Глава 2

Женька ж одягнулася у своєму екстравагантному стилі підлітка-хіпстера. Напнувши дуту куртку і громіздкі черевики, начепила на розпущене волосся червону шапку, а на обличчя — сині окуляри-тішейди з круглою оправою, як у кота Базиліо. У сестри було своє бачення краси й почуття прекрасного, і я давно перестала із цим почуттям сперечатися. Мені подобався її пошук себе і сміливість. І я не збиралася заважати їй самовиражатися так, як свого часу не могла дозволити собі сама.

***

 Слава богу, припущення про перелом не підтвердилося, і з травматології я вийшла з фіксуючою пов’язкою на нозі, діагнозом «розтягнення зв’язок другого ступеня» та уколом медикаментозної блокади, на якому я наполягла, з огляду на ділову зустріч, яку мала провести, і підписання контракту.

Одна проблема на деякий час зникла, і тепер я могла керувати своїм «Порше», не кривлячись від болю, а зосередившись на думках про роботу й рух, як і належить впевненому водієві. Підкинувши сестру до університету, розвернулася і поїхала до офісу рекламної агенції «Регіна-стайл», що розташовувалася в модному районі міста, у великій сучасній будівлі бізнес-центру «Галактика» на двадцятому поверсі тридцятиповерхової висотки.

На цьому поверсі наша агенція займала ціле крило із шести офісів, об’єднавши їх у компанію, яка носила ім’я її власниці — Регіни Мерзляєвої.

У недалекому майбутньому площа агентства обіцяла ще розширитися, і сьогодні я могла пишатися тим, що доклала руку до його процвітання. Тому йшла на роботу, як до себе додому.

Колись, коли я тільки влаштувалася сюди після університету, Регіна ледве зводила кінці з кінцями, а офісних кімнат було всього дві. Відтоді багато чого змінилося, про нас дізналися, з’явилися нові співробітники й серйозні проєкти, але я, як і раніше, віддавала роботі левову частку свого часу й сил.

Залишивши машину на широкому паркінгу, я сунула сумочку під пахву й, не застібаючи пальто, попрямувала до центрального входу в будівлю. Піднімаючись пологими мармуровими сходами, відчувала кожну щербинку під хворою ногою, але намагалася йти прямо — у цьому місці завжди вистачало зацікавлених очей, і сьогоднішній ранок не став винятком.

Високий спортивний шатен зі шкіряним кейсом у руці йшов мені назустріч, піднімаючись до входу з іншого боку сходинок, і теж у пальто навстіж. Підійшовши до дверей першим, він затримався біля входу на кілька секунд, щоб покласти телефон у кишеню, і так уже вийшло, що відчинив для мене двері.

Максим Орловський.

Ось уже рік, як цей молодий чоловік займав посаду виконавчого директора «Імперіал-КУБ» - великого маркетингового агентства, що спеціалізувалося на всіх видах реклами в нашій країні. До цього він був його арт-директором, до цього — головним менеджером, а ще раніше — сином багатих батьків, які вирішили довірити сімейний бізнес своєму нащадку.

Ми знали одне одного в обличчя вже багато років, навчалися в одному університеті, але ніколи не розмовляли. Якби це сталося, Регіну б розбив параліч. Мерзляєва дуже ревно ставилася до своїх співробітників, а особливо до тих, хто безпосередньо мав справу із замовниками. Будь-яка комунікація з конкурентною фірмою могла коштувати будь-кому з нас роботи, і обидві сторони це прекрасно розуміли. Тому я здивувалася, коли несподівано почула рівне:

— Доброго ранку, Ліно.

Серйозно? Якби не стежила за своєю ногою, то обов’язково б спіткнулася.

— Е-кхм, доброго.

От і вся розмова. Але йти до ліфта довелося практично разом, і мені здалося, що Орловський навмисне затримує крок, намагаючись мене не обігнати, — швидкістю я сьогодні похизуватися не могла, і під чоловічим поглядом, який свердлив потилицю, було незатишно. Раніше я завжди носила високі підбори, зокрема й тому, щоб, зустрічаючись з Орловським у коридорах бізнес-центру, почуватися на рівних. Ми не раз із ним заочно стикалися в битві за одні й ті самі проєкти, але стартували з різних позицій, і я за свої позиції себе поважала. Тож не помічала раніше, щоб він поводився так… дивно.

Ми одночасно опустили сумки й увійшли в ліфт. Стали по різні боки дзеркальної кабіни, повернувшись до дверей.

Орловському виходити належало раніше аж на сім поверхів, його агентство займало весь тринадцятий поверх із центральним холом, і це викликало заздрість у всієї команди «Регіна-стайл», яка теж мріяла про такий розмах. І до цієї мрії я бігла свій марафон «успішного артдиректора» щосили, сподіваючись одного дня прийти до фінішу переможцем.

А може, навіть відкрити власну агенцію.

Двері ліфта розчинилися, і Орловський вийшов, закривши широкими плечима вид на хол своєї компанії. Погляд відводити було нікуди, і я мимоволі зазначила, що під пальтом на ньому сьогодні діловий костюм і дорогі, начищені до блиску, туфлі.

Треба ж? Брова піднялася. Вирішив змінити імідж чи нарешті подорослішати? Орловський був із тих, хто запросто заявлявся до бізнес-центру в штанах-карго або джогерах, в укорочених штанах-керрот або просто в джинсах і кедах, поєднуючи це все зі строгими сорочками, краваткою і дорогим годинником. І незмінною стрижкою «топ-кнот» — чоловічим пучком волосся, який збирав угорі на потилиці, і вистриженими скронями.

Орловський не міняв цієї стрижки ще з часів університету, коли молодші дівчата, які навчалися зі мною на курсі, мліли від самовпевненого красеня з горіховими очима, найкращого тенісиста університету, який примудрявся одночасно зустрічатися з усіма й ні з ким, бути улюбленцем викладачів і влипати в сумнівні історії, з яких завжди виходив без втрат.

Я пам’ятала, що тоді його волосся не було особливо довгим (на відміну від язика, з якого він не соромився відпускати їдкі жарти на адресу закомплексованих дівчат), зате вирізнялося густотою, тому пучок виглядав стильно й акуратно.

От як сьогодні. Упевнена, якби на моєму місці з Орловським їхала Аллочка, донька Регіни, вона б терміново придумала причину, щоб опинитися в офісі «КУБа» разом із його директором. Для Регіни їхнє спілкування було винятком. Але не для мене.

Тому я відвернулася від дверей і поїхала вгору.

Зазвичай до офісу я приїжджала першою і відчиняла двері у свій відділ сама, але сьогодні затрималася, і дівчата вже сиділи на робочих місцях, перебуваючи в помітно піднесеному настрої. Сьогодні ми всі чекали приїзду корейців і підписання контракту, а отже, робочого фуршету й новини про підвищення зарплати на весь наступний рік. І я їх розуміла.

Яка вже тут робота. І так усі нерви витріпали з підготовкою, а попереду маячать новорічні свята й довгоочікувана премія. Останній місяць ми всі, як прокляті, працювали над концепцією майбутньої рекламної кампанії нового бренду. І я сама, як головна креативниця агенції, вивчала ринок і розробляла презентацію наших можливостей.

Минулого четверга ми з Регіною цю презентацію для корейців провели, Мерзляєва красувалася на ній у діамантовому гарнітурі, орендованому в наших клієнтів, і норковому манто, демонструючи успішність своєї агенції та майстерність стоматолога, а я розпиналася перед ними, пояснювала, змальовувала, показувала й обіцяла.