не зробила і не могла зрозуміти такої реакції.

– Випереш начисто. А тепер знімай! Знімай, я сказав!

Навряд чи зведеному братові цікаво глянути на мене – на худу, недужу дівчинку. Думаю, для нього куди важливішою була потреба повернути контроль над своїм життям. Над звичним ходом речей, що супроводжували його щодня. Повернути кімнату, одяг, увагу матері ... Все те, що по праву належало йому, доки не з'явилася я – ненависна зведена сестра, що обманом прокралася на його територію. І ця сестра зараз ясно відчула, що, коли хоче тут вижити, повинна навчитися себе захищати.

– Ні! – верескнула я й замотала головою, злякавшись власного крику, що пролунав досить жалюгідно. – Я розповім Галині Юріївні, – прошепотіла обіцянку в сердиті очі. І додала: – Я зможу. Зможу, зрозумів?

– Ах так?!

Він встав і, не відпускаючи моє зап'ястя, стягнув за собою з ліжка. Протягши через кімнату, заштовхав у ванну. Кинув услід одежу і грюкнув дверима.

– Що ж, мямля, донось! – сказав з презирством. – Пускай соплі, а я послухаю. Нічого іншого від тебе й не чекав. Але врахуй: за наслідки не ручаюсь! І краще б тобі не знати, скелетино, на що я здатний. Ніколи. А зараз даю дві хвилини, щоб ти зняла футболку й натягла свої лахи, бо увійду і сам з неї витрушу. І поквапся, я не маю наміру чекати!

Мої пальці торкнулися дверей. Швидко провернувши собачку від замка, я зачинилась, і спішно підібрала кинуті в мене колготки і плаття. Відчувала, як тремтять руки. Наступні його слова прозвучали надто самовпевнено, та я навряд чи це помітила, бо слухняно стягувала футболку.

– І не здумай фантазувати, ніби мені хотілося на тебе глянути. Нікому й даром не здалися твої кістки! Слава богу, є на кого витріщатися й без потворних скелетин.