Глава 1

— Який ще притулок? Ви у своєму розумі, шановна, — обурилася я. — Я не бездомна. І це була моя їжа!

— Бачиш, друже, вона ще й злюща! Давай їй щеплення зробимо… заспокійливе? Або наручниками пов’яжемо! А то вона знову на купу накинеться!

— Я не злюща, просто в мене ранок… важкий! — холодно заперечила я. — А ви одразу бійку влаштували. Між іншим, бити людей брудною мітлою – це негігієнічно!

— Так ти теж не надто чиста, — фиркнула старенька. — А я свою мітлу у відварі лопуха купаю! Та в тебе волосся тепер ростиме краще, ніж раніше, а потрібні гвинтики стануть на місце. Ще спасибі скажеш, що врозумила!

— Ну, знаєте...

Я давно відступила від дерева, і тепер стояла, намагаючись цю шкідливу ябеду спопелити поглядом. Це ж треба, таку дурницю про себе почути!

— Кхм! Кхм! — відкашлявся сержант Лєшенко, протискуючись між нами. — То що робитимемо, громадянка Вітрова? — офіційно поцікавився, розсунувши нас акуратно по обидва боки кряжистими плечима.

— Із чим? — не зрозуміла я, повертаючи до нього обличчя.

— Із прецедентом! Порушення порядку було? Або менеджер із прибирання помиляється?.. А може, ви з тих панянок, хто не поважає чужу працю?

Чужу працю я поважала. Мало того, я й сама була з тих людей, хто багато вчився і багато працював, з юності знаючи ціну кожній заробленій копійці.

Раптово уся ситуація постала переді мною очима поліцейського і стало соромно. Ну не скаржитися ж йому серйозно на чорного кота й раптове невезіння. І потім, я доросла, самостійна дівчина двадцяти п’яти років. Я звикла сама нести відповідальність за свої вчинки…

… А ось виправдовуватися не звикла, але довелося.

— Було, сержанте, — неохоче визнала очевидне. — Я винна, визнаю, негарно вийшло. То що ви від мене хочете? Давайте я сплачу штраф.

Я повернулася до старенької.

— Вибачте за безлад, шановна. Це вийшло випадково. Я б допомогла вам прибрати, але в мене болить нога. І мені пора на роботу. Практично спізнююся!

— Ой, облиш, — відмахнулася старенька. — Тебе однаково з неї скоро звільнять. От побачиш!

Сперечатися з нею не стала. Та що вона взагалі могла про мене знати? Таких фахівців, як я, в індустрії реклами, у якій я працювала — удень з каганцем пошукати! А якщо вже знайшов, треба бути ідіотом, щоб від мене відмовитися.

Я працювала, не шкодуючи ні себе, ні своїх підлеглих, і вичавлювала зі свого відділу найкращі результати! Саме мою рекламу друкували журнали й замовляли відомі бренди. Саме мене кликали на презентації та особисто представляли власникам компаній. Це моє ім’я знали напам’ять у потрібних колах. Підозрюю, саме тому Арнольд і зустрічався зі мною, а його мама й сестра — мої безпосередні начальниці, терпіли конкуренцію із ними неперевершеними.

Звільнять? Ха! Та бути такого не може!

— То скільки я винна, с-сержанте? — холодно поцікавилася в мужичка, раптово відчувши, що страшенно змерзла. І нога нила просто жахливо!

Поліцейський не справляв враження в’їдливої людини й якось дивно на мене скосився. Подивився ніби із жалем. З-під форменого кашкета стирчали пасми волосся, а в руці раптово з’явився папірець.

Його-то він мені й вручив.

— Тримайте, Ангеліно! Я не уповноважений збирати штрафи, але уповноважений брати обіцянки. Щойно ваша нога заживе, відпрацюєте день у парку як двірник.

— Але ж… — я було відкрила рота, та тут же його прикрила. Лєшенко дивився дуже вже докірливо… і водночас довірливо. А я ніколи не вміла підводити тих, хто в мене вірив.

— Треба, Ангеліно. Треба!

Сказав — і пішов.

І старенька пішла. Повернувшись до розкиданої купи листя, вона почала старанно змітати його мітлою, щось бурмочучи собі під ніс.

Повз мене, прямуючи від кавового кіоску, пройшла незнайома парочка з паперовими стаканчиками в руках, і ніздрів торкнувся аромат свіжозвареної кави… На краю алейки сидів кіт — той самий, що поцупив у мене хот-дог. Поглядаючи в мій бік жовтими очима, він сито вилизував довгу лапу.

Я розгорнула невеликий паперовий аркуш у своїй руці та прочитала:

"/перше слово не розбірливе/ Обов’язково до виконання!»